ВЛАДА І МИТЦІ: БОРОТЬБА ЧИ СПІВПРАЦЯ?

Нещодавно в газеті «Персонал плюс» із хвилюванням прочитав статтю заслуженого художника України Анатолія Марчука«Чи стане Макарів духовно-культурною Меккою?». Не можу бути осторонь тих проблем, які порушує митець у публікації. І не тільки тому, що цей поліський край — моя мала вітчизна. Слово знаного митця- мецената, певен, вразило багатьох, хто дійсно прагне, щоб Макарів — батьківщина Святителя Димитрія Ростовського, насправді став українською духовно-культурною Меккою. Музеї, галереї, фестивалі, краєзнавчі книги, пам’ятники та меморіальні дошки — все це формує імідж будь-якого села, міста, краю, робить його унікальним, не схожим на інших. Чи можемо ми сьогодні уявити Канів без Шевченківського заповідника, Умань без парку «Софіївка», чи Трипілля без музеїв прадавньої цивілізації? Громада Макарівщини вже не одне десятиліття працює над тим, щоб наш район не лише в Україні, а й світі став знаним як батьківщина світоча Православної церкви, автора неперевершених «Четьї Мінеї».

Щоб досягти такого результату, очевидно, насамперед потрібна злагоджена робота місцевої влади та творчої еліти, яка втілює у життя культурно-мистецькі проекти. Але так уже повелося в нашій країні, що чиновники є найкращими художниками, композиторами, краєзнавцями, архітекторами і т.д. Вони не потребують жодних порад, самостійно вирішують, що варто робити, що ні. Наші керівники можуть, наприклад, влаштувати виставку-продаж взуття в картинній галереї і зробити «цвинтар» посеред Макарова, назвавши його меморіальним комплексом воїнам-афганцям.

У результаті такої «діяльності» маємо найвищий в області в’їзний знак — сірий стовп, найголовніший елемент якого — герб, що має увінчувати архітектурну форму, — сірий, деформований і «лежить на землі», а літери зовсім нечитабельні. З феєрверками і повітряними кулями відзначаються в районі ювілеї, а потім влада закриває фестиваль духовної музики через нестачу коштів…

2006-го року я упорядкував книгу «Нариси з історії Макарівського району». Розумні люди за її матеріалами пишуть наукові праці та захищають дисертації (див., наприклад, книгу В.Святненка «Рідний край над Здвижень-рікою», журнал «Економіка і держава» №1/2009, праці викладачів НаУКМА тощо), а місцеві владці-невігласи спочатку погрожували судом за те, що їхні фотографії були надруковані «не в тому місці», потім вилаяли за благодійну працю, і нарешті ввели «заборону» на поширення видання у районі! Чиновники не знають, як пишуться історичні книги, як тяжко збирається матеріал, скільки часу потрібно для того, щоб книга побачила світ. Так і Анатолій Петрович Марчук — визнаний у світі художник, подарувавши рідному краю колекцію картин, б’ється, мов риба об лід, доводячи, які мають бути елементарні умови для зберігання творів мистецтва у галереї…

Але чому дивуватися, якщо «ідеалом краси» для нашого чиновництва є чучело оленя, що вибігає з лісу (яке мають намір встановити при в’їзді в районний центр), а найважливішою частиною сценарію будь-якого заходу — ресторан. Все це лише квіточки, адже на вищих щаблях влади маємо Лозинських, Черновецьких, Балог. Вже потім дивуємося, чому демократичні сили зазнають поразки. Хіба може народ перемогти на виборах, коли місцеві «політичні менеджери», як вони самі себе називають, раніше незрідка на базарі рибою торгували і готові стати під будь-який політичний прапор, тобто зрадити, аби втриматися у кріслі? Про яку тут культуру, духовність можна говорити, якщо мета одна — вислужитися. Якщо треба здобути високу посаду, то можна і якісь пам’ятники поставити…

Запитую себе, чи не занадто високу планку ми вирішили взяти, проголосивши, що Макарів має стати духовно-культурною Меккою? Чи гідні ми назватися земляками великого Святителя Димитрія? Протягом тривалого часу у Макарівському районі так і не створили громадську раду з питань духовності та культури, не відремонтували занедбаного краєзнавчого музею, не назвали головну вулицю районного центру іменем Данила Туптала. Це мали бути першочергові заходи, які формували б у районі міцний культурний центр. Останнім десятиліттям було реалізовано чимало вагомих проектів, але всі вони творилися «в ручному режимі», завдяки клопотанням ініціаторів. Район не має ані місцевої програми сприяння розвитку культури й духовності, ані будь-якого бачення подальшого розвитку мистецьких закладів, не кажучи вже про бюджетне фінансування традиційних заходів, які вже відомі далеко за межами району, приміром, фестиваль духовної музики чи «Літні зустрічі в садибі Марчука».

Якщо нам не вдається довести це усно, то потрібно викладати своє бачення письмово. Адже друковане слово сприймається владою краще. Тому цілком підтримую нашого земляка, заслуженого художника України Анатолія Марчука в його починанні і запрошую висловити свої думки з цього приводу всіх, кому не байдужа ця болюча тема.

Євген БУКЕТ,
член Національної спілки краєзнавців України,
автор-упорядник книги «Нариси з історії Макарівського району»