КОМАРИКИ-ДЗЮБРИКИ…

«…кров дзюрчить із ран по краплі,
біль витягся в одну високу ноту.»
Юрій Яновський, «Вершники»

Дитячі літа були з комарами. Били ми їх заповзято, так, що на руках і ногах лишалися червоні патьочки. За дитячих літ земля була близько до тебе: до твоїх очей, вух, пальців. Видно було все найдрібніше. І комарів теж.

Трохи згодом, коли земля відсунулася десь більш як на метр, одійшла від дитячих очей і вся ота дрібнота — прожилки на листячку, волосинки пухнастої шубки бджілки, сіренька пір’їнка з пташиного гнізда…

Світ довкола теж змінився. Пізнання світу вступило в нову фазу. Шкільний хор. Я у четвертому ряду, тобто стою на високій і довгій лаві. Поперед мене теж на лаві, тільки трохи нижчій, стоять такі само маленькі хористи. У другому ряду — височенькі школярики, а в першому — малеча (вона стоїть на підлозі). Всі ми захоплено співаємо: «Ко-ма-ри-ки дзю-брики ка-ли-на!» Нам усім подобається, що отих «комариків» можна вигукувати, ніби скандуючи.

Поперед мене хлопчик із відстовбурченими вушками і тонкою шийкою. Вушка рожеві. Я навіть бачу прожилки на них. Але ні про що не встигаю подумати, бо ж знову, після заспіву, треба вчасно заскандувати «комариків». А це мені дуже подобається. Хлопчикові попереду теж. Я те відчуваю, хоча мої відчуття, як і думки, проходять повз мою свідомість. І я, і хлопчик, і весь хор — усі ми натхненно і злагоджено балансуємо на безжурних сплесках «дзюбрикової» поліфонії. Так воно і відклалося в мені: комарик-дзюбрик і отой хлопчик з тонкою шийкою.

До речі, комарик-дзюбрик може бути тільки чоловічого роду (з погляду граматики) і якоїсь дитячо-хлопчачої статі (з погляду біології). Як, скажімо, бабка — тільки жіночого роду, а ось мошкара, чи то пак мошва, — то вже щось близьке до непевного, середньо-жіночого, роду, словом — якась біомаса.)

* * *

… І гайнули літа — начебто якийсь вправний керманич крутонув стерно на повний оберт.

Якогось дня на вулиці почула чи то дзумкіт, чи то дзижчання. Жодного комара поряд. А звук тремтів і коливався в повітрі. У щоденних клопотах цей звук вряди-годи повторювався, нагадуючи про комариків і ту пісеньку про них.

Але ж тепер усе — і я, і світ навколо, що став «дорослим», і кольори зблякли, люди сприймаються якимись узагальненими систематизованими «жанровими» групами. Хоча — дивно — знову почали висвітлюватися, як і в дитинстві, дрібні деталі.

Дзижчання щоразу посилювалося поза помешканням. Згодом прийшло розуміння його природи. Це трапилося після певної набраної «статистичної» суми дзижчань. Уперше спостерегла прямий зв’язок між отим звуком і його джерелом, коли назустріч йшов чоловік. На ногах кеди на кілька розмірів більші, закороткі рукави піджака та штани якісь «підстрелені». Удруге — коли проходила подвір’ям повз смітник. Знову отой звук… Його перервав інший — від пляшок, що їх докладали двоє до своїх брудних китайських торб.

Потім знову з’явився такий-собі кліп: попереду — чоловік, згори — дощ, знизу — худющі ноги без шкарпеток у зачовганих шкарбанах. Якось бічним зором я побачила: він — гостроплечий і сивочолий, з тонким інтелігентним обличчям — хутенько підібрав недопалка.

Отоді-то й збагнула, що всі асоціації в мені, нарешті, виструнчилися. Явище прибрало архітектонічної довершеності у перебігові з’єднаних літ. Бо це ж вони і є, оті школярики-дзюбрики! Ті ж тоненькі шиї, прожилки у вухах, самі худі, схожі на хлопчаків. От тільки зморшок додалося, та плечі похилені, та одяг збляклий і пошарпаний. А так — усі начебто з якогось нескінченного літньо-осіннього турпоходу… Гай-гай! — мов і не було вервечки літ за плечима.

Потім як хтось наврочив. Я йшла повз пункти приймання чогось-там (байдуже, склотари чи макулатури), їхала трамваєм, купувала щось на базарі… І усюди — безугавне оте дзижчання-дзумкіт як невід’ємний звуковий супровід прикрих портретних замальовок. Чоловіцтво наше, посивілі школярики… е-е-ехх, комарики-дзюбрики…

Я бачу, як ви опускаєте очі від знічення, від усвідомлення нинішньої своєї нікчемності, я бачу, як ви неприродно кахикаєте, щоб зняти напруження під час розмови і, як переводите вбік погляд або відходите, щезаєте, бо спілкування — це не тільки слова у звуках, а й доторки поглядами, ота миттєва ідентифікація — хто є хто. Ви боїтеся зараз програвати, адже на головний програш вас, довірливих, уже штовхнули.

Якось під оте настирливо-болюче дзижчання я сказала собі, що раз і назавжди ви всі для мене — ніякі не пато- чи недо-, а чоловіки з усіма ознаками вашої чоловічої біологічної статі. Й одразу стало легше. І побачила, що ваше чоловіче єство, оте Ян, зіщулюючись у second-hand’івському одязі, все-таки існує. Воно, огинаючись тим осоружним злидням, утримує себе на цьому лиховісному пругу буття. А безжальному устрою-деформатору не вдалося знищити глибоко приховане зернятко вашої гідності.

І тоді ви постали в іншому світлі — загнані в глухий кут, приречені на безробіття та невилазне безгрошів’я — ви таки ще пручаєтеся, шукаючи якщо не вихід, то бодай хоч якийсь шанс.

Вираз ваших просвітлених (саме так!) облич трохи відрізняється від тих, дитячих. Він не наївно-бадьорий, ні — ваше нинішнє просвітлення з відтінком якоїсь тихої зажуреної нетутешньості. Від кожного усвідомлення цих «відлітаючих доторків» я здригаюся ... і щоразу звертаюся до кожної з ваших дитячих калинових душ: не летіть завчасу до вирію.

А отой комариковий дзумкіт якогось дня несподівано, на майже невловимій вібротональності перемкнувся в мені, лагідно і плавно, на мелодію напівзабутої пісеньки для шкільного хору. Її, не стерту з пам’яті, виспівували чисті дитячі голоси. А ж доки вона хорально не полинула у небесну височінь. І звучання те — чисте, як і очі хористів, як і їхні дитячі душі.

На «дискеті» пам’яті щоразу «заїдає» в одному місці, перерізаючи якесь слово. Дослухаюся: слово це — «ка-ли-на». Звучання цього уперто-дисонансного скреготіння, цієї високої болісної ноти випростується, виокремлюється у цілком автономне кольорозвукове рухоме втілення… Додивляюся, як сповзає тонкою червоною смужечкою-патьочком розчавлена калина, що так нагадує кров…

Інна ФІЛІППОВА