Гешефтоманія і привид юдофобії

Сонячного жовтневого ранку мені спробував зіпсувати настрій Ярослав Орос, пові­до­мив­ши про черговий недолугий випад проти журналу «Книж­ко­вий клуб плюс» й особисто проти ме­не прославленого своїми анти­се­мі­т­сь­ки­ми ви­ступами і «щиро­сердою боротьбою» за укра­їнську літе­ра­туру Л.Фінкель­штей­на, цього разу на сайті «Літ­форум».

Перегля­нув­ши пів­тора де­сят­ка сто­рі­нок розхристаної пи­са­нини під прете­нзій­ною назвою «Факт» і анти­семітизм. Хто кого?», стосовно себе я знайшов лише сумнівної до­шкуль­­ності «шпигачку» про власну самокри­тич­ність у висловлюваннях про ви­дав­ців «попси й графо­ма­нії», а ще стільки перекру­чень, безглуздя, брех­ні та інших проявів давньої біблійної хво­ро­би «пере­ки­дання з хворої голови на здорову», що мусив відповісти «ви­дат­но­му демократу й просвітителю».          

            Тож у зачині послання «турецькому султану» від українського книговидання хотів би по­ві­до­ми­ти, що, на жаль, жодного «свого КК» (за Фінкельштейном) у статтю В.Лу­к’я­нен­ка «Номінант форуму — грома­дя­нин Ізраїлю» я не «вставляв», і на цьогорічному фо­ру­мі у Львові, на щастя, не був, хоча мене також здивувало, що головну нагороду присуд­жено середньої руки віршу­валь­нику позавчорашньої формації Мойсею Фішбейну, відо­мому своєю багатоліт­ньою співпрацею з радіостанціями ЦРУ та наближеністю до нинішньої «гешефтної» влади ще з часів її перебування в помаранчевій псевдо­о­по­зиції, так, неначе цього ж року не вийшли чу­дові книжки М.Воробйова, В.Старуна («Про­­світа»), В.Го­ло­бо­родь­ка (Рівне) та багато ін­ших. Фінкельштейна обу­ри­ло, що у стат­ті в «Пер­со­на­лі Плюс» ні до нього, ні до Мойсея Фішбейна «не бу­ло жод­ного нарікання, ок­рім одного — що ми євреї» (яке я, до речі, там шукав і не знай­шов). Але якби я справді «вставляв свої п’ять копійок» до тієї статті, то неодмінно зауважив би, що нагороду це видання (бо не бачив тієї книжки) здобуло радше через те, що видав його «Факт», та ще й не за свої, а за помаранчево-де­р­жавні грошенята, яких вистачило, певно, і на скромну «ви­на­городу» Лесі Коваль, яка й поселила видав­ництво МАУП разом з іншими ненабли­же­ними до «імператриці» ви­дан­нями у підвал.

Тож цю відзнаку можна впевнено зарахувати до типових проявів ще однієї хвороби сучасної української літератури (до речі, успішно успадкованої від письменництва сов­де­пів­ської доби), яку я назвав би «гешефтоманією». Во­на полягає в повсяк­часному кулуар­но­-клановому вирішенні долі розмаїтих нагород і премій включно з Шевченківською (чо­­­го варте лише обмеження кількома установами — Міністерством культури, двома акаде­міч­ни­ми інститутами та національними творчими спіл­ками списку організацій, які мають право висувати претендентів на неї), а в нинішніх базарно-ринкових умовах ще й непереборному прагненні наших видавців (за наочним прикладом політиків) урвати грошенят у будь-який спосіб, найкращий з яких — отримання розмаїто-фондових грошенят і примноження «патріотичного ка­пі­­та­лу», що супроводжується биттям себе в груди у фальшивій ролі «безкорисливого» поборни­ка національноі літератури. Й Фін­­­кельштейн, ма­те­матик за освітою, який починав свою «просвіт­ницьку діяльність» з математичних по­сіб­ників, дуже добре засвоїв цю «ге­шеф­т­ну арифме­ти­ку» — від попсово-сексу­аль­них видань О.Забужко, фінан­со­ва­них закордонними фондами, до «Па­лім­псес­тів» В.Стуса, на яке він отримав три роки тому 75 000 «помаранчево-фондових» гри­вень (що втричі перевищує вартість видання), збір­ни­ка «Старих і нових японських пі­сень» (10 000 дол. від японців), щедро оплачуваних «діаспорними лоха­ми» їхніх писань тощо. Цілком ймовірно, що львівська нагорода є лише пробним каменем, своє­рід­ною апро­ба­цією громадської думки, а Фінкельштейн з Фішбейном насправді мають намір про­­­су­­ватися до «остаточної перемоги» й здобуття Шевченківської премії для М.Фішбейна за «дружнього сприяння» його наближених до помаранчевого режиму покровителів. У такому разі я порадив би їм висуватися у парі, ще й за видатні досягнення Фінкель­ш­тейна у книговиданні. Та й буде нагода дуетом заголосити «Дайте нам, бо ми євреї і нас ображають», і таки отримати її за діаспорною (як торік Р.Качурівський), або ще краще — «демократичною квотою несправедливо утискуваних національних меншин». А для ус­піш­ного облаштування своїх оборудок їм по­тріб­на каламутна вода вигаданої юдо­фобії й анти­се­мі­тизму, яким вони патетично про­го­ло­шують «тотальну війну», закли­ка­ючи «витискати з культурного простору» «КК плюс», котрий за останній рік став най­більш читаним в Ук­раїні літе­ра­турним виданням, а зара­зом і видавництво МАУП, що ви­дає десятки тисяч підручників, історичних та культу­ро­ло­гічних видань, довідників, слов­ни­ків тощо, й усіх українських літераторів, які спів­пра­цю­ють з виданнями МАУП, на­зиваючи їх не інакше як (також дуже інтелігентно) «фа­шис­тами, ідіотами й блазнями».

Фінкельштейн уже зробив, м’яко кажучи, патетичний жест, вий­шов­­ши з асоціації книговидавців тільки через те, що на Київській книжковій виставці го­лов­ний приз було присуджено МАУПівському «Політологічному словнику». А нині по роз­ма­їтих веб-сай­тах порозвішувано свіжу претензійну заяву «Факту», де він, б’ючи чо­ло­битну позиції «засудження будь-яких проявів «фашизму й ксе­но­фобії» такого ж «ге­шефт­омана», як і сам, який волею вкотре обдуреного народу став прези­ден­том, прого­ло­шує, «що не буде брати участі у будь-яких громадських та культурних за­хо­дах (вистав­ках, презентаціях, прес-конференціях тощо), у яких бере участь МАУП та його сателіти» (до речі, дуже хотілося б довідатися, кого він має на увазі під таким мудрим слівцем?), а також по­ві­дом­ляє, що «за жодних обставин видавництво «Факт» не бу­де спів­пра­цю­вати з творчими особистостями, які мають зв’язки з часописом «Книжковий клуб плюс» або видавництвом МАУП». На це можна тільки подякувати за додаткову рекламу (якої, до речі, ані часопис, ані видавництво і так не потребує) та й зітхнути — то й на здоров’я. А ще порадити залучити до цієї акції видавництва братів Капранових, «Фо­ліо» й «Ка­­­ль­варію». Може, хоч трохи менше стане на цих виставках російськомовної та «хо­х­ля­ць­кої» попси, кала­му­т­ною гно­ївкою якої вони заливають книгарні.

Намагаючись серед пусто-порожньої веб-сайтової писанини знайти, що ж саме так обурює Фінкельштейна у часописі «КК плюс», я не знайшов нічого, окрім кілька разів повторюваної фрази І.Скрипника «ви­бач­те на слові, Фінкельштейн» (зі статті про активно про­дуковані за депутатські «пода­яння» ви­дан­ня «зони федюка-фінкельштейна», за яку він поривався притягти ча­со­­пис до міжнародного суду). Як на мене, то ця фраза є вия­вом, можливо, дещо оригінального гумору автора, а не якоюсь фобією, бо тоді у фразі «ви­бач­те на слові, Скрипник», можна було б вбачати українофобію, чи як?

Немає конкретних претензій і в недавніх виступах на збо­рах Київської організації СПУ Погрібного та Осадчука, які звинувачували «КК плюс» у тому, що «там зібралися невдахи, які нічого не досягли в літературі й знаходять певне вдоволення в тому, щоб гудити вкраїнське письменство». Але, як видається, не це об’єд­на­ло у фобії проти часопису «гешефтоманів і графоманів», не це спонукало Д.Павличка, «сина простого лісоруба, якого благословив на служіння музам своєю урядовою теле­гра­мою сам Берія», шматувати журнал з публікацією Я.Ороса «Таємниця його обличчя» в при­міщенні Шевченківського комітету, або М.Василенка з В.Яворівським вимагати за­криття журналу після публікації В.Рубана «Сірий кардинал». Їх обурює саме те, що в Ук­ра­їні на­решті з’явилося видання, якому притаманна не лише свіжа критична думка, а й неа­би­яка мужність називати речі своїми іменами, принаймні починаючи процес ви­чи­ща­н­­­ня «ав­­гі­є­вих стаєнь сучукрліту» від трупного смороду напіврозкладених завалів сов­де­­пів­сь­кої графоманії та базарно-попсових гешефтома­нів. А журнал «КК плюс», який Фін­кель­­ш­тейн ще рік тому в кулуарах називав своїм виданням, за редагування Ю.Поцілуйко як­раз і був незмінною трибуною «Фінкельштейнів-капранових та компанії», де з номера в но­мер ре­кла­мувалася їхня попсово-макулатурна продукція.

У пере­біль­шено патетичній реакції цього панства (починаючи від президента, який, схоже, має намір остаточно Україну перетворити на «бананову республіку дядь­ка Сема») немає нічого див­но­го, бо вони звикли у відповідь на правдиву інформацію про їхні оборудки бити се­бе в груди з писклявим репетом «на нас нападають, бо ми євреї» чи «ми вкра­їн­сь­кі пись­мен­ни­ки», хоча насправді вони мають такий самий сто­су­нок до письменства чи єв­рейства, як півні до малярства. Справжніх українських пись­мен­ників дру­гої половини минулого століття можна перелічити по пальцях однієї руки, а єв­рей­сь­ка література в особі Ман­дель­шта­ма, Пастернака чи Еренбурга, на яких поси­ла­ють­ся фін­кель­штейни з фішбейнами, не має ні­чо­го спільного з дрібномістечковим гра­фо­­манством та «гешефтоманським жидівством», яке й репрезентують в Україні ці пани. Але для мене, як чоловіка досить поміркованого, який добру половину свого свідомого життя про­вів між схід­ними народами, немає жодної різ­ниці між «гешефтоманами-хохлами» (бо українцями наш політикум, вибачайте на слові, я назвати не можу), «гендлярами-жи­дами» чи «бан­ди­том-татарином»...

А привид юдофобії пот­рібен їм як пужално для задуреного народу, спосіб при­множення сумнівного політичного капіталу чи, можливо, як аргумент для новітньої сві­то­вої жандармерії в особі американських яструбів, які уже не раз допо­ма­га­ли слов’янам у Сербії «встановлювати демократію», мусуль­ма­нам в Юго­­славії «боро­ни­тися від геноциду», а «мусульманським демократам» в Аф­ганістані й Іраку звіль­нятися від диктаторських режимів. То, може, й українським ге­шеф­томанам допоможуть у «пра­вед­ній боротьбі з українськими юдофобами й анти­се­мі­тами»? У будь-якому разі цей привид належить до нечисленної категорії речей, які необхідно ви­га­да­ти, якщо їх насправді немає. Тож чи варто допомагати їм у цьому, аби й ця примара, як колись «привид кому­нізму», покликаний до життя й роздмуханий по всій Європі саме «містечковими жид­ка­ми» від Маркса з Енгельсом до більшовиків, також прокотився нашими землями крива­вою хвилею роз­бра­ту. Тому моя щира порада І.Калинцю й В.Герасим’юкові, до імен яких апелює Фін­кель­штейн (бо насправді йому важко назвати й півдесятка спра­вжніх пись­мен­ників, яких дру­кував би «Факт»): не варто бруднити власних імен й підписувати чергові «войовничі заяви», до яких уже не раз вдавалася глобалізаторська пу­б­ліка що­до ви­давництва МАУП, і тепер, схоже, звернеться в проголошеній Фін­кель­штей­ном опе­рет­ковій вій­ні проти «антисемітів та юдофобів, що отаборилися у «КК плюс». Тим біль­ше, що цими зверненнями все одно не відібрати ні свободи творчої дум­ки, ані таланту в ав­торів часопису, які вважають прийнятнішим для себе бути допи­су­вачами «скан­даль­ного журналу» (як його кваліфікують довкола еспеушні функціонери), ніж вправлятися в конформізмі й дуполизанні совдепівським псевдокласикам чи базар­ним гешефтманам, чим, на превеликий жаль, досі переймається значна частина на­віть тала­но­ви­тих старших і молодших літераторів.

І настанок про особисте, яке так чи інакше відчувається в підтексті Фінкельштейнових недолугих випадів, бо коли він «щиро перепрошує поштиву громаду» за те, що і в нього бувають помилки, маючи на увазі мої книжки «Велик гріх» та «Аратта Веда» («Факт» 2003р.), то я повинен зауважити, що за помилки треба платити навіть таким ви­гад­ливим гешефтоманам, як він, і офіційно заявити цій громаді, що насправді він не так уже й помилився, бо до моїх книжок Фінкельштейн має такий самий стосунок, як розклад ру­ху при­міських автобусів до Чумацького Шляху. Насправді, книжку «Велик гріх» було надруковано моїм власним коштом і без жодної участі пра­цівників «Фак­ту». Я сам особисто 1000 примірників завіз на його книжковий склад для реа­лі­за­ції. Тобто участь «Факту» я обмежив надан­ням ви­­дав­­ничого логотипу й ко­ду ISBN. І лише зверстану «Аратта Веду» я нео­бе­режно довірив дру­ку­ва­ти працівникам «Факту» (Фінкельштейн заправив за це 800 дол., що ­менш як вдвічі перевищувало вар­тість виробництва книжки на 176 ст. у м’якій обкла­динці. Для порівняння: «Апологія міфу» вдвічі більшого обсягу обійшлася мені в дру­кар­ні МАУП вдвічі дешевше). У результаті за два тижні до Львівського фо­руму 2003 року я отримав наклад книжки зі сліпим друком, зби­тими рядками (бо пра­ців­ники «Факту» не спромоглися професійно вивести плівки), з криво по­кле­є­ним ко­рін­цем і канце­ляр­ськими скріпками, що виглядали з-під обкладинки. Тому зму­шений був на­сто­яти, що за свої гроші я хочу побачити якісно зроблену книжку.

Прошу вибачення за набридливу арифметику й технологію, але в таких спра­вах тре­ба бути точним, бо далі починається майже детективна історія, на яку я уже ма­хнув було рукою, бо не раз втрачав у своєму неспокійному і перемінливому житті на­багато біль­ше. Але Фін­кель­штейн сам на це напросився. Тож найбільшою моєю про­ви­ною бу­ло те, що на по­чаток Львівського форуму, коли я мав забирати у Фінкельштейна «Арат­­та Ве­ду», у мене не виявилось 400 дол., щоб доплатити йому до остаточного роз­ра­хунку. То­му я змушений був залишити на його складі 500 примірників книжки «Велик гріх» і стіль­ки ж «Аратта Веди» (на загальну суму більш як 10 000 грн за відпускною ціною), які він і мав реа­лі­зо­ву­вати, бо, власне, цим і вичерпувалася його функ­ція видавця. При цьо­­му він навіть не ви­ста­вив книжки на полиці у власному офісі, бо, як мені було по­яс­нено, «видав­ницт­во не вважає своїми, не вистав­ляє й не рекламує замовні книжки».

Але через кілька міся­ців я був дещо здивований, коли обидві книжки, які, за свід­­ченням працівників тодішньої книгарні «Буква», дуже добре продавалися, були ви­лучені з продажу Фін­кель­штей­­ном, а згодом через наближених до «Факту» Д.Стуса та Т.Федюка мені було сповіщено, що Фін­кель­ш­тейн чекає мене у себе із заборгованістю, інакше всі мої книги буде здано в макулатуру чи спалено (такий собі новітній «геро­с­тра­­тик» від ­книговидання). Коли че­рез якийсь час, зустрівши Фінкельштейна на Київ­сь­кій книжковій виставці, я на­магався об­го­во­рити це питання й, провівши взаємні роз­ра­хунки, забрати в нього книжки, окрім іс­те­ричних вигуків «Ви у мене вкрали гроші», я не по­чув нічого конструктивного. А на додаток Фінкельштейн заявив, що у мене немає жод­ного документа, тому він не має бажання про це говорити. Тобто перекручування фактів, перекидання з хворої голови на здорову й вигадливе крутійство стали на­стіль­ки орга­ніч­ною частиною його гендлярської натури, що заступали зви­чай­ний здо­ровий глузд. Але, очевидно, гро­ші за ті книжки не пішли йому на ко­ристь, бо здо­ро­во­го глузду в Фінкельштейна, схоже, залишається дедалі менше.

Тому на завершення цього послання «султану Фінкельштейну» я хочу повідо­ми­ти, що документи на «Велик гріх» у мене є, бо, на щастя, не всі друкарні ви­го­товляють кни­­ги за готівку, і якнайближчим часом я чекаю від нього повернення моїх книжок чи того, що від них залишилося, з готовністю провести необхідні взаєморозрахунки навіть з ура­ху­ванням «склад­ських ви­трат» за їхнє трирічне зберігання (звичайно, в розумних ме­жах). В іншому разі  цей мате­ріал стане додатком до моєї заяви в податкові органи про деякі аспекти ви­давничої діяльності Фінкельштейна, а саме видання книжок за готівкові, не враховані бух­гал­терією та податковою службою гроші (а таких видань «Фактом» за ос­тан­ні роки видано десятки й десятки), і на додачу до згадуваного на тому ж веб-сайті Литовченком затяжного судового процесу додасться ще й мій особистий су­до­вий процес проти вигад­ли­вого «гешефтомана». Й повірте, мене не зупинять судові ви­тра­ти, бо літе­ра­тура для мене є не «гешефтом», а видатковою статтею з 1990 року й спра­вою життя і долі. Тож доз­во­ляти знущатися над книжкою, що складалася протягом двад­ця­ти років, чоловікові, усе нік­чемне життя якого не варте одного рядка «Велик гріха», я не дозволю. Мій телефон Фін­кельштейн зможе знайти у редакції «Книжкового клубу плюс», який лише його автори називають абревіатурою «КК», а таких «гешефтоманів», як він, ми, гадаю, здатні змусити звертатися до себе на «Ви» і через перепрошую…

Ігор Маленький