Гендером упоперек істини

Олександра Михайлівна Коллонтай, в дівоцтві — Домонтович (1872-1952 рр.) за радянських часів слугувала класичним прикладом того, що дав «простій російській бабі» Великий Жовтень. Ще б пак! Перша жінка-посол в історії світової дипломатії!

Дипломатична кар’єра Олександри Михайлівни детально описана нею самою в призначених для друку щоденниках, а також численними апологетами. Вершиною цієї ідеологічної ґлорифікації став художній фільм «Посол Радянського Союзу» зі справді незрівнянною актрисою Московського Малого Театру Юлією Борисовою в головній ролі.

А от що було до призначення в 1923-му році тов. Коллонтай О.М. послом у Норвегію, її біографи або недоговорювали, або просто замовчували. Наприклад, про те, що  «проста російська баба» була дочкою генерала Михайла Домонтовича, котрий хоч і служив по військовому відомству у Санкт-Петербурзі, однак у родових книгах був записаний як МАЛОРОСІЙСЬКИЙ поміщик. І, звісно, й досі ніхто серйозно не замислився над тим, що юна Шурочка Коллонтай покинула люблячого чоловіка і маленького сина не задля того, аби виборювати свободу простому експлуатованому люду. Вона боролася за свободу для себе, коханої — свободу від традиційної провінційної християнської моралі, яку вона презирливо називала «буржуазною».

Сексуальні комплекси полум’яної революціонерки доводили до сказу не лише її оточення, а й самого Вождя світового пролетаріату Ульянова-Леніна. Коли постало питання, що робити з педофільськими вибриками тов. Коллонтай — розстріляти її, чи що? — Ленін без тіні гумору сказав: ні, для неї страшніше розстрілу буде п’ять років примусової… сексуальної абстиненції. Тож, спроваджуючи в Європу першу жінку-посла, Кремль керувався ще й принципом: «Баба з возу».

Хоча, на наш погляд, відверте перебільшування заслуг дипломатичної діяльності Коллонтай мало ще одну глибоко приховану мету: відволікти увагу від іншої яскравої постаті — і то вже не суто російського, а європейського рівня — а саме нашої землячки Анжеліки Балабанової.

На жаль, жодне історичне джерело, включно з мемуарами самої Балабанової, не подають її дівочого прізвища. Відомо лише, що Анжеліка Ісаківна народилася 1877-го року в Чернігові, як пише Електронна єврейська енциклопедія, в «асимільованій єврейській родині багатого купця і землевласника, де вдома спілкувалися німецькою і французькою мовами, а російська дозволялася тільки прислузі». Аби закрити єврейську тему в біографії Анжеліки Балабанової, зазначимо, що у своїх спогадах вона ніколи не торкалася свого етнічного походження і єврейської проблематики взагалі.

Спочатку біографія Балабанової повторює життєпис Коллонтай: безтурботне дитинство в розкішному особняку, всебічне домашнє виховання і навчання, легкий юнацький бунт у формі шлюбу з людиною «поза свого кола» — інженером Миколою Балабановим. Бунтівний запал пригас — і Анжеліка покинула чоловіка. До речі, відомий український культуролог Вадим Скуратовський встановив, що інженер Балабанов у зрілі роки був обраний до Центральної Ради і проголосував за всі славетні маніфести першого українського парламенту.

Далі в біографіях двох молодих «емансіпе» починаються суттєві розбіжності. Анжеліка Балабанова, на відміну від Коллонтай, не піддається принадам «червоного Ероса», а ґрунтовно займається самоосвітою. У 1897-му році вона поступає до Брюссельського Нового університету, найпрогресивнішого на ті часи в Європі навчального закладу. Продовжує навчання в Лейпцігському університеті, а ще за якийсь час — у Римі. І саме там, у цьому Вічному Місті 1900-го року Балабанова стає членом Італійської соціалістичної партії. Конкретніше — її лівого марксистського крила.

І отут у жовтні 1902-го року партійні справи звели її зі скромним, нікому, крім свого найближчого оточення, не відомим учителем із Романії. Всупереч пізнішим міфам, ніяких особистих, а надто інтимних стосунків між цими двома людьми так і не виникло. Анжеліка ставилася до свого товариша по партії саме як до товариша. Вона багато працювала над його самоосвітою, змушувала перечитувати не лише Маркса, а й всіх класиків соціалістичної ідеології, приохотила його до журналістики і врешті — фактично зробила з нього провідного публіциста центрального органу Італійської соцпартії газети «Аванті». Сама Балабанова була редактором видання.

Після Лютневої 1917-го року революції Анжеліка Балабанова, на той час уже одна з лідерів Соціалістичного Інтернаціоналу, несподівано для багатьох повертається на історичну батьківщину і вступає до партії більшовиків.

Різні джерела подають різні дати появи Балабанової у складі уряду Радянської України. Вищезгадана Єврейська енциклопедія стверджує, що це було у 1918-му році, а Вікіпедія зазначає термін на початку року 1919-го. Але всі джерела підтверджують головний для нашого дослідження факт: Анжеліка Балабанова була, за нинішньою термінологією, віце-прем’єром уряду Християна Раковського і водночас — заступником міністра закордонних справ (очолював це відомство теж Х. Раковський). Більше того — певний час Балабанова була повноправним наркомом закордонних справ уряду Радянської України. Саме вона, а не сексуально збентежена Коллонтай є першою жінкою-дипломатом, та ще й такого високого рангу.

Анжеліка Балабанова порвала з більшовиками в 1921-му році. Основною причиною була зрадницька політика Кремля і Комінтерну у стосунку до соціалістичного руху. Та й до марксизму взагалі. До кінця свого довгого життя Балабанова вважала комунізм кривавою карикатурою на владу трудящих. До цього додалося ще й особисте гірке розчарування. Її учень і молодший соратник, отой колишній учитель із італійської провінції демонстративно витер ноги об своє марксистське минуле, захопив владу в Італії і проголосив себе диктатором. Як ви вже напевне здогадалися, це був Беніто Муссоліні. Саме Муссоліні і голову Комінтерну комуніста Зинов’єва Балабанова обізвала у своїх мемуарах двома наймерзеннішими людьми, з якими їй довелося зустрітися.

Вона померла в Римі у 1965-му році, переживши всіх — і тих, хто лицемірно цілував їй руки, і тих, хто у свої голодні роки з цих рук їв. Її твори, написані німецькою, англійською та італійською мовами, продовжують виходити великими тиражами і досі. В усіх розвинених країнах світу. Крім Росії.

В.Н.