Епілог до сміху

Нотатки до біографічних роздумів павла Глазового

Видавничий дім «Персонал» готує до друку повне зібрання творів у 5-ти томах видатного українського гумориста, Маестро сміху — Павла Прокоповича Глазового. Літературний спадок поета розподілений по томах у логічному та хронологічному порядку та у повній відповідності з прижиттєвим їх баченням самим автором. Кожен том завершують розділи біографічних роздумів поета, тематика і події яких хронологічно співпадають з часом створення митцем літературних фрагментів. Видання повне та всеосяжне і при упорядкуванні та підготовці до друку, жоден твір поета не залишився поза увагою.

Поданий на сторінці матеріал — це фрагмент біографічної художньо-документальної повісті «Епілог до сміху», автором якої є офіційний хранитель і архіваріус літературного спадку П.П. Глазового, упорядник згаданого вище повного зібрання творів поета та його біограф — Геннадій Кужільний.

Біографія поета входить до повного зібрання і органічно вплітається у мистецький портрет Великого гумориста. Редакція газети має намір й надалі продовжити публікації цих матеріалів.

Повне зібрання проілюстроване народним художником України Анатолієм Василенком. Нагадуємо читачам, що Анатолій Петрович ілюстрував перше видання творів поета у книжковому форматі ще у 1974 році і волею долі доклався до художнього оформлення остан­нього видання 2011 року.

До слова рідного любов

Якось взимку вже в третьому класі йду зі школи додому, а з неба падає лапатий сніг, наче пухом посипає. Іду й милуюсь видовищем. Як раптом у голові майнула думка, а потім ніби пролунали слова, які, на моє здивування, складалися римою. Прибіг додому і швидко записав їх на невеличкому клаптику паперу. Так я написав свого першого вірша у третьому класі. Ось так весь свій вік — на клаптиках і пишу вірші. На фронті — клаптики, по війні — клаптики, вже й постарів — клаптики… Це давно стало звичним, але не сказав би, що тут пахне високою манірністю.

Буду прямим: в житті мені й тут пощастило, бо мав першого вчителя, про яких в народі кажуть — «від Бога». Вчителював він у початкових класах і мав прізвище Гуцалюк Іван Антонович. Молодий, років ще до тридцяти чоловік, дуже розумний та порядний.

На другий день я із запалом побіг до школи і, зустрівши Івана Антоновича, попросив послухати моє «твореніє«:

Тільки випав перший сніг,
Я гулять уже побіг.
Я не знав, що то є сніг,
Думав: пір’я. В ньому ліг…
Учитель розсміявся та й каже:

— А в тебе, Павлуша, виходить! Пиши й далі, а я тобі в цьому допомагатиму.

Як потім з’ясувалося, він і сам пописував, і діток підбадьорював писати та творчо осмислювати свою шкільну науку. Поява таких людей на білий світ — Боже ремесло, а Творець благословляє їх народження з єдиною метою, але апостольською місією: нести між людей Прометеївське Світло, щоб вся решта не здичавіла та не повернулась в кам’яний вік до печер та ведмежих шкур.

Ця ще доволі молода людина була у моєму житті чи не першою, хто помітив мою тягу до книжок. Якраз він, маючи власну скромну бібліотечку, завів мене у світ літератури. Кожен раз, підізвавши мене на перерві чи вже після уроків, давав почитати щось нове.

— Ось, — казав, — візьми, Павлуша, почитай. Прочитаєш — поверни.

— Саме він, — продовжував Павло Прокопович, — створив в моїй юній уяві образ того ідеального вчителя, яким з часом мріяв стати і я сам. З часом я потоваришував з його сином Олександром — моїм ровесником. Десь у мене є наше спільне довоєнне фото. Як знайду, то обов’язково покажу. А от Івана Анто­новича світлини, на жаль, у мене ніколи й не було.

Вже по війні я якось навідав свого першого вчителя і почитав дещо із своїх фронтових заміток. Іван Антонович уважно слухав їх, а коли я скінчив читання, залементував і схопився за голову:

— Що ти, Павлушо?! Не слід було такого писати… Тебе ж посадять!

— Це була перша рецензія на мої твори, — з гіркотою промовив Павло Прокопович, — мого першого вчителя, першого та єдиного на той час слухача і першого цензора. Проте застереження Івана Антоновича зосередили мене і я став значно обережнішим, особливо у виборі слухачів моїх віршів. Хоча, як сказати… Та коли б видав свою першу збірку без похвальної оди партії та товаришеві Сталіну на першій же її сторінці, то загримів би точно «в краї, не настільки віддалені».*

І редактори деяких часописів мені прямо і не приховуючи про це говорили, відверто натякаючи на Сибір. Про це ми ще якось поговоримо, але вже іншим разом.

— Зачекай, будь ласка, — попросив поет, — я зараз повернусь.

Повертається з переплетеним машинописом, розкриває сторінку на закладці і починає читати:

Закарбувалися ті дні на все життя у серці.
Мала кімнатка і книжки на скромній етажерці.
Отак він жив, найперший мій учитель
добрий, любий,
В красу закоханий юнак, стрункий і буйночубий.
До нього бігало хлоп’я в благенькій сорочині.
Усе, усе на світі знать хотілося хлопчині.
І не жалів учитель книг для школяра малого.
Помітив іскорку, либонь, заглянувши у нього,
І грів ту іскорку святу своєю добротою,
Щоб засвітилася вона зорею золотою,
Щоб не розвіяли вітри, не загасили лихом,
Щоб засвітилася вона рясним, веселим сміхом.
Учителю найперший мій! За ласку і науку
Я через стільки довгих літ цілую вашу руку.
- Це якраз про нього, — сказав Павло Прокопович, не закриваючи брошурований машинопис. — Написаний вірш вже давно — у кінці шістдесятих, ще при перших спробах тематичної систематизації своїх гуморесок. Отож, бач, і поклав першим віршем у розділ, який тоді називався «Весела освіта». Он вже виправив у останньому рядку «сорок довгих літ» на «сім десятків».

- Хай Вас не образить, — звертаюсь до поета, — але там де сім — там і вісім, і де­в’ять з Божої ласки літ.

— А що ти пропонуєш? — строго поглянув на мене Маестро.

— Нічого! — відповідаю підкреслено і чітко, — бо вже раз запропонував у п’ятикопійчаній номінації — до цього часу «струп з холки злазить». Я би поміняв одне слово, — додаю після невеличкої паузи, — а саме «сорок» на «стільки», не ставлячи в строгі рамки відлік часу, не змінивши при цьому ні розміру, ні смислу рядка.

— То так і зробиш при наборі на комп’ютері, — сказав поет, відклавши переплетену добірку на буфет поряд зі своїм робочим місцем.

Криворіжжя. З часом цей край поет не раз згадає у своїх творах. Та коли їх читаєш, починаєш розуміти, що за прототип гірника він мав свого батька і всі його симпатії до людей цієї професії, у той чи інший спосіб, переплітаються та трасформуються крізь призму синівського сприйняття своїх батьків. Звідси ж проростає коріння неприхованої шани та симпатії й до праці шахтарів. Саме тому він називав їх ніжним словом «шахтарики».

Щораз, коли Павло Прокопович вів мову про Криворіжжя, завжди згадував степ у залізорудному пилу і зарості розквітлої кульбаби обабіч доріг. Не пам’ятаю випадку, щоб ведучи мову про цей край, поет не прочитав своєї «Кульбаби». З нею він асоціював себе і свій творчий шлях, з нею були пов’язані всі спогади поета про своє дитинство. Саме так, бо свою сувору долю поет порівнював з біологічним циклом розвитку цієї рослини, а свої усмішки — з її сухоцвітом. І як насіневий пух кульбаби, розлітаючись, сіє нове життя, так і його гуморески, розлітаючись по світу, несуть радість у серця людей, сіючи добро та прозріння в їхніх душах.

Росла кульбаба при дорозі,
Звичайна квітка польова.
Зоріла цвітом золотистим
Її кругленька голова.
Росла, росла вона, дозріла
Та й побіліла, посивіла.
Взяли вітри той скромний цвіт
Та й понесли у білий світ.
Отак і я прожив на світі,
І побіліла голова,
І полетіли в світ широкий
Мій сміх і думи, і слова.
Нехай стебло моє затопчуть,
Нехай мій корінь перетруть, —
Того, що в люди полетіло,
Уже назад не заберуть…
Саме туди — на Криворіжжя та в Донбас, поет не вагаючись багаторазово їздив з концертними турне та з окремими виступами. Саме там — у Кривому Розі та в Донецьку, Запоріжжі та Луганську, переповнені зали глядачів, захоплених іскрометним гумором Глазового, зо сміху падали з крісел і покотом катались на підлозі.

Саме звідти походила адресами переважна більшість вітальної кореспонденції поету від вдячних шанувальників його творчості. Гортаючи архів з пожовклими конвертами ще радянського зразка, диву дивуєшся географії кореспонденції — Донецький край, Луганщина, Крим, Курськ, Вороніж…Камчатка, Чукотка, Сахалін. Так, так! І на Далекому Сході та на крайній Півночі захоплені гумором поета глядачі теж стояли бровами на підлозі. Не кажу вже про те, у якій шані поет на Львівщині, Тернопільщині, Івано-Франківщині та в західних регіонах загалом.

Тож коли нині чуєш демагогію про відмінності між так званими «східняками» та «західняками», про якісь там мовні непорозуміння, про крах української унітарності, починаєш розуміти, що високе і світле єднає людей, і навіть цілі народи, а облуда та нечисть — сіє ворожнечу та розбрат.

— Важка шахтарська лопата, — казав Павло Прокопович, — а залізна руда ще важча! Як згадаю батькові мозолі на руках, то моторошно стає. Шкіра на долонях у товщину підошви, що руки практично не стискаються в кулаки. Бути робітником на завантаженні руди у кар’єрі — це важкий рабський труд.

Поет дістав з полиці буфету свою книгу «Веселий світ» і, перегорнувши буквально кілька сторінок з її кінця, знайшов необхідне місце та почав читати. Прочитавши кілька рядків напам’ять, держачи книгу в руках практично для проформи, Павло Прокопович зупинився, а на його очах я помітив легку росу.

— На! — звернувся до мене, подаючи книгу, — коли бажаєш, то дочитай сам, бо щось занадто лірично-сентиментальний тон розмов у нас сьогодні.

Читаю вголос весь вірш:

Мені хоч очі зав’яжіть, я і вночі знайду
Старий кар’єр, де батько мій довбав
колись руду.
Я змалку знав, які важкі вкладаються труди,
Щоб крізь каміння і жорству пробитись до руди.
Серед кар’єрів і копрів дитинство прогуло.
Я став поетом — і мене в глибини потягло.
Я пробивався крізь нудьгу сипучу і тверду
І сміху поклади шукав, як золоту руду.
Іде продукція моя повільно «на-гора»,
А мудрі критики не сплять, стирчать біля копра.
Один говорить: — Це руда! А другий каже: — Ні!
А ще якийсь помиї ллє на голову мені.
Я їм гукаю: — Злазьте вниз та поможіть довбать!
Це вам не те, що язиком без вітру теліпать.
Одне — трудитися вгорі, а інше — в глибині...
І не сумую, не журюсь, як не щастить мені.
Якщо руда — то хай мій сміх видзвонює,
мов сталь,
А не руда — то не біда і не великий жаль.
На другу зміну стане хтось, коли я геть піду
І краще видасть «на-гора» ту золоту руду.
І хай то буде мій земляк, простий
шахтарський син,
Що сміх добуде не з верхів, а з трудових глибин.
Прочитавши повністю, кажу:

— Виходить так, що гірництво — це ваше сімейне ремесло і ваш родинний хліб.
— Так, — погодився Павло Прокопович, — тільки способи добутку того хліба насущного та інструменти у нас з батьком були різними: він — лопатою, а я — пером!
— Давай, випалимо по цигарці, — запропонував хазяїн дому.
— І коли це я відмовлявся?! — весело відповідаю йому.
— Отож воно і є! — вигукнув Павло Прокопович. — Як накуримо, особливо ти, то хоч «сокиру вішай«!
Зразу відчулось, що на душі поета трохи відлягло — починає жартувати.

(Далі буде)