Магрибське відлуння

Те, що сталося в перші місяці цього року у традиційно спокійних країнах Магрибу, залишається шоком для політологів, журналістів і, звісно, політиків. Трагічний досвід Лівії, Тунісу та Єгипту приміряють на себе навіть ті країни, котрі в геополітичному плані не мають із зазначеною трійцею майже нічого спільного. Хоча, можливо, лише на перший погляд не мають…

Останнім масовим соціальним потрясінням, котре можна було натягти на копил комуністичного вчення, була революція червоних кхмерів у Камбоджі в 1975-му році — з неодмінними експропріацією експропріаторів та геноцидом власного народу.

Проте ісламська революція 1978-79 років в Ірані з цієї теорії не просто випадала. Адже «маріонетку американського імперіалізму», консервативного монарха Резу Пехлеві шугонув з трону не робітничий клас, якого в Ірані, до речі, було для цього цілком достатньо. І навіть не трудове селянство, а так звані аятоли, себто ісламські богослови, народ учений і загалом, як глянути з європейської дзвіниці, сумирний і кабінетний. А тут — такого!..

Наступні після ісламської революції в Ірані події у сусідньому Афганістані відвернули увагу від цієї проблеми аж на 10 з гаком років. Тому причини затяжної громадянської війни на Балканах ніхто серйозно і не аналізував. Навіть якщо прийняти полегшену, суто журналістську, а не наукову версію про розпад балканської комуністичної міні-імперії, то все одно кінці з кінцями не сходяться. Адже в усіх антиімперських революціях в історії людства за кулісами подій активно працювали конкретні політичні сили — те, що радянська наука зверхньо називає буржуазією. А на Балканах найзатятішими націоналістами раптом ставали вчорашні ортодоксальні комуняки, а професійні атеїсти проголошували себе духовними пастирями повсталого народу.

Пророче попередження про те, що війни на Балканах — це лише репетиція майбутньої глобальної війни цивілізацій, християнської та ісламської, пролунало тоді з Києва. Його зробив молодий талановитий політолог Дмитро Видрін. Але його попередження залишилося класичним воланням у пустелі.

Аби не затягати викладу, проминемо так звані революції квітів на пострадянських теренах у нульових роках ХХІ століття. Стару комуністичну олігархію, що розцвіла на грошах партії, потіснили молоді випускники європейських вузів, що зростали в умовах нехай дикунського, але ринку.

І от тепер — Північна Африка. Одразу запитання: де центр народних заворушень? Образно кажучи, де їхні майдани?

Відповідь: де завгодно!

Хто стоїть за сотнями тисяч людей, котрі виринають дослівно на рівному місці, які політичні осередки, партії, рухи? Чи бодай асоціації богословів, як у талібів в Афганістані?

Невідомо!

Чому заворушення спалахнули у країнах, котрі, на відміну від сусідніх монархій Аравійського півострова, мають бодай позірно, але цілком європейські демократичні інституції: парламент, багатопартійність, обраних президентів і навіть легальну, не побоїмося цього слова, опозицію. І як результат — політичну стабільність, чого не скажеш про вже згаданий Афган і його найближчих сусідів.

 А чорти їхніх батьків знають, чому! Хіба що Моссад щось уже допетрав, але за звичкою не поспішає ділитися інформацією, принаймні на дурняк.

Вітці історичного матеріалізму гуркочуть кісточками в домовинах. Це ж треба: «Було літо, було літо та й стала зима”! Про отой Каїр тільки й знали, що там найнижча в світі кількість опадів. А нині?..

Здається, настав час пригадати несправедливо забутого німецького філософа Гегеля, котрий сформулював з-поміж інших закон переходу кількісних змін у якісні. Пояснюємо тим, кому не довелося вивчати цю мудрість у радянських вузах: не можна покладатися на генетичну, історичну, національну чи ще якусь там терплячість свого народу. Не можна запроваджувати у державі демократичні інституції виключно для того, аби кидати лохів з міжнародних валютних фондів та банків. Не можна, зрештою, з усіх моделей нехай недосконалої, але все ж таки демократії вибирати «бізнесдемократію». Хоча б тому, що за нею на хвилі філософськи обґрунтованого народного гніву можуть прийти хлопці у хромових чоботях і з солдатськими зачісками. Пригадайте, чим закінчила стовідсотково демократична зовні і до порнографії корумпована зсередини Веймарська республіка у Німеччині.

В.І.Ульянов-Ленін був ще той «знавець» законів Імперії. Проте спалахи геніальності у мізках цього сифілітика часом спостерігалися. Куди він послав загони бойовиків-революціонерів у ніч на 7 листопада 1917-го року? Пошта, телефон, телеграф. У першу чергу — зв’язок, а банки, випивка і дівки — потім, потім, потім… Колись у далеких від нас десятиліттях учені писатимуть дисертації про чільну роль Інтернету і мобільного зв’язку у першому глобальному зіткненні цивілізацій на початку 2011-го року.

До речі, жоден із найталановитіших фантастів минулого століття не спрогнозував не те що магрибської версії народної революції, про розпад СРСР навіть заїкнутися боялися. Наші — зрозуміло, чому. А зарубіжні — певно, щоб не наврочити.

Тільки не поспішайте, панове товариші, вводити цензуру в Інтернеті і масове прослуховування мобілок. У країнах Магрибу це вже пробували. Не допомогло.

В.Н.