Чи «орачі» українці?

Запитання здається зайвим, бо українці – споконвіку хліборобський народ.

Є на Вінничині місто Оратів; селяни ще й досі зовуться у нас орачами, а за часів середньовіччя казали оратаї. Подібним ім’ям називали русичів іранці й араби, маючи на увазі складову частину Русі – Арсанію зі столицею Артою. Напевно, то була спадкоємниця Аратти, згаданої Платоном – співвітчизники якого визначали аротерів (артаїв) у складі Скіфії, чий хліб у Елладі називався артос. А була ще й Артеміда походженням із догрецької Тавріди, зображення якої фахівці простежують із часів трипільської археологічної культури. Найдавніші виявлено у Кам’яній Могилі на Запоріжжі – де є й протошумерські написи зі згадками Аратти VIІ-III тисячоліть до н. е.; є тут і зображення найдавніших у світі рал, згадки про селекцію пшениці тощо… От і виходить, що орачі на українській землі – дійсно-таки з часів «Золотого віку Трипілля».

Трипіллязнавці (зокрема Н.Бурдо та М. Відейко, автори книги з подібною назвою) останнє не заперечують. Але намагаються вирізати із вищенаведених фактів Аратту–Арту–Арсанію разом із прилеглими етно-лінгво-історичними даними. Звідкіля такий запал проти наук, археологам ледве знайомих? До цього питання повернемося наприкінці статті. Поки що обмежусь зауваженням: обрізання таки спрацьовує.

Ось переді мною дві книги відомого індолога С. Наливайка. В обох згадуються наші з ним відвідини Археологічної служби в Делі. Розглянувши зображення артефактів Трипілля, індійські фахівці зробили висновок: ці витвори споріднені з пенджабською культурою Хараппа. І Наливайко у перших своїх публікаціях підтримував «правомірність пов’язування назви Аратта з Україною» – яке було опрацьовано мною у 1992-1995 роках як складова частина теорії про походження державності - «цивілізації». Тоді ми спиралися не так на археологію, як на лінгвістику – первинні дані якої, в напрямку наших досліджень, були досліджені академіком О. М. Трубачовим у книзі «Indoarica в Северном Причерноморье». Однак надалі, зваживши на тиск опонентів Шилова, Наливайко значно змінив власну позицію: «Аратта не назва, якою людність Давньої України означувала свою територію». До того ж індолога налякало негативне ставлення індо-арійської «Махабгарати» до Аратти як «Не-держави». У знаковій статті «Аратта, Трипілля й Україна», дослідник фактично проігнорував власне зауваження, що відомості про Аратту притаманні не лише індійському, але й шумерському епосу, – отже, слід враховувати культурно-історичну мінливість значення назв. Ось приклад: іранська «Авеста» вважає Арту взірцем найвищого світоладу, але подеколи відносить (разом із Араттою) до володінь Арімана – злого духа, ім’я якого означає… “дружній, гостинний” – і в цьому значенні він, син благої праматері Адіті, традиційно шанується в Індії… Складна, як бачите, тема: розібратися у ній можуть лише справжні професіонали – та й то коли у суспільстві складаються умови, сприятливі для їхньої роботи.

* * *

Будучи ядром індоєвропейської спільноти народів, дунайсько-дні­провська Аратта-І надала назву кільком хвилям переселенців і до Шумеру (закавказька Аратта-ІІ), і до Індії (пенджабська Аратта-ІІІ), і до Балкан та Етрурії (Аріта, Артана). Передостання назва разом із кількома подібними зустрічається у новітньому перевиданні (десятої частини) «Веди словена». Слідом за нотатками найпершого архіву Кам’яної Могили, ця Священна Книга – давніша від «Махабгарати» і будь-якої іншої в світі. Міжнародна громадскість узнала про неї у 1874 р., майже за століття до оприлюднення «Велесової книги». Окрім відкривача С. Верковича, дослідників О. Асова і Ю. Шилова, ніхто першою з індоєвропейських Вед ще не займався. На відміну від ведичної спадщини в літературах Індії та Ірану, Ісландії та Германії, – де підвалини національних культур бережуть із належною відповідальністю…

До найдавніших міфів-пісень «Веди словена» належать Родздво Коляди і Таїнства Колядова дня. Коляда – від Кола Дій, “Бог Кола (річного циклу й країни)”. У юному віці він відвернув біду від парубків та дівчат арніїв - «аріїв». На цих святотатців, що купалися в священній криниці біля Дунаю, бог Вішну наслав Чорно-бога – надавши йому для покарання злотен камінь, злотий грім та розбурхавши пекельну змію Сура Ламіцу. Тут можна вбачати відлуння трагедії Атлантиди. Бо «стопа Вішну» із Кам’яної Могили, причетної до Потопу, означає у протошумерському письмі «Блискуче святилище, Море». А на аратто-арійську етнокультуру вказують священні формули «мовою дідовою», близькою до санскриту: Бунє у Ара; Арє на Яра; Прєвіта, Аріта та ін.. Засмучений Коляда звертається з проханням порятувати людей до своєї матінки – Златої Майї. Коли Вішну не зважив на її умовляння, та звернулася до «Третього» – Біло-бога. І він по-братньому попрохав Вішну: припини катастрофу, а до тієї криниці пошли Коляду – нехай навчить поводитися (арійську) молодь. Тут юному богові допомогла Жіва Юда Самувіла, хранителька книги Ясна – відомої ірано-аріям як частина «Авести». А Самодостатня віла Юдолі житейської – прообраз Сівілли, яку греки й римляни вважали хранителькою найперших Священних Сувоїв. По них, писаних на звороті Золотого Руна, команда «Арго» плавала на острівець Ею біля входу до Меотіди – Азовського моря, за яким стоїть Кам’яна Могила. Вавілонський історик Берос засвідчив: там, у Скіфії, знаходилися найдавніші Священні Книги світу. Жіва перетворила невдалий Коляда-день на Вішну-день, і цей головний Бог тодішньої Трійці звелів Майї повторити народження сина на харапська-та зємє (на курганній землі Оріяни, бо араттам кургани-горби не притаманні). Отоді, після другого народження Коляди (не на осіннє, слід розуміти, а на весняне рівнодення) й минула люта зіма снєгувіта. Цього разу Майя та Жіва заздалегідь облаштували священну криницю, а новонародженого (у печері Святої гори) навчили Звєзна кніга. Навчав згодом і Коляда – людей, три роки пробувши на землі; потому злетів на небо.

Героями, проміжними між богами й людьми, виступає пара бана Орфєна та моми Вріди. Їх можна співвіднести із Рамою і Сітою індоарійського епосу, але до «Рамаяни» ближчі старожитності доантичної Тавріди. А ведично-слов’янське Сказання про першого господаря Орфєна дослідники слушно співставили із аргонавтом Орфеєм та його Еврідикою. Співзвучні не тільки імена, а й головний сюжет: Орпя-Орфєн визволяє Вріду-Баріту із підземелля за допомогою свого чудового співу та гри на чарівній сопілці. Від того розпалась гора й утратила силу 9-голова змія, яка чатувала на молодят. На відміну від трагічної історії грецької пари, «Сказання» закінчується весіллям. Є й інші ознаки, що вказують на більшу архаїчність слов’янського варіанта. У ньому немає свідоцтв про відтворююче господарство; Орпя на початку пісні – мисливець, що живе у діброві в хатинці (язбі) своєї матусі. До подвигу його спонукають, за Божим велінням, Стара Друда (предтеча кельтських друїдів-жерців) та 3+9 сестер Юд Самувіл («Доленосних русалок») річного циклу. Серед них є Жіва і Мора – перша з яких напуває героя живою водою, чим запобігає усікновенню його голови другою з віл. Перепоною до священної криниці була змія Сура Ламє («Сонця Полум’я»); її забив сам Бог. Він брат Жіви, поряд із ним згадується Коляда.

Орфена «Веда словена» називає баном, якого можна вивести від Пана – напівтваринного сина Дріопи грецької міфології. Проте ще ближче давніший, із Кам’яної Могили, протошумерський ban-zi «лэка душа; правитель» – ватажок первісних мисливців. А от першолюдиною Веда виводить найпершого скотаря й хлібороба Іму; при ньому ж з’являються перші міста, що складають Каліцу – яка є найпершим у світі терміном для означення державності, освяченою до того ж Богом Колядою. Іма (Йімір та ін.) – першолюдина багаттьох індоєвропейських народів. Від нього походить грецький прапращур Евмел, найперший хлібороб та засновник міста-держави Арої. Відтіля та Потопу тягнуться у бік сучасності Оропос, Європа, Таврополіс (де з’являється Артеміда), Ортополіс (де бики поступилися коням). А давнішим від Потопу й Aroju є -oras/-uras («які мають відношення до понять “місто”, “фортеця”», єдиним археологічним еквівалентом яких у тодішній Європі «цілком могли бути поселення трипільської культури типу Майданецького», – відзначає Енциклопедія трипільської цивілізації, видана колекціонерами-меценатами ПЛАТАР), за якими стоять Аріта «Веди словена» й Аратта Кам’яної Могили. Тут доречно згадати Йамку-Кійана, сина прапращура царів шумеро-вавилонських генеалогій, що походять з Аратти-ІІ.

Повернемося до Іми із Кайлє-града «Сказання про благого Іму-царя». Його ведичний титул зберігає своє первинне, докласове значення – “(сонцеподібний, зоряний) жар”, у вигляді якого «Велесова книга» та ін. описує предків, що перебувають на небі. І бог Влас, якому служить цар Іма, пов’язаний із «зірками Волоса» або Волосожарами (Плеядами). А обидва персонажі відображують сузір’я Тельця і Близнят, що очолювали зодіак у 6680-4400-1710 рр. до н. е. Початок цих дат співпадає із заснуванням Аратти, а середина – з існуванням трипільської археологічної культури, яка є речовинним відображенням апофеозу тієї найпершої у світі держави. Сказання починається із вознесіння Іми на небо. Звідтіля Влас посилає першолюдину знову на землю – порати й офірувати у Білому саду корів і волів. Далі Бог велів опановувати хліборобство, і надав Імі у поміч 9 малкі момі і дєвойкі – співвідносні з жіночими й дівочими статуетками Трипілля. Ставши сільським господарем, першочоловік прагне одружитися з божественною Самувілою. У деяких піснях Веди вона – сестра бога Вішну та Білого Змія. Останнє відповідає найдавнішим статуеткам Трипілля, де фігурки Праматері вкриті забіленим змієвидним орнаментом.

Перед весіллям Іма мусить пройти трьохрічне послушання у Йогниці-’Вогню’, який живе в печері на Святій горі. Потім у певний Лічєн-день першочоловік та його богодані помічниці офірують богові суру агнє (подібне до Золотого Руна грецької міфології). Для його приготування бог Йогница запалює поле. Начастувавшись, усі летять до «Бєла-града святої Кблиці». Тут присутня відповідність періодичному, добре відомому археологам самоспаленню-оновленню міст і околиць Трипілля. Припущення про поступову заміну назви Аратти терміном Калиця підтверджується спорідненістю їх протошумерських семантик і написань. Далі наводяться міфоритуальні пісні літніх свят, подібні до описаного творення цивілізації-калиці. А завершує «Сказання» пісня про те, як – навчений Самовілою читанню-співу й письму – пішов собі цар Іма

В наші села, в наші коші –       

щоб навчались малі діти   

та й співали Ясну Книгу –           

і має цар младих воєвод.

А в десниці його Златий Канон –

і має цар першу рєскіцу.

Останній термін споріднений з ругою слов’ян і рагабами шумерів. Ті означали, відповідно, общинну «платню» професійним «воїнам». А рєскіца – то, мабуть, державотворці кошів, міст із сільськими околицями Аріти–Калиці. Від рєскіци пішли, напевно, назви племен та народів – русенів та русичів часів «військової демократії» й тоталітарних держав Європи і Азії.

Зародженню цієї, вторинної вже державності (у оріянській частині Аратти, в «усатівській культурі пізнього Трипілля») відповідає «Сказання» про бога Сонце, діву Вялкану та їхнього сонцеподібного сина. Їх «Сонячну» тощо державу Калицю («Веда словена») продовжують Колунє або Голунь («Велесова книга»), що виводять на місто-державу Гелон («Історія» Геродота) – споріднену як із одночасним Іліоном (що близько 800 р. до н. е. відбудувався на руїні догрецької Трої), так і допотопному світоладу в оточенні чотирьох Геліосів - «Сонць». А з римською міфологією «Сказання» пов’язано не тільки всюдисущою Самувілою-Сівіллою, а й Вялканою (яка згодом перетворилася, напевно, на Вулкана. Його матріархальне коріння виказує вогненне оточення: Стата Матер і Майя, відповідні Майї та Старій Матері «Веди словена»).  

Батьком Вялкани був Перший к(о)раль (від прагрецького Кронос?) – крилатий володар змій, людей та ключів життєдайного дощу й смертоносного для ланів граду. За велінням Сонця побудував він град-місто, де поселив свою доньку, яка закохалася у денне світило. А Місяченка влаштувала шлюб, від якого народився Сонце-король. Зростав він швидко і скоро зауважив матері: країна його діда, Першого короля, населена старими немічними людьми і тому занедбана, а молодим у ній місця немає – і їм треба переселятися у вільний край. Вялкана відповіла на те так: мається, сину, інша земля – родюча (іма, сіну, друга зємє плодувіта…), вздовж Білого Дунаю, – але Бог попустив угніздитися там вогненній змії Сура Ламіє, яка не допускає туди нікого живого. Почувши таке, Сонце-король вирішує знищити змію й заселити молоддю звільнений край. Юнак збирає у Велико-граді младу момі і юнаці, садить їх на коней і озброює луками. Коли загін наблизився до Білого Дунаю, змія виповзла із ріки, а Сонце-король звернувся за поміччю до Бога. Той послав малка Дефа ду огнена Бога, щоб спалив Суру Ламію. Після її знищення Сонце-король звернувся до небесного батька з проханням осушити переправу, бо родюча земля знаходиться на протилежному березі Дунаю. Там молоді переселенці заклали Ново-град. І стали юнаки обживати й оберігати довколишню землю, а їхні юні жінки полє копат, та сі сєєть бєлі бількі плодувіта.

Це останні рядки сюжету. Ні ремесел і торгівлі, ні рільництва принагідно до міст у «Сказанні про Сонце-короля» не згадано. А обробку жінками приміського поля копанням (мотиками) можна співвіднести лише з початком цивілізації Аратти та з раннім комплексом трипільської археологічної культури. Сюди ж слід віднести мотиви розмежування вогнем кинутого Велико-града від заснованого Ново-града та переселення молоді за ріку… Проте «Веда словена» знає й орне хліборобство. «Сказання про Сада-короля» починається тужінням над виснаженою землею: нєма дє да орат і волів випасати. І рада банів начолі з Садом, правителі народу юрців-орачів, вирішує захопити землю мисливського племені дивів – щоб і собі підживитися, й привчити отих сусідів полє да работєт, бєлу просу да сі сєєт. Перемігши, юрці заураха ду шіроку полє, і засєєха бєлу просу ніз полу-ту. У іншій пісні ті ж шанувальники бога Коляди почали на захопленій землі сі орат сова полє і сі сєєт бєла пшєніца.  

«Веду словена» споріднює з реаліями Аратти-«Трипілля» й антропологія – одна з найважливіших допоміжних дисциплін історичної науки. С. Сегеда дійшов висновку: кістки чоловіків трипільської культури характерні для західного варіанта давньосередземноморського типу, розповсюдженого і на Балканах та в Придунав’ї, а кістки жінок – до одвічно місцевого протоєвропеоїдного типу. При цьому другий тип був характерним для безсумнівно індоєвропейських, арійських носіїв середньостогівської та ямної культур. Виходить, що склад населення Трипілля відповідав тому поняттю, який висунули лінгвісти: індо-європейська спільнота. Назва першої частини спільноти досить умовна; маючи малоазійський корінь, вона породичається з індоазійською культурою Хараппа лише на пізньому етапі трипільської культури… Всупереч намаганню археологів відмежувати Трипілля від індоєвропейсько-слов’янсько-українського світу, антрополог С. Сегеда зближує ці два явища через південноєвропеоїдний субстрат – притаманний як «трипільцям», так і болгарам та українцям.

Як розуміти деяку антропологічну відмінність жінок та чоловіків Аратти-«Трипілля»? Перш за все слід сполучити «індоєвропейсько»-скіфські легенди про довгочасні походи чоловіків та про наявність кількох угрупувань «безмужніх» амазонок з їх матріархальними традиціями. Подібні легенди знали також лідійці, слов’яни та ін. Реаліям пізньотрипільської культури Усатова відповідають кілька сюжетів «Веди словена». Тут описуються переселення – іноді всього народу, але частіш лише молоді. Є і такий сюжет: юнаки хліборобського народу юрців захоплюють (користуючись золоченими стрілами) придунайську землю диких дивів (які відбивались камінням), полонять молодих жінок і ставлять умову: або полонянки йдуть геть із країни, або ж навчаються від завойовників хліборобству й залишаються господинями своєї землі. Жіноцтво радо пристає до другого – і діва Камяна (своєрідна предтеча амазонки Пенфесилеї часів Троянської війни) даремно намагається підбурити співвітчизників на супротив юрцям. Надалі подібні ситуації стали настільки характерними, що за предводителем народу-і-війська закріпився титул «юнак юнаків».

…У 2600-2400 рр. до н. е. – із переходом Трипілля у середньодніпровську та інші археологічні культури; із розпадом спільноти індоєвропейських народів – праслов’янські до того Словен і Рус с роди своімі отлучашася от Єксінопонта (Чорного моря) і от роду своєго («Мазуринський літописець»). Натомість місячних календарів було запроваджено сонячні – і в міфології слов’ян запанували Сварог і Сварожич-Дажбог…

* * *

Окреслена вище картина має суто наукову аргументацію – викладену мною у відповідних публікаціях останнього десятиріччя. Підкреслюю це тому, що «опоненти спростовують» відкриття цитатами із науково-популярних чи навіть художніх робіт – замовчуючи або ж викривляючи наукові… Тож повернемося, на завершення, до книги провідних археологів-трипіллязнавців Н. Бурдо та М. Відейка. Вони роблять «вибір між міфом та історією» і закликають до того ж і українців, відлякуючи їх від «ненаукової шиловщини». Вони не одинокі: В. Отрощенко та П. Толочко із того ж Інституту археології НАНУ також пишуть, що «міфотворчість шкодить Україні»; цю лінію проводять спеціальні конференції, комісії, центри. І це при тому, що академічною наукою «мифотворчество рассматривается как важнейшее явление в культурной истории человечества» (Мифы народов мира. – М., 1991, т. 1, с. 12 та ін.). Справді, будь-який народ має й шанує міфи – без яких і тепер неможливі знамена, герби, гімни, національні ідеї. Спробував би хто відлякувати від міфології індійців, чи греків, чи євреїв, чи… от би над ним посміялись!

Виходить одно з двох: або українці (і ті, що лякають, і вже налякані ними) – негативний виняток із загальнолюдських законів історії, або хтось прагне зробити їх таким винятком. Ясно, що правильний лише другий із цих варіантів. І його слід розглядати у світлі попередньої кампанії нав’язати Україні та й світові “наукову істину”: трипільці були «неодмінно з великими горбатими носами – далекі посланці з Близького Сходу» (Етнічна історія давньої України. – Колективна монографія провідних фахівців ІА НАНУ. – К., 2000, с. 26 та ін.).

Не думайте, співвітчизники, що справа обмежується казочками та престижами людей і країн. Ні! – бо справа розгортається на рубежі процвітання або ж вимирання народу, та й людства. Починати розуміння цієї істини слід від того, що люди підвладні законам життя. Тому культура усіх часів і народів стоїть на образно-інтуїтивному світосприйманні, що через підсвідомість виводить на Енерго-Інформаційне ПОЛЕ (мовою науки, а релігії – на Всемогутньо-Всевідаючого БОГА) Всесвіту. І міфотворчість – це переклад на свідомий план польових архетипів, які не мають речовинних аналогів. Таким чином людська культура набуває «режиму автопілота» – що панує від початку історії до первинної цивілізації (Аратти і т. п.) включно. А у вторинних, тоталітарних цивілізаціях (рабовласницький Шумер і т. д., до сьогодні) відбувається поступове переключення культури з автопілота на «ручне управління» (на раціоналізм науки з її логіко-аналітичним світорозумінням). Цей процес призводить до блокування польової першооснови матерії й ототожнення її з речовиною, а далі – до самонищення не тільки Золотого віку, а й залізного із атомним вкупі… Оце і є кінцева мета (для якихось злонавмисників – більш-менш свідома, а для недоуків від науки та їх послідовників – начебто випадкова, неусвідомлена) відторгнення України і від міфотворення, і від історії теж. А далі – могильний морок, який статистика прогнозує українцям (як і всім носіям європейської культури) десь на 2070 рік.

Переживемо й цю пастку! – якщо встигнемо сформувати достатню кількість еліти життєдайної якості.

Юій Шилов, академік,
голова істор.секції Всеслов’янського Собору,
зав.кафедрою українознавства МАУП.