Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Масові спортивні ігри: контроль чи втіха

Успіхи, які вже не раз продемонстрували вітчизняні паралімпійці на різних змаганнях, породили цікавий жарт: "Тепер невідомо, яка з двох українських олімпійських збірних є паралімпійською!"

Однак хочеться звернути увагу на місце та роль у нашому повсякденні масових спортивних ігор. Усім, хто бачив кількагодинний фільм Лені Ріфеншталь "Олімпія" (1936), в око впадає однозначний зв'язок спортивних змагань із владою. Точніше йдеться про спорт як одну з форм трансляції владних настанов, наприклад, коли Гітлер у військовій формі заохочує спортсменів своєї країни віддати все заради уславлення Рейху.

Якщо ми поглянемо на олімпійські змагання грецької античності, то майже не побачимо там колективної складової. Атлети боролися кожен за себе. А тепер масові спортивні ігри цілком уписані в тло популярної культури й надаються до детального вивчення закодованих у них повідомлень. Однак серед інтелектуалів аж надто поширена думка, що спорт – це сфера пристрасті, а не аналізу. Альтернативою до цього міркування є розвідка німецько-американського теоретика культури Ганса Ульріха Ґумбрехта "Похвала спортивній красі". Спираючись на неї, спробуємо дати кілька спростувань показових стереотипів.

Ніхто не заперечить, що нині ми звикли сприймати спорт як видовище. Тут є свої знаменитості, котрі не лише стають об'єктом захоплення, а й породжують дистанцію між спортсменом і глядачем. Перший із них тепер неабиякий зразок для наслідування. Пам'ятаю, коли я в дитинстві не хотів зав'язувати шнурівки на черевиках, тато мені казав: "Починай із правої ноги. Так завжди робить Блохін". Це ім'я видавалося мені магічним, і я більше не міг противитися.

Поява мас-медіа віддалила й локалізувала спорт, уможлививши вболівання не тільки на стадіоні. Спочатку слухання радіо, а потім і перегляд телевізійних репортажів призвичаїли нас до коментаря. Спробуйте подивитися футбольний матч без коментатора: це відразу позбавить вас частини звичного сприймання.

Тож спорт дає задоволення, а воно зовсім не потребує легітимації. Хоча дістає його не лише глядач-уболівальник. Той, хто організував останньому таку можливість, має не просто втіху, а й зиск. Бо ж сучасний спорт геть неможливий без реклами. Та людину це вже й не надто обходить, оскільки глядач легко розчиняється в уболівальницькому натовпі, бодай і віртуальному, де його швидко поглинає хвиля спільного щастя або розчарування.

Саме цей момент і є не надто привабливим для інтелектуала, який воліє полоскотати своє задоволення хіба що критикою, але нізащо не схоче уподібнюватися спортивному фанові (фанатику). Чому інтелектуали почасти скептично ставляться до спорту? Невже вони й досі керуються страхом утратити критичність? Одначе в давнину щось таки давало змогу Піндарові писати похвалу атлетам і знаходити заледве не сакральний вимір у змаганнях. Чому елліни вміли бачити спортивну красу як утілення цінностей культури, а ми подекуди й надалі добачаємо в спорті виключно контроль за тілом або причину соціальної диференціації?

То чи можна вимагати від тіла тільки духовного, критичного, інтелектуального? Що ми повинні мати на меті, споглядаючи спортивні події? Суто інтелектуально-критичні, етичні, дидактичні? Чи, може, нам таки дозволено насолоджуватися цими інтенсивними переживаннями? Кант, розкриваючи сутність прекрасного, каже про незацікавлене судження: тут жодних тобі вигід, лише миттєва утіха й ентузіазм, бо переживання зиску не дає.

Тоді на спортивну подію дозволено поглянути як на перформанс. Адже той уможливлюється завдяки використанню тіла та об'єктів, які його оточують. Це й особливий стан присутності, а також простір гри, котра є протилежною цілеспрямованій щоденній діяльності. Спорт можна трактувати як красу тіла чи людську вправність ним володіти. У результаті людина прагне зануритися в атмосферу змагань і чеснот, що ведуть її до кращих досягнень. Це чесна гра, в якій не йдуть на поступки супернику, не жаліють його, але виявляють повагу до переможеного. Існує чимало прикладів, коли він запам'ятовується більше, ніж переможець.

Часто, згадуючи ігри в давньоримському Колізеї, говорять про прагнення можновладців схилити натовп, який жадає винятково хліба й видовищ, до своїх політичних цілей. Згадують про нерівні сили учасників боїв, позаяк на цьому контрасті швидше оприявнюються підступні пристрасті людини, що полягають у смакуванні чужої трагедії. Саме тому Сенека був противником таких бойовищ і називав їх симптомами кризи імперії. Однак мало хто хоче знати, що в тих боях життя переможеному найчастіше таки зберігали (9 із 10 випадків).

Може, тому Ґете мав рацію, зауважуючи, що заняття спортивними іграми допомагає зберегти рівень дотепності.

Наприкінці літа мені випало прочитати лекцію в межах виставки, що мала назву "Олімпіада-84 в Донецьку". Куратори й художники вирішили провести уявний експеримент: створити атмосферу спортивних ігор, бодай і удавану. Звичайно, багатіти думкою можна скільки завгодно. Проте якщо навіть наука будує чудернацькі припущення і вдається до ідеалізації, то чи не можемо ми припустити, що соціокультурний контекст східних регіонів нашої країни, якби на цих теренах провели спортивне змагання такого масштабу, теж міг би суттєво змінитися й мати тепер зовсім інакший вигляд?

 

Тарас ЛЮТИЙ, "Тиждень"

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com