Київські гулянки

Здавалося, давно вже відмерли ті не найкращі часи в історії нашого народу, коли окупаційний режим милостиво дозволяв народу відсвяткувати (точніше масово відгуляти) якесь календарне або історичне свято. Суцільна пиятика, виступи псевдомистецьких колективів, репертуар яких обов’язково пройнятий уславленням комуністичного устрою (певно, вже призабулися слова геть не оригінальної пісеньки «А мій милий у колгоспі трактористом робить»), покладання квітів ідолам, заяложені виступи можновладців та визначених ними «народних улюбленців». Прикро визнавати, але архаїчно-атавістичні традиції, попри півторадесятирічну незалежність, продовжують труїти душі й збивати наманівці шукачів правди.

Пошана до Богородиці в традиціях нашого народу завжди посідала чільне місце. Недарма запорозькі звитяжці обрали саме її своєю заступницею. Їй, нарівні з Творцем, возносили молитви, благали про захист від побутових, військових, життєвих негараздів. Під її благословенним покровом (звідси й назва свята, запровадженого в традиціях нашого народу вже понад кількасот років) відбувалися вій­ськові походи, різні урочистості, визвольні змагання. Тяглість традицій спонукала чільників Української Повстанської Армії святкувати День постання очолюваної ними військової формації саме 14 жовтня. Згідно з церковним календарем, це свято Покрови Богородиці.

Як годиться, задля вшанування гідних пошани і святкування Покрови створено організаційний комітет. З невідомих мені причин діяв він аж занадто конспіративно. Так конспіративно, що про його існування, окрім самих членів, челядників кількох міністерств (зрозуміло, що силових), працівників київської Держадміністрації та політичних опонентів, ніхто не знав. Непоінформова­ність та нескоординованість спонукали декого до автономної діяльності й проявів недоречної ініціативи. Нарешті, незадовго до святкувань, в інтернеті з’явився сайт, який повідомляв читачів про склад оргкомітету та його бачення урочистостей. Всеукраїнське об’єд­нання «Свобода», Українська Національна Асамблея, Молодіжний націоналістичний конгрес та Київська станиця колишніх вояків УПА планували зібратися о 10-й годині на Майдані Незалежності. Згідно з планом (це оголосили й на прес-конференції в УНІАН), мали відбутися такі заходи: виступ бандуристів, молебень, «присяга упівця», мітинг, покладання квітів до пам’ятників жертв Голодомору та Т.Шевченку, святковий концерт. Обіцяли й виступи гуртів «Кому вниз» та «Мандри». Патріоти-організатори навіть не уявляли, що «влада не дозволить українцям відсвяткувати наше ж свято». Голова Київської обласної організації МНК Олександр Різниченко покладався «на міліцію й ще на деякі речі», а чільник київських свободівців Андрій Мохник запевнив: «Нашої заяви до міліції достатньо, аби вона не заплющувала очі на дії наших недоброзичлив­ців». Марно сподівалися хлопці — влада мала на увазі ваші плани, а щодо святкувань власну думку. Посилаючись на заяви конотопської істерички та ненаситної жебрачки в усіх російських полі­тичних та фінансових колах, погрози  колишніх «бійців загороджувальних загонів» часів Другої світової та обіцянки прихильників єдиного євразійського простору звести до Києва сорокатисячну отару протестувальників, челядники з Банкової заборонили будь-кому з’являтися 14 жовтня на Майдані. Звісно, порушення конституційної норми про вільне пересування узаконили ухвалою суду, але крізь лукаву спробу заховатися за лаштунками неупередженості чітко проглядалася підла суть помаранчевої команди. Вона прагне неподільного панування в українському патріотичному середовищі. Для неї це не народ, а виборчий електорат. І ділити його ще з кимось загрожує втратою влади й нечесно зароблених стат­ків.

Події 14-го жовтня, як і напередодні, засвідчили, що Україна поліційна держава, а чільники полі­тичних партій — цілком контрольовані пішаки. Погрози регресивних (які помилково назвали себе прогресивними) соціалістів з’явитися на Майдані задовго до за­планованих святкувань і влаштувати там бешкет так і залишилися погрозами. «Нерозлучна парочка Володимир та Наталочка» (Марченко й Вітренко) зібрали нечисельну ватагу біля Бессарабського ринку, чим завдали чимало клопотів і збитків торгашам. Брак достатньої кіль­кості горлопанів компенсували більш ніж достатньою кількістю мегафонів та звукопідсилювачів. На межі Хрещатика і Європейської площі щільні кордони правоохоронців зупинили колону з близько сотні осіб пенсійного віку. Вимахуючи ро­сійськими трикольорами, вони без особливих емоцій сприймали виступи делегатів з «братньої Росії» та кількох комуністів, які очолювали ту ходу. Аналогічна ситуація склалася й на вулиці Інституцькій, поблизу одного з виходів з метро «Хрещатик».

Попри безугавні запевнення в аполітичності підлеглих Луценка, упередженість в їхніх діях прослідковувалася з самого початку. Кілька депутатів-комуністів безперешкодно провели на Майдан Незалежності «делегацію своїх виборців» і там влаштували з ними «зустріч». Задля уникнення «конфліктної ситуації» небайдужих до долі України патріотів ще звечора змусили змінити місце дислокації. Так само безперешкодно різношерстні купки лівацьких екстремістів зібралися біля центрального Головпоштампу. Попри наявність у їхніх діях ознак злочину (несанкціоноване зібрання, перешкода вільному пересуванню громадян), жодного з них не було притягнуто до відповідально­сті. Таким чином, україн­ське патріотичне середовище (попри кіль­кісну перевагу) вкотре піддали насильницькій маргіналізації. Ситуацію суттєво погіршувала наявність кількох «гетьманів», які прагнули будь-що задекларувати власну «найукраїнськість». Голова ніде не зареєстрованої і нікому не відомої Націонал-трудової партії (називаючи його ім’я, тільки піділлю олії у вогонь його манії величі) зібрав близько півтори сотні агресивних на вигляд молодиків і виголосив перед ними промову екстремістсько-провокаційного характеру. Під час маршу всю колону оточили кількісно переважаючі бійці спецпідрозділу «Беркут», і її подальший шлях нагадував перевезення лева в клітці. Радикальні гасла, виголошені надірваними до хрипоти голосами, нічого, окрім сміху й тикання пальцями в перехожих, не викликали. На зауваження правоохоронців голова плаксивим голосом відповідав: «Та ви що? Я ж обіцяв СБУ порядок не порушувати».

Після покладання квітів до пам’ятника жертв Голодомору патріотично налаштовані кияни зібралися на площі Богдана Хмельницького. Біля стін Софії юрмилися озброєні щитами й тонфами спецназівці, готові щомиті (як і одинадцять років тому) кинутися на беззахисних співвітчизників.

Це дійство інакше як ганебним не назвеш. Я люблю пісенну народну творчість, але слухати рев у позбавлених голосу горе-співаків, а тим більше вважати його співом мене не змусить ніхто. Виступи тим, кому надали слово, ні до якого чину не спонукали. (Згодом, виявилося, охочих виголосити промову суворо відбирала філь­траційна комісія — боронь Боже, аби хтось не бовкнув чогось зайвого.) Вийшов не мітинг, а зібрання недолугих і плаксивих. Мій песимізм поділяла більшість. Виступаючих ніхто не слухав, і кількість учасників вже незрозуміло й якого — жалобного чи урочистого — мітингу почала з катастрофічною швидкістю танути.

 Найбільшу кількість політичних дивідендів отримало відомство слу­х­няного президентові колишнього соціаліста Луценка. Заявивши про «зусилля, завдяки яким на вулицях Києва не пролилася кров», його працівники отримали чергові пайки, доплати й додаткові вихідні.

Попри мою повагу до керівників акції (майже всіх я знаю особисто), я не можу промовчати й не подати свого голосу на знак протесту й обурення. Що ви робите? Кому це вигідно? Який коефіцієнт користі з цього? Чому на Майдані не з’явилися керівники МНК, ОУН(р)? Про що радилися, перешіптувалися, жартували з мілі­цейським керівництвом керівники УНА? Чому майже весь склад керівництва УНП щодуху по­мчав святкувати Покрову до одного з обласних центрів на Заході України? Запитань безліч. Зрозумійте: є речі принципові. Це наша земля, наша Батьківщина. Вла­штовувати захід і не запрошувати до участі бли­зьких за духом і переконанням — абсурд. Чого ви боїтеся? Того, що на тлі вашого пасталакання хтось скаже правду й викличе тим самим схвалення тих, хто її почув? То за що ви змагаєтеся? За Україну чи за депутатські крісла, нагоду зайвий раз з’явитися на телеекрані, шпальтах газет чи власного сайту? Прикро і боляче перед пам’яттю справжніх героїв. З сорому за вас червонію, панове.

Олесь Вахній