Епілог до сміху

(Продовження. Початок в №№4-9)

Поданий на сторінці матеріал — це фрагмент біографічної художньо-документальної повісті «Епілог до сміху», автором якої є офіційний хранитель і архіваріус літературного спадку П.П. Глазового, упорядник повного зібрання творів поета та його біограф — Геннадій Якович Кужільний.

Доля чи перст небесний?

Не завжди оперуючи точними числами дат, у хронологічному порядку спробую відтворити особисті спогади Павла Прокоповича стосовно того Вищого, що ми часто називаємо одним словом — Творець.

Згадуючи окремі епізоди свого життя, поет часто підкреслював, що в світі є щось набагато вище за те, заради чого миряни будь-яких конфесій гріють лоби в храмах. Звичайно, він мав на увазі той Вищий Розум Всесвіту, згадку про якого всякий служник у рясі й з кадилом називає єрессю.

- Дійшли ми Донця і вплав перебрались на протилежний берег, — розказував Павло Прокопович. — Не скажу, що це було легко, бо німецькі танки Гудеріана та мотопіхота наступали нам буквально «на п’яти», а авіація сиділа на голові і допікала, як спасівські мухи. Німецькі «юнкерси» (U- 87) весь час круками висіли над головою і нещадно бомбили всі налагоджені переправи, мости, не нехтуючи місцями переходу мілким бродом. Навіть «рами» — «Фоккевульф-199», висячи височенно в небі і роблячи наводку з повітря на скопичення наших військ і ті умудрялись «бомбити» пустими пляшками з-під шнапсу, буквально знущаючись з нас. Добра половина батальйону попливла вниз за течією, назавжди залишивши нас 23 липня 41-го року.

Відступаємо далі. От якось підкликає політ­рук нашого батальйону Федусенко і запитує:

- Паша, ти хотів би вступити до партії? Я радив би тобі написати заяву про вступ, бо мало що може статися. Кажи зразу — так чи ні, бо часу на роздуми немає.

- Я погодився зразу, — казав Павло Прокопович, — і написав стандартну для тих часів заяву про вступ в лави ВКП(б), закінчивши її відомою фразою: «В случае моей смерти, прошу считать меня коммунистом». Першим вересня 1941 року датується ця заява. З цього дня почався відлік мого партійного стажу.

- Цей розумний чоловічок, — додав ветеран, — був у нас комісаром авіаційного полка і при розформуванні дивізії його призначили політруком нашого піхотного батальйону. Ось чому він мене знав ще в полку, а вже при відступі в складі батальйону ми мали ще тісніші бойові стосунки.

- Ви, дивлюсь, пам’ятаєте всі дати, нібито як віхи життя, підтримую розмову з поетом.

- На війні кожен день був віхою життя, — відповів Павло Прокопович, — а ще коли тобі на п’яти наступають німці і, образно кажучи, товчуть прикладом в спину, то кожен такий скажений день здається прожитим життям і забути його неможливо.

- Черговий наліт на нашу колону авіації противника, залишив від батальйону тільки гіркі спогади, — розказував далі поет. — Так, наскільки пам’ятаю, пару десятків живих душ, а серед них єдиний вцілілий офіцер — наш політрук.

Зібравши усіх нас в якійсь балці, він знову звернувся цього разу вже до всіх: — Хто бажає вступити до лав ВКП(б)? — Вийнявши із офіцерського планшета згорток навпіл розрізаних друкарських аркушів сіренького паперу, роздав усім бажаючим. Заяви написали більшість. Політрук акуратно склав їх собі у планшет і знову звернувся до всіх.

- Хлопці! — мовив він, — ви всі не прості солдати піхоти, а молодші військові спеціалісти — авіаційні техніки. Зарити вас в землю — простіше простого, бо разом і організовано нас знову переслідуватимуть передові загони німців.

Майор Федусенко випрямився і промовив: — Як єдиний, що залишився в живих червоний командир, даю бойовий наказ: всім розбитись на дрібні групи і окремо добиратись до міста Калініна, пункт призначення — Калінінський авіаційний завод.

Він особисто поділив людей на групи і призначив командира кожної із них. В нашій четвірці командиром було призначено мене.

Павло Прокопович помовчав і, ніби з полегшенням, промовив:

- Ось так, дрібними групами по три-чотири чоловіка, ми й розбіглися з Донця. — Як ті цигани з пожежі! — додав поет, вже посміхаючись.

Вночі йдемо, вдень переховуємось по ровах та балках. Одного ранку, тільки прилягли в рівчаку серед бузини перепочити і задрімали, як прокидаємось від гулу бронетехніки. Висовуємо носи з бур’янів, а степом ланцюгом йде німецька піхота, поодаль повзуть бронетранспортери.

- Це вже роблять зачистку території, — кажу хлопцям. — Що будемо робити?

Один із них й каже: — Ми вже давно вирішили здатися.

Перепитую: — Хто — ми?

Той самий змовник вказівним пальцем обводить по всіх.

- Це ж зрада! — майже вигукую я.

Всі троє, як по команді встають, а їхній головний заколотник наводить трьохлінійку на мене й каже:

- Будеш перечити, то тут назавжди і залишишся. Він повішав зброю собі на плече — за ним й інші, і піднявши руки вгору, пішли на зустріч німцям*.

- Мені тепер важко передати свій стан, — продовжував фронтовик. — В голові промайнуло безліч похмурих думок за тривале, як тоді здалося, очікування розв’язки цієї ситуації.

Німці, побачивши трьох наших солдатів, щось забелькотіли і швидко повели під конвоєм моїх вже колишніх підлеглих у бік бронетранспортера. Не виключено, що після здачі в полон зразу трьох бійців, увага німців трохи розпорошилась, бо вони пройшли повз нашу схованку, навіть не заглянувши в неї.

Я ще тривалий час принишкло лежав в оціпенінні, аж поки не проїхав ланцюг бронетранспортерів і не стих їхній гуркіт. Нарешті в голові почали з’являтися здорові думки. — А вони ж мене не здали! — найперше, що подумав собі я.

Наступну ніч вже йшов сам, а на ранок знову заховався в лощинку. Десь в обідню пору, чую гул мотора автомобіля. Обережно виглядаю — біжить просілком наша «полуторка». Радості на душі не описати: вискочив із оточення! Біжу до дороги і пробую її зупинити — водій промчався і навіть не поглянув у мій бік. Як потім я вже з’ясував, був суворий наказ командування, який забороняв водіям автотранспорту брати на борт піших.

Почалися голодні мандри по тилах на перекладних. Сидиш, сховавшись у рові при дорозі і чекаєш, поки проїде якась «полуторка», щоби вскочити на неї та ще й так, щоб не помітив водій. Тихенько заб’єшся в куток кузова і сидиш, затаївшись до першої-ліпшої зупинки машини. Ось так — за кілька днів, вдалось все-таки добратись якогось залізничного полустанку.

Картина на ньому мене вразила. Я більше ніколи в своєму житті не бачив стільки коней, правда вбитих. Душок, коли не сказати сморід, стояв на всю округу. Дивлюсь, іде якийсь дідок у ветхій формі залізничника. Як було заведено, зі старшим за віком першим привітався я. Слово за словом і ми потихеньку розговорились.

- Що тут сталося, батьку? — запитую у нього.

- Фрици кавалерійський корпус розбомбили. А наші живу та поранену скотину забрали, а вбиту залишили гнити на поталу вовкам і бродячим собакам. Хазяї! Мать їх…

- А ти куди зібрався, синок? — запитує він у мене.

- В Калінін, на авіазавод, — відповідаю йому.

- О! — сказав дід, — тобі буде важко туди дістатися. Увечері йтиме на передову ешелон з Уралу. Я спробую тебе на нього посадити.

- Голодний? — дивлячись в очі, питає дідок.

- Краще б не питали, — відповідаю йому, — бо ще більше їсти хочеться.

- Тут, — каже, — баба склала мені обідню трапезу, то давай, перекусимо… Старий залізничник вийняв з торби зав’язаний навхрест невеличкий вузлик і розгорнув його в руці.

- Бери, — пропонує, — пригощайся. Вже що Бог послав.

- А Бог цій святій людині послав, — з вологими очима промовив Павло Прокопович, — тоненький шматочок житнього хліба, в мезинець шматочок сала і чверть величезної цибулини.

Непомітно почало й сутеніти. Аж ось пихтить і паровоз, тягнучи за собою ешелон. Поволі зупинився.

- Огляд рухомого складу ешелонів, — уточнив ветеран, — тоді спеціально проводили на невеличких станціях, щоб не допускати скопичень на вузлових.

Дідок молотком із довгою рукояткою обстукує вісі вагонів і пильно приглядається до людей на платформах. Слідом за ним, крок в крок, ступаю і я. Аж ось він звертається до молодого лейтенантика: — Ось, — каже, — авіаційний технік за наказом і прописом командира прямує на Калінінський авіазавод. Допоможи йому добратись, синок! — із вібрацією в голосі, додав залізничник.

- Документи всі в порядку? — запитав лейтенант.

- Так точно! — відповів уже я і почав діставати свій військовий квиток.

Лейтенант доброзичливо глянув на мене, на мої петлиці авіатора і додав:

- Не треба, бачу.

За три доби — 14 вересня 1941 року я вже був у Калініні. Знайшов і завод. Тільки доповів про прибуття і перевірили мої документи, як на прохідну прямує не хто інший — мій політрук! Важко описати ту радість, з якою він мене зустрів, бо я був першим із тих, хто повернувся і прибув на завод. Як потім з’ясувалось, смерш заводу тримав його самого під підозрою, а тут нарешті з’явився перший свідок, про якого він згадував в протоколі його ж таки допиту.

- Іди за мною, Пашо, — сказав бойовий побратим, — нам негайно треба побачитись і доповісти особисту.

Заходимо в кабінет смерша і майор Федусенко доповідає:

- Перед вами член ВКП(б) Глазовий Павло Прокопович, що вступив до партії у саму грізну для радянського народу пору. Він витяг із свого офіцерського планшета і поклав перед особистом, написану мною на Донці заяву про вступ до партії.

Смерш уважно перечитав каліграфічно написану заяву, повернув аркуш до вікна і придивився до неї навпроти світла, чи бува немає якихось підробок. Потім ще раз глянув на дату написання заяви і сказав:

- У мене питань до товариша Глазового немає. — Ви, — звернувся він до політрука, — знаєте, що робити далі.

Того ж дня мені визначили місце в казармі та поставили на облік в харчуванні. Пройшло кілька днів і мене відправили з чотирма солдатами отримувати партію авіаційних двигунів по «лендлізу» на Кольський півострів під Мурманськ. Повернувшись звідти, отримав призначення на Ленінградський фронт — в саме пекло блокадного міста, бо на нашу авіацію німці насідали з особливою своєю педантичністю.

Наш авіаційний полк, в якому я розпочав свою службу з 22 жовтня 1941 року, був укомплектований винищувачами ЛаГ-3, які навіть ми самі докірливо та зневажливо називали на німецький штиб «лаг-драй».

Тож питаю себе, згадуючи те пекло відступу: — Хто послав той поштовий аероплан на місце розтрощеної вщент нашої авіадивізії? Адже я залишився фактично один — і за мить до оточення та полону. Навіть більшість тих, хто організовано та вчасно покинув дислокацію дивізії, навіки залишились в білоруських лісах. Мені ж на біплані вдалося здолати фактично весь шлях до нового місця збору.

І відповідаю: перст Небесний!

Врешті-решт, хто примусив того німецького пілота «полякати» нас на біплані кулаком? Адже при бажанні, він міг затоптати нас в землю без єдиного пострілу.

І відповідаю: перст Небесний!

Хто послав мені того солдата, котрий направивши дуло трьохлінійки на мене, врешті здався німцям сам зі своїми напарниками, не здавши мене?

Знову відповідаю сам собі і перед своїм сумлінням: перст Небесний!

Хто послав мені того політрука, котрий завбачливо порадив написати заяву про вступ до партії? Адже без того папірця — після відвідин смерша, моя життєва стежка пролягла б у кращому випадку через штрафний батальйон. А там знай, чи вижив би взагалі!

Ствердно собі кажу: кожного разу і без будь-яких сумнівів — перст Небесний!

Кілька разів за всю війну я висів на волосині від смерті і щораз відхрещувався від неї легким переляком.

(Далі буде.)