Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Бійня біля "Святої Софії" в Києві

25 років тому на похоронах патріарха Володимира відбулося зіткнення віруючих і міліції.

Глава Української православної церкви Київського патріархату патріарх Володимир (Романюк) помер 14 липня 1995 року. Його прихильники планували поховати предстоятеля в соборі Святої Софії. Але влада наполягала на Байковому кладовищі, де покоїться багато відомих особистостей. Київський патріархат не погодився. В результаті 18 липня похорон перетворився на криваве побоїще.

Домовитися не вдалося

- Коли я згадую події 18 липня 1995 року, перше, що спливає - налиті люттю очі омонівців. Я спостерігав за ними на відстані в півметра. Ходила думка, що вони були накачані наркотиками. Але дія наркотиків з часом проходить. Там було інше. Набагато гірше.

Мій співрозмовник - журналіст Георгій Бурсов - в день похорону патріарха Володимира йшов разом з величезною процесією від Володимирського собору в Києві до Софійської площі. У багатотисячному натовпі - люди похилого віку-миряни, молоді прихожани, священики і близько 200 прихильників УНА-УНСО (партії правих радикалів). За кілька днів до цього київська влада за указом Адміністрації тодішнього президента Леоніда Кучми розпорядилися виділити для патріарха Володимира місце на Байковому кладовищі. Потім пропонували поховати главу УПЦ КП біля Володимирського собору, де вранці 18 липня призначили відспівування покійного. Київський патріархат не погоджувався. Вони вважали, що місцем поховання повинна стати "Софія Київська".

- У день похорону труна стояла у Володимирському соборі, - згадував очолював тоді воєнізованого крила УНСО Дмитро Корчинський в книзі "Війна в натовпі". - Вранці почали збиратися люди. Під'їжджали священики і віруючі з інших областей. Я зібрав своїх людей двісті. У завівтарній  частині весь час тусувалися якісь депутати, єпископи, прийшов колишній президент Кравчук. Всі пропонували різне. Філарету дзвонили з адміністраціі президента, пропонували поховати саме тут, біля Володимирського собору. Ні президента, ні прем'єра в цей час не було в Києві. Вони не хотіли брати на себе ніякої відповідальності.

Домовитися з владою так і не вдалося. Леонід Кучма в цей день поїхав до Білорусі. Євген Марчук - прем'єр-міністр - в службову поїздку по Київській області. Місто залишилося під опікою командира київського ОМОНа полковника Куликова та першого заступника начальника Головного управління МВС України в Києві генерала Буднікова. Київський патріархат довго вагався - вести хід до "Софії" чи ні. У підсумку вирішили йти напролом.

"Що робити з труною? Витягати або залишати?"

- Труну з тілом патріарха тисячі віруючих УПЦ КП пронесли по Володимирській до Софійської площі, - розповідає  Бурсов. - Ворота до дзвіниці собору виявилися закриті. Хлопці з УНСО почали стукати, у відповідь через щілини хтось пустив сльозогінний газ, і кілька людей отримали сильні опіки очей. у цей час кількість віруючих і священиків на площі збільшувалася, серед них зокрема були іноземні представники церкви. Всього біля "Софії" зібралося до двох тисяч чоловік. Одночасно з ними до площі під'їжджали автобуси з ордою омонівців. Бійці облаштовувалися  біля тротуарної бровки, яка відділяла площу від майданчика з дзвіницею. А потім почалося побоїще.

Якщо подивитися документальні відеозаписи тих років, можна побачити, як ОМОН б'є всіх підряд гумовими кийками, ламають синьо-жовті прапори, б'ють ногами лежачих. Найбільше дісталося унсовцям, але серед постраждалих були і літні миряни, і священики.

- У цей час кілька хлопців за спинами омонівців розбили асфальт і дуже швидко викопали могилу прямо біля воріт "Софії" (це було близько пів на п'яту вечора), - продовжує Георгій Бурсов. - Труну з тілом патріарха встигли опустити, після чого омонівці відігнали хлопців до натовпу і продовжували кидатися з кийками на людей, які молилися або кричали від болю. Я був поруч і чув, як один омоновець по рації запитав: "Що робити з труною? Витягати або залишати?".

Коли на місце кривавої бійні приїхав перший заступник міністра МВС Володимир Кравченко, журналісти разом з учасниками процесії просили зупинити бійню. За словами мого співрозмовника, у відповідь генерал відмовчувався.

Машини швидкої пропустили на площу не раніше  ніж через півгодини, - згадує Георгій Бурсов. - Згодом пройшов слух, що один з побитих унсовців помер в лікарні. Але офіційно все замовчувалося. Потім я дізнався, що в побоїщі брали участь як омонівці професіонали, що служили на постійній основі, так і набрані за призовом в армію у внутрішні війська. Останні в основному стояли навколо площі. Пам'ятаю, як побачив очі одного з молодих омонівців, повні болю. Я підійшов і запитав у нього на українській: що ж це діється, хіба так можна? До цього дня дослівно пам'ятаю його тихі слова: "Це тому, что серед  нас так багато кацапів ...".

У омонівців кидалися камінням

Все закінчилося близько 7 вечора. Більше половини людей забрали до Шевченківського райвідділу міліції. Але оточення площі зняли до 22.00. Тільки після цього віруючі змогли підійти до могили патріарха Володимира, похованого біля воріт собору, і помолитися.

Після того, що сталося президент України Леонід Кучма заявив, що не знав про побиття людей, і переклав всю відповідальність на прем'єр-міністра Євгена Марчука. Той коментувати що-небудь відмовлявся.

Прокуратура міста Києва порушила кримінальну справу. Розслідування завершилося в травні 1996 року. Слідство вирішило, що ніяких ознак злочину ні в діях ОМОН, ні в наказах їх начальства не було. Кримінальну справу закрили.

У грудні 2013 роки (інтерв'ю записували, мабуть, ще до початку подій на Майдані) командир "Беркута", а в минулому командир київського ОМОНа Анатолій Куликов вперше розповів журналістам "Бульвару Гордона" свою інтерпретацію подій 18 липня 1995 року.

За його версією, омонівці не били людей похилого віку і священиків, вони  самі стали жертвами подій. Генерал-майор Куликов згадував, як для того, щоб не допустити поховання патріарха Володимира біля собору Святої Софії, силовики розробили спецоперацію. У ній повинні були брати участь патрульно-постова служба та внутрішні війська. Але з якоїсь причини свої завдання вони не виконали.

- У підсумку основний удар прийняли ми, а протистояли нам бойовики УНА-УНСО, багато з яких переодяглися в ряси, - розповідав журналістам генерал-майор.

За словами Куликова, він заздалегідь вибудував дві роти своїх бійців на розі Володимирської та бульвару Шевченка, щоб перекрити дорогу до собору Святої Софії. Похоронна процесія на перехресті повинна була повернути до пам'ятника Тараса Шевченка, де нібито збиралися ще раз попрощатися з патріархом. Але, побачивши омонівців, саме Леонід Кравчук крикнув "повертаємо наліво". Тобто до "Софії".

- Вся ця маса народу поперла на нас, намагаючись зім'яти наші ряди. - говорив Куликов. - У нас кидали булижники, поламані турнікети, навіть віко домовини літало в повітрі.

Бійці тримали оборону близько 40 хвилин і потім пропустили процесію до собору, а самі поїхали туди на автобусах.

За словами Анатолія Куликова, людей похилого віку біля "Софії" били патрульно-постові служби, а не його бійці.

10 років на Колимі

Фактично, те що відбувалося 18 липня 1995 року стало апогеєм конфлікту між колишньою комуністичною номенклатурою, яка за життя патріарха Володимира (Василя Романюка) не давала йому вільно дихати, і УПЦ Київського патріархату.

- Я дуже добре його (патріарха Володимира) знав, - згадував Дмитро Корчинський. - Він терпіти не міг попівщини і всього, що з нею пов'язано - содомії і сріблолюбства. Коли він помер, після нього не залишилося нічого, що можна було б розділити, ні майна, ні власності, ні грошей. На столику біля його ліжка завжди валялося що-небудь з книг мадам Блаватської (Олена Блаватська, релігійний філософ XIX сторіччя) або Гюрджіева (Георгій Гюрджієв, духовний вчитель, письменник XIXстолетія). Біблії я там не помічав.

Патріарх Володимир (у миру Василь Романюк) був особистістю дійсно непересічною. Він народився на Гуцульщині в селі Химчин (нині Косівський район Івано-Франківської області, а тоді Республіка Польща) в багатодітній греко-католицькій родині. Жили дуже бідно. На 6 осіб у Романюків була одна корова, пара курей і 10 соток землі. Зате дітей виховували в пристрасній любові до Бога. Сусідка Романюків навіть згадувала, як маленький Василь любив натягувати на себе ковдру, точно рясу, кидати в консервну банку камінчики, уявляючи, що це кадило, і, зірвавши кукурудзяне бадилля, окропляти перехожих водою. Але священиком Василь Романюк став не відразу.

У 17 років він зачарувався книгами українських націоналістів - Андрія Чайковського, Михайла Могилянського - і вступив до лав ОУН (організація українських націоналістів). А в 19 отримав за це свій перший термін: 20 років виправно-трудових таборів в Полтавській області. Пізніше запобіжний захід змінили: термін знизили до 10 років, але відправили Василя на Колиму. Поки Романюк був в ув'язненні, репресували його сім'ю: одного з молодших братів Танасія розстріляли, батько помер на засланні в Іркутській області від голоду і непосильної роботи. Те, що сталося сильно вплинуло на Василя Романюка: він довгі роки добивався реабілітації сім'ї та на все життя зненавидів радянський режим.

На засланні Василь Романюк одружився. Його дружина - Марія Антонюк - теж потрапила в Магадан за участь в діяльності ОУН.

В середині 50-х після звільнення Василь Романюк вивчився на богослова, поїхав священиком в Івано-Франківську область і продовжив політичну діяльність. За гострий характер в 1972 році його знову заарештували, визнали небезпечним рецидивістом і засудили до семи років суворого режиму у Володимирській тюрмі в Росії і трьох років заслання в Мордовської зоні особливого режиму, де відбували довічне ув'язнення особливо небезпечні злочинці. У цей період він разом з Олексою Тихим придумав кодекс політв'язня.

Після звільнення Василь Романюк поїхав на півтора року в Канаду до українських емігрантів. У 1990-му він повернувся на батьківщину, його висвятили в сан єпископа, потім архієпископа. А в 1993 році обрали патріархом УПЦ КП.

Загадкова смерть

За офіційною версією, патріарх Володимир помер від хронічної ішемічної хвороби серця - у нього стався четвертий інфаркт. Його тіло при загадкових обставинах знайшли ввечері 14 липня на лавці в Ботанічному саду ім. Фоміна, розташованому між 22-й клінічною лікарнею та станцією метро "Університет".

За однією з версій, хтось подзвонив патріарху напередодні і призначив зустріч. Василь Романюк переодягнувся в мирський одяг і вирушив вглиб саду. Нібито на одній з лавок на нього чекали дві жінки. Що сталося далі, про що вони говорили - невідомо, але дуже підозріло.

У якийсь момент патріарху стало погано. Невідомі жінки півтори години робили йому непрямий масаж серця і кололи уколи. І тільки потім викликали швидку! Невідкладна допомога з незрозумілих причин їхала чи то 20, чи то 40 хвилин. І все це відбувалося під самими вікнами клінічної лікарні! Коли медики швидкої, нарешті, прибули на місце, невідомі "реаніматори" пропали, а Василь Романюк був давно мертвий.

Судмедекспертиза встановила, що у патріарха Володимира були поламані кілька ребер. Можливо, через неправильний масаж серця. Також в області грудної клітини були сліди від уколів і пункцій.

Наближені патріарха згадували, що останні місяці життя йому  неодноразово погрожували невідомі. А незадовго до смерті сам Василь Романюк звернувся в Управління по боротьбі з організованою злочинністю і нібито просив захисту від свого заступника Філарета.

Про можливу насильницьку смерть відразу після кончини патріарха говорив його син Тарас. А також деякі експерти. Наприклад, колишній міністр юстиції Роман Зварич.

Але через роки справу зам'яли, акт судмедекспертизи втратили, розслідування призупинили.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com