Дива не буде

Українцям притаманна щира віра в диво. Мабуть, це захисна реакція на навколишню дійсність. Ми вірили в 1991-му, 2004-му, 2014-м. Вірили в те, що ще трохи, і стане зовсім добре.

Адже, у нас величезний потенціал, ми прекрасний, працьовитий, добре освічений народ, навіть нація, як прийнято зараз говорити. А тим часом реальність все більше відривалася від мрії. І відірвалася настільки, що за даними ряду досліджень реальний ВВП України (використовуючи методику підрахунків Світового банку) за роки незалежності скоротився на 35 відсотків - більше усіх інших країн світу. Тобто в цьому відношенні ми навіть перегнали Зімбабве і Центральноафриканську Республіку. Звичайно, у нас були різні стартові позиції, і порівнювати Україну з Зімбабве некоректно, але за темпами падіння ми їх перевершили. А якщо додати до цього 166 місце в світі в рейтингу економічної свободи, картина стає закінченою.

Ніхто не хоче вірити в те, що європейський рівень життя не судилося побачити вже в цьому поколінні. Раніше говорили про період в 3-5 років. Зараз почали погоджуватися на 10-20. Юлія Мостова написала про те, що світанок почнеться вже в цьому десятилітті. Добре б, незрозуміло тільки, з якої причини – для цього немає ніяких передумов.

Економіка – річ інерційна. Дуже часто наступний президент пожинає плоди того, що заклав попередній. Але у нас так не хочуть. Нам потрібно все і зараз.

Уявіть собі, скільки років потрібно для того, щоб привести в порядок дороги країни, привівши їх до європейських норм? Побудувати нормальні вокзали з підземними парковками при них, змінити рухомий склад Укрзалізниці? Скільки років для того, щоб створити нормальну медицину? Провести оновлення житлового фонду? А адже ще навіть не починали.

Років п'ятнадцять тому я купив невелику брошуру «Що чекає світ у 2025 році», підготовлену Американською Національною радою з розвідки. Прогноз стану економіки по Україні, Молдові та Білорусі був простим – повільна, млява стагнація. Тоді ніхто не міг передбачити російської агресії, анексії Криму, обвального падіння економіки внаслідок цього – і внаслідок відсутності реформ після цього. ВВП країни зі 183 мільярдів доларів в 2013 році скоротився до 93 до кінця 2016-го. Щорічний приріст ВВП на 3%, обіцяний Арсенієм Яценюком, коли він ще був прем'єром, ніяк не вирішить проблем. Так його і немає.

Все в країні дуже довго буде приблизно так, як зараз. Можливо, трохи краще, можливо, трохи гірше, але в цілому так само. Це потрібно розуміти, до цього потрібно бути готовим. Ні про який рівень сьогоднішньої Польщі, наприклад, у найближчі 40-50 років нічого і думати. Важко уявити, скільки сотень років потрібно, щоб вийти на рівень Німеччині або Франції. Добробут в Європі накопичувався сотнями років, чому у нас це має відбутися швидше? У країні, яка пережила дві нищівні війни, сімдесят років соціалізму, так і до цього блискучої економічно? Навіть Південній Кореї, з якою зараз часто порівнюють Україну, знадобилося близько 50-ти років безперервних зусиль. У нас поки що жодних безперервних зусиль не спостерігається, а статистика показує, що рух поки йде в іншу сторону.

І ще один важливий момент. Політичні системи в країнах Європи є наслідком всіх історичних процесів, що відбувалися раніше, у яких брали участь еліти. Саме еліти, створювалися століттями – дворянські і купецькі династії, аристократія - визначали курс руху країни. Ніхто не закликав кухарок для управління державою. І, тим не менш, сорок років соціалізму капітально відкинули назад у розвитку Чехію і Словаччину, Польщу і Румунію, Болгарію і країни Балтії. Що ж говорити про нас, про країну, де, крім західної частини, яку можна назвати Українською Прибалтикою, комунізм будували майже сімдесят років з усіма наслідками у вигляді негативної селекції населення, коли кращі або покинули країну, або були знищені?

Тому сьогодні у нас є лише зачаток нових еліт – а при владі знаходяться навіть не пост-, а в основному колишні комсомольці та комуністи, з інстинктом, придбаним в 90-е – відібрати і поділити. На формування нових еліт з європейськими поглядами і цінностями теж потрібен час. Десятки років. Кілька поколінь.

Нещодавно Валерій Пекар у своєму Фейсбуці назвав п'ять сценаріїв гіпотетично можливих дій, які можуть призвести до позитивних змін у країні або в особистому житті кожного. Серед них – перехід на державну службу активних громадян, створення нової політичної партії, військовий переворот на чолі з освіченим диктатором, примирення з дійсністю і еміграція. Безумовно, для реальних змін найдієвішими є перший і другий варіанти, але це теж вимагає участі в процесі нових еліт, яких поки що ну ніяк не достатньо.

А поки - ми хочемо зробити в своєму будинку ремонт і постійно наймаємо будівельників, які обіцяють зробити його у рекордно короткий термін, але у яких немає ні проекту, ні відповідної кваліфікації – більш того, вони постійно крадуть будматеріали.

Саме жага негайного дива змушує українців знову і знову голосувати на виборах за популістів, у яких немає ніякої економічної програми, крім як знову відібрати і поділити.

Потрібно зрозуміти, що швидко не буде. І налаштовуватися на довгу творчу роботу. Еволюцію, а не революцію.