Сім «Я» і три «Я»

Чому парубка, який сватається до дівчини, в народній традиції названо князем? Бо сім’я — то окреме князівство-королівство, яке він збирається заснувати.

Страшна країна, якщо там є король і королева, але немає підданих, або він тільки один і змушений грати силу-силенну ролей: принца, радників, міністрів, усе військо та ще й робочу силу. Таким підданим у сучасній сім’ї і є ота одна дитина, на яку покладаються всі надії батьків.

Економічні причини насправді тут не важать. Раніше люди жили значно бідніше, однак це не заважало їм мати по десятеро дітей. Чому вони на це відважувалися? Вони не відважувалися — просто засновували царство і жили за його природними законами всупереч тій чи іншій державі, яка паразитувала на царстві сім’ї. З літописів відомо, що, наприклад, у Литовському князівстві «з людей волочащих», тобто зі скоморохів, брали з голови та дітей по вісім грошей. Більший податок був тіль­ки на інородних татарах-ремісниках, до того ж з голів їхніх дітей нічого не здирали. Незважаючи на це, у скомороха була по­вно­цінна сім’я-трупа, де кожен виконував свою роль у пересувному кня­зівстві без певної території. Що вже говорити про селян, де в кожного була своя хата із садком. Цілком достатньо, щоб створити там або повно­цінний рай, або пекло, де кожна дитина виконує свою функцію, бо повна сім’я — модель нації. Роль жерців-радників виконували старі батьки, ролі короля-королеви — чоловік і жінка, а дітям ролі роздавав сам Бог: одні були купцями, інші — ремісниками, ще інші — робочою силою, а хтось — Іваном-дурником з великими перспективами. До того ж у сім’ї не без виродка. Деколи цю роль грав неймовірно талановитий, а тому лінивий Іван, доки йому це не набридало.

Уявіть собі психічний тягар сучасної дитини, на яку покладено всі ролі! А часто з нею трапляється ще гірше: батьки покладають на неї соціальну функцію, до якої не здатна за природою. Найчастіше це роль геніального творця, через яку батьки хочуть прославитися в своїй дитині. Так, одна приятелька поскаржилася якось, що їй сниться один і той самий жаский сон: вона погано-препогано грає на скрипці й ніяк не може здати іспит в музичній школі. Нині ця дівчина прекрасний бухгалтер, а батьки уявляли її в своїх мріях відомою скрипалькою. Після музичної школи вже минуло п’ять років, і не знаю, чи існує той психолог, який допоможе цій людині її закінчити.

Нинішні неповні, неповноцінні сім’ї спеціаліс­ти зазвичай пояснюють економічними чи еколо­гічними причинами. Щодо економічних: діти раніше годували себе самі, тобто — тільки-но спиналися на ноги, як батьки-князі змушували їх працювати на себе. Діти й самі себе нянчили. Кажу це з життєвого досвіду. У феноменальному селі Борки на Волині на час мого закінчення школи було 36 матерів-героїнь — жінок, які народили десятеро і біль­ше дітей. Не знаю, скільки їх там зараз, адже минуло вже більш як двадцять років, а борчани ніколи не зважали на викрутаси влади — дає вона щось чи забирає, народжували, як то кажуть, собі в своє задоволення. Село належить до зони, забрудненої Чорнобильською катастрофою, і саме це допомагає багатьом дітям під час вступу в столичні ВНЗ. На сексуальну активність батьків чорнобильське лихо, на щастя, не вплинуло: кількість матерів-героїнь зростає з кожним роком. Так ось, на старшеньких (десятирічних — п’ятнадцятирічних) залишалося зазвичай все господарство, разом з малюками, а інші йшли на роботу. Пам’ятаю, після всіх порань по господарству ми збиралися величезними зграями, блукали ближніми гаями-полями за ягодами-грибами. Десятирічні волокли туди дворічних. І ні з ким нічого не траплялося, а на якісь порізи на п’ятах ніхто не зважав. Нас пас сам Бог.

Отже, не будемо про економіку. На одній сотці українського чорнозему можна виростити одну дитину. Що ж стосується екології, то не варто виправдовувати поганою екологією узаконене дітовбивство. Доки жінки масово йдуть до різників, нічого говорити про забруднене повітря та воду, якими вони користуються.

То чому ж сучасна сім’я складається з двох, у кращому разі — з трьох осіб?

Бо ніхто не хоче брати на себе роль князя чи княгині й відповідати за своє князівство. Вінці, які в обряді вінчання тримають над головами молодих, означають згоду на мучеництво, але люди зазвичай охоче беруть на себе цю роль. Брати беруть, однак, виходячи на арену, грати не хочуть. Ліньки. Я не дуже засуджую тих людей, які свідомо не беруть на себе цю роль (сама така), але не розумію, навіщо братися, коли не хочеш? Тільки бездари грають у півноги, роблять те, чого не хочуть, бо так від них вимагає звичай чи закон. Бездарні сімейні пари заполонили Україну, князі та княгині без князівств любовно вигулюють у парках собак, істерично репетують в два голоси, коли єдине дитя забруднить дорогий одяг. Їхнє королівство — то модні речі, які треба регулярно замінювати іншими, друзі й коханці, які змінюються разом з кар’єрою, пси й коти дедалі дорожчих порід… Сучасний матеріаліст потребує багато фетишів. Любити одних і тих самих фетишисту набридає, особливо, коли вони «невдалі», ці діти, а іншими ж їх не заміниш. Треба якось керувати тими, які є. Ми, сучасні люди, дуже розумні, ми передбачаємо такі неприємності й знищуємо їх у зародку. Способи ліквідації вдосконалюються. На них теж існує своя мода, яка змі­нюється. Одне слово, все тече, все змінюється. А справжня сім’я — то кня­зівство, де щодня одне й те саме: один і той самий партнер, одні й ті самі діти. Єдиний вихід: додати інших, дійти в творчості до якогось богемного персонажа — з таким вже до смерті не знудишся. У цій стабільності є щось божественне, непідробно духовне й сучасній людині майже недоступне. Три «Я» — компроміс між сім’єю й холостяцтвом (тобто порожністю), а компромісним вирішенням питань займаються зазвичай політики, а не князі.

Валентина Грицук