Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ВЕЛИКА ВОЛИНЯНКА

Зверненням до сонця — до Геліоса і до нас нині сущих — закінчила своє творче життя геніальна українська поетеса Леся Українка.

У лютому 2011 року вся світова спільнота відзначатиме 140-річчя з дня народження Лесі Українки.

Іван Франко в 1898 році так сказав про Лесю Українку: «З часів Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…» Україна не чула такого сильного, палкого і поетичного слова, як із вуст цієї слабосильної, хворої дівчини». Іван Франко не без гіркої іронії, але з повним підґрунтям казав, що «ця слабосильна дівчина — чи не єдиний мужчина на всю соборну Україну».

Леся Українка прожила недовге, але повне безперервної боротьби з недугами і творчості життя. Слово для неї було єдиною зброєю у боротьбі, а без неї вона не бачила сенсу життя.

Лариса Косач народилася 13 (25) лютого 1871 року у місті Новоград-Волинському. Пізніше поетеса оспівала «Случі милої береги», перші спогади дитинства. Батьки незабаром переїхали до Луцька, а потім в село Колодяжине поблизу Ковеля. Взимку сім’я проживала у Києві — культурному та історичному центрі України.

На Україні здавна було відомо за переказами про те, що в старовину на північному заході країни жило могутнє плем’я велетів (гігантів), або велинян. Від них і походить Волинь, а від Волині Україна. Леся Українка більше за все любила Волинь, свою батьківщину.

Батьки Лесі Українки були українськими інтелігентами-дворянами. Батько, Петро Косач, вів свій родовід від південних слов’ян, мати — Ольга Петрівна — за походженням із старого дворянського роду Драгоманових. Рідний брат Ольги Петрівни, Михайло Драгоманов, був видатним вченим і політичним діячем. Ольга Петрівна була відомою українською поетесою, вона друкувалася під псевдонімом Олена Пчілка.

Багато років Леся Українка змушена була жити поза межами батьківщини. Важка і невиліковна хвороба — туберкульоз ще з дитинства — тільки час від часу відпускала голубооку красуню Лесю на тихі води  і ясні зорі всім серцем любої України. Туберкульоз кісток з часом розповсюдився на легені і нирки. Настали роки невимовних страждань, нестерпні операції в Берліні та Відні, довгострокове лікування в Криму, в Італії, Грузії, а в останній період — і в Гелуані (Єгипет).

Знайомі і друзі Лесі дивувалися — звідки брала сили ця тендітна дівчина? За все її життя ніхто не чув від неї ні стогону, ні жалісливих слів.

Адже всі її твори переконують нас, що писала їх людина з ясним і непохитним поглядом, людина з великим серцем. Сили вона черпала, припадаючи до національного джерела, до народного героїзму.

З дитинства вільно володіла французькою, англійською, німецькою, латинською, польською мовами, продовжувала вчити іспанську, італійську, болгарську та інші.

В 1894-1895 роках, живучи в Софії у гостях в свого вже хворого дядька Михайла Драгоманова, який переслідувався царською владою і який тоді був професором Софійського університету, Леся Українка користувалася його величезною бібліотекою, в якій знаходила багато книг, що заборонялися в царській Росії.

Віддаючи належне самозреченості народовольців (а серед них була рідна тітка Лесі, заслана спочатку в Оленецьку губернію, а потім до Сибіру), поетеса ще змолоду зрозуміла, що не їхніми шляхами можливо прийти до повалення самодержавства.

Вона вважала себе ученицею Михайла Драгоманова, який часто повторював, що «чисте діло потребує чистих рук».

Цей принцип поетеса взяла собі девізом на все життя. Вона навчалася у дядька розпізнавати загрози і від радикального націоналізму, і від великодержавного шовінізму, розумінню споріднених шляхів розвитку української, російської, польської літератури. Була послідовницею відомого постулату Т. Шевченка — духовного єднання слов’ян.

Познайомившись з соціалістичними вченнями, Л.Українка також розуміла, що неможливо обмежуватися тільки реформізмом і національно-культурною автономією у своїй діяльності. Вона стає учасницею соціал-демократичних груп у Києві. На шляху становлення революційно-демократичного світогляду під впливом українських соціал-демократичних організацій Леся Українка була добре обізнана з соціалістичною літературою, водночас, сприймаючи не все до кінця у марксизмі: «Щоб настав час повного звільнення всіх робочих із рабства: робочі всіх країн об’єднуйтесь! Об’єд­нуйтесь, як вільний з вільним, рівний з рівним! Чия правда, того буде і сила!»

Почалися царські репресії проти її друзів,трагічні новини з далекого Сибіру ще більше посилювали хворобу поетеси. В 1887 році за порадою друзів Леся їде, як вона казала, на вимушене для себе заслання у Крим.

На кінець 90-х років Л. Українка стає вже відомою поетесою. Її збірники поезій «На крилах пісень», «Думи і мрії» були видані у Львові. В 1898 році І. Франко надрукував у журналі «Літературно-науковий вісник» статтю, в якій заявив про видатну роль поетеси в розвитку української літератури, визначив її місце в громадському житті України.

Всебічно обдарована, з тонким розумінням музики і живопису, людина філософського складу мислення, найосвіченіша жінка свого часу, Леся Українка сказала своє слово в різних жанрах, висловила свої вагомі судження з різних питань філософії, історії, політики, критики, естетики, літератури, мистецтва.

В сім’ї Косачів, вихованій на традиціях вільнолюбства, були твори Шевченка, Котляревського, Сковороди, Некрасова і Салтикова-Щедріна. В 14 років Леся переклала українською мовою і видала «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» Гоголя.

Ще з юних літ вона чітко розмежовувала дві національні культури в культурі Росії. Не сприймаючи царату, «культуру» Каткових і Побєдоносцевих, династії Романових, Л. Українка високо поціновувала культуру Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Гоголя, Чехова, Тургенєва.

В 19 років вона для навчання своєї молодшої сестри склала підручник «Стародавня історія східних народів».

Писала також оповідання. Спочатку це були переважно дитячі казки, повісті про селянське і мілкопомісне життя. Деякі її оповідання і повісті належать до кращих в українській белетристиці. Наприклад, повість «Дружба (розповідь із життя Волинського Полісся)». Леся Українка була видатним публіцистом свого часу.

В літературних оглядах для російського журналу «Життя» намагалася висловлювати свої погляди на літературу і її місце в громадському житті, не звертаючись до езопівської мови, злегка вуалюючи найбільш гострі проблеми. Але журнал закрили. В творчості Лесі Українки реалізм органічно поєднувався з романтизмом нового часу. Чи не тому спроби вміщувати свої праці в політично поміркованих журналах, як «Світ божий», «Вісник Європи», не говорячи вже про «Київську старовину», не мали успіху. Для цих журналів Леся Українка була надто прогресивною постаттю.

Вона була палкою послідовницею тенденційності, зображеної не в гаслах, а в самій суті твору — в тому на якому боці письменник і за чиї інтереси він бореться. У визначенні тенденційності Лесі Українки можна побачити ідеї класовості літератури і мистецтва, коли вона говорить про сучасну їй італійську та польську літературу. Леся Українка не тільки говорить за протилежність тенденцій кожного у творчості, але й застерігає від можливості втрати класового почуття. Вона виступає проти декадентства, розглядаючи його соціальне підґрунтя, проти того, щоб політико-економічні схеми в белетристичній формі не підмінювали собою художній твір. Тенденційність має бути не на поверхні, а в самій суті художнього твору.

Письменниця завжди акцентувала свою увагу критика на зображенні ролі народу в сучасному житті, іноді критикувала письменників за недостатньо чітко поставлене питання простого люду — робітників і селян — нової сили, якій належало майбутнє. Аналізуючи новелістику Василя Стефаника вона відзначала зображення «пролетаризації селянства».

Свою мету критика-публіциста Л. Українка вбачала головним чином у вмінні знайти провідну тему сучасного мистецтва, спрямувати його на служіння самим прогресивним ідеалам людства, зробити літературу і мистецтво дієвою зброєю в боротьбі. Вона симпатизувала героям Паризької Комуни і вважала святими їхні пісні. Наша українська поетеса знала і співала французькою пісні Ежена Потьє.

Вона вважала завданням кожного прогресивного пи­сьменника зображення дій­сності в перспективі завтрашнього дня, називаючи це новоромантизмом: «Звинувачувальна п’єса тим відрізняється від громадської, в новому смислі слова, що має на увазі вузькопрактичну (хоч і нездійсненну) мету: виправлення звичаїв даного середовища (класу, групи, установи) в рамках існуючого ладу, при допомозі тільки моралізуючої проповіді або легкої переміни деталів суспільної машини, — вона звинувачує особистості і оберігає або, у крайньому випадку, щадить установи. Тоді як нова суспільна драма має на увазі саме критику самих установ, вона намагається зрозуміти і вияснити причини суспільних антагонізмів по всій широті і глибині». «Знищується натовп, як стихія, і на місце неї стає громада, т.ч. союз самостійних особистостей. З цього моменту починається суспільна драма з повним змістом». Конкретизуючи свою думку про новоромантизм, Л. Українка пише: «Новоромантик протиставляє натовпу не героя чи обрану особу, а суспільство свідомих людей...».

Л. Українка настійливо писала і переконувала, що і в старому світі треба створити образ прекрасної людини, до якої треба прямувати і яку наслідувати.  При цьому виступала проти профанації і перекручування такого ідеалу в художніх образах і бачила в цьому головне покликання художника, чого зараз так бракує нашій прикупленій братії, збочинців-борзописців, фальшувальників-пасквілянтів, садомазохістів, які знімають штани не тільки зі своїх пращурів-геніїв, але й всього українства. Геній або є, або його немає, а тому споконвіку нема страшніше боротьби посередності проти таланту. Адже Л. Українка перш за все була талановитим художником, майстром слова, поетесою. Світ людини, її почуттів, прагнень, мрій, любові і ненависті розкривається перед читачем в хвилюючих, щирих і мудрих віршах.

У вірші «Contra spem spero» відчувається така впевнена сила, перед якою відступає особистий біль, така віра в силу поетичного слова, що, здається, неймовірні в природі речі стають вірогідними. Все базується на протилежностях, на контрастах: сміятися — крізь сльози, сподіватися — без надії, сіяти квіти — на морозі, від сліз гарячих — росте крижана гора. Де ж тут оспівана поетами від Горація починаючи, золота середина, пошук зручної спокійною стежини в житті! Тут не місце для компромісів, скиглення, коливань.

Кандали самі ніколи не спадуть, вони тільки заіржавіють від сліз, каже поетеса не тільки своїм сучасним поетам, але і нинішнім, не споглядати та проливати рясні сльози розчулення над горезвісною долею країни та багатостраждального українського народу. Поет, цей боржник Всесвіту, має стати борцем і творцем його нелегкої долі, аж поки на землі не «установиться влада світла». Адже самі жалкі сльози не допоможуть горю «соромно сліз, що ллються від безсилля, бо що сльози там, де навіть крові мало!» Люди століттями борються за свободу, яку заповідав ще Прометей. І міф про древнього титана, який постав проти земледержця, про титана, який карався і не каявся, які у нашого Пророка Т. Шевченка, знамените — «караюсь, але не каюсь» — продовжилось у поезії Л. Українки.

Хай сміливий потомок Прометея ділив гірку долю свого предка: йшов на заслання до Сибіру, у в’язниці НКВС і КДБ, «передчасно помирав у дикій самоті», — це доля народу, що темної ночі піднявся на бій. Але така доля безмежно краща, ніж скніння слимака.  А коли народ позбавлений права на вільне життя, коли у людини відбирають право навіть на рідне слово і мову, свою історичну правду, де вже тут мріяти про особисте щастя, саме тому Л. Українка нині ще більш сучасна, актуальна і пророча. Адже перше слово поетеси, перший звук її поетичної струни — «До тебе, Україно, наша обездолена мати».

Л. Українка бачила свій народ загартованим, як сталь, бажала теж бути такою, таким бачила свою поетичну зброю. Безсмертне українське слово, яке в руках народу стане «кращим мечем на катів». У «Лісовій пісні», «Кам’яному хазяїні», «Адвокаті Мартиані» і як заповіт прозвучить вона в словах Антея із «Оргії», а також «Чуді Орфея», де остаточно визначається думка про покликання художника, його вищий борг перед народом. Поетеса переконана, що свобода прийде і в Єгипет, і в Україну, перебуваючи останні роки то в Єгипті, то в Грузії. Вона критикує англійський колоніалізм, гнівно таврує позором французьких поетів і акторів, які прийшли славословити російського царя-вбивцю, що приїхав після Ходинки у Париж. Це був протест проти рабського приниження художників слова і сцени, проти плазування перед деспотом.

Ця думка найкраще втілилася у вірші «На столітній ювілей української літератури» (1898 р.), що став визначним підсумком демократичних тенденцій в українській літературі і заповітом всім сущим і майбутнім письменникам. З гордістю говорить поетеса, що жоден співець-українець не слугував ні королю, ні панові, що не знали українські співаки королівських нагород. Не складали вони пишних од вельможам, актори не скоромошнічали перед панством. Вони не спокушалися придворними почестями і орденами, не заздрили тим, хто все це мав. Українські народні співаки-кобзарі залишили нам безсмертні пісні — свідоцтво слави, духовної величі і мрій народу.

Ой ви дуки, дуки,
Забрали в нас
Всі луги й луки.
І ніде козаку-нетязі
Навіть коня попасти!

Леся Українка прославляє тих співаків-кобзарів, які загинули як повстанці-гайдамаки в 1768 році. Вона вказує, що шлях сучасним українським поетам — це використання народної пісні як батьківської спадщини.

В 1893 році Л. Українка написала поему «Роберт Брюс, король шотландський» на сюжет, підказаний Михайлом Драгомановим про визвольну війну шотландського народу від англійських поневолювачів. Повстання очолив рицар Роберт Брюс. Народ підтримує завжди того керівника, який не веде загарбницьких війн і не буде його гнобити. Адже, утискуючи інших — мудрий стає безглуздим.

Леся Українка сказала нове слово як поетеса-драматург. Написана в 90-ті роки прозаїчна драма «Голуба роза» була сучасною драмою. П’єса свідчила про талант письменниці і була поставлена трупою за участю корифея української сцени Марка Кропивницького, але успіху не мала, це був не її жанр. Їй потрібні були драми сучасних ідей.

Вона пише драматичні твори у віршах, це — «Іфігенія в Тавриді», «Одержима». Далі два драматичних етюди «Вавілонський полон», «На руїнах», де знову ж таки показує, що не завжди народ розуміє своїх співців.

У 1905 році вона писала Кримському: «…в поезії я досягла несподіваної гармонії між настроєм моєї музи і суспільним настроєм...».

Лесю Українку комуністичні ідеологи намагалися виставити не тільки як полум’яною революціонеркою, але також і войовничою атеїсткою, богоборцем, що не відповідало реаліям. Так, письменниця не обмежилася тільки спростуванням реакційних тенденцій Л. Андреєва, де Іуда навіть не невільний зрадник, а свідомо йде на злочин. Зрада тут — прояв надзвичайної любові і доказ того, що він стоїть вище вчителя, і він вище нього душевними пориваннями, втілення універсальної мудрості, самовбивство Іуди не спокутування зради, а тільки наслідок одинокості після смерті Ісуса. Тим самим Андреєв реабілітував зрадників революції. Леся Українка написала етюд «На полі крові», де виступила проти ренегатства в житті і літературі. В апогеї етюду у діалозі повністю викривається Іуда, проклятий старим, що йде на богомілля. Зрадник не має права жити на землі — ось головна думка твору. Його чекає вічне презирство.

Влітку 1911 року в Кутаїсі Л. Українка у тузі за Україною за 14 днів написала «Лісову пісню» — драму-феєрію, драму-казку, філософське поетичне творіння, яке стало вершиною її драматургічної творчості і всієї української літератури кінця ХІХ — початку ХХ століття.

Глибока народність драми Л. Українки полягає в геніальному відтворенні народного поняття красоти, непереможного прагнення українців до прекрасного.

Написаний на честь Івана Франка «Триптих»  став свого роду підсумком творчої подвижницької праці Лесі Українки.

Останні сили залишали поетесу. З ясною свідомістю і розумом помирала велика волинянка Леся Українка. Вона продиктувала план ненаписаного твору, останній свій творчий заповіт. Юнак і дівчина ховають найдорожчі для них скарби свого батька від переслідування влади. «Ніч закінчується, сонце тільки підіймається. Обоє стають на коліна, припадають до землі, молять Геліоса — берегти їхні скарби. Можливо, прийдуть кращі часи, можливо, хтось розшукає ті скарби і пізнає про велику мудрість. Геліос, рятуй наші скарби, тобі і золотій пустелі доручаємо їх!»

Літературна подвижницька діяльність геніальної української поетеси відома всьому світові. Твори Л. Українки перекладені і видані багатьма мовами: німецькою, англійською, італійською, словацькою, чеською, румунською, грузинською, російською та багатьма іншими. Її пам’ятають, знають і вивчають. Вона близька, зрозуміла і сучасна для молоді. Великий талант поетеси божою милостю відданий великій справі гуманізму, служінню українському народові, відтворенню глибокого духовного і філософського осмислення головних питань сучасності і прозорливому баченню і окресленню рис майбутнього світу, його суспільного, культурного і духовного відродження на благо взаємного збагачення людства. Все це заслужено підняло Лесю Українку на вершину світової літератури, а творчий спадок славної дочки українського народу воістину не дасть заснути Прометеєвому вогню на літературному олімпі.

Василь Слободяник
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com