Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Наші втрати у війні

Деякі дослідники вважають, що за 1418 днів війни у боях було вбито 5,5 млн. радянських воїнів, померло від ран 1 млн., загинуло в полоні (від ран, голоду, хвороб та бойових дій на боці німців) 1 млн. чоловік, тобто разом — 7,5 млн. чоловік. Крім того, 18 млн. чоловік було поранено. Інші називають більші цифри: 10 млн. загиблих військовослужбовців і 5,7 млн. полонених. Інші дослідники заявляють, що безповоротні втрати Збройних сил СРСР становили 13,2 млн. чоловік.

Відображаючи офіційну точку зору військового керівництва СРСР, на початку 1991 р. дослідники наводили такі дані: загальні безповоротні втрати (вбито, пропало безвісти, потрапило в полон і не повернулося з нього, померло від ран, хвороб та внаслідок нещасних випадків) військовослужбовців радянських збройних сил разом з прикордонними та внутрішніми військами складають 8668400 чоловік. При цьому армія та флот втратили 8509300 чоловік, внутрішні війська — 97700, прикордонні війська й органи держбезпеки — 61400 чоловік. Саме ці  дані взято за основу й наведено колективом авторів у книзі «Памяти павших. Великая Отечественная война 1941–1945».

До числа 8668400 чоловік не ввійшли 939700 військовослужбовців, які вважалися на початку війни такими, що пропали безвісти, але були мобілізовані повторно на звіль­неній від окупантів території, а також 1836000 колишніх рядових і командирів, які повернулися з полону після закінчення війни. Цих військовослужбовців (загалом 2775700) з числа загальних втрат виключено. Санітарні втрати становили близько 18344200 чол., у тому числі: поранених та контужених — 15205700 чол., хворих — 3047700, обморожених — 90800 чоловік. Відзначається, що велика кількість солдатів та офіцерів на фронті одержала від 2 до 7 поранень. Тому ті ж самі воїни могли фігурувати в донесеннях не один раз. Кількість втрат могла бути неточною ще й тому, що поранений воїн, який повернувсь у стрій, а потім був убитий, двічі проходив у графі військових втрат.

Радянська військова статистика має відомості про втрати збройних сил у війні за національною ознакою. У складі Червоної армії та Військово-мор­сько­го флоту загинуло 1376500 ук­ра­їнців, що становить 15,9% загальних безповоротних втрат. Однак відомо, що з України до Червоної армії призивалися і росіяни, і євреї, і поляки, і білоруси, і болгари, і представники інших національностей. Водночас частина червоноармій­ців, які були українцями за походженням, постійно проживали в інших республіках СРСР і прийшли на мобілізаційні пункти за місцем мешкання. Тому наведену цифру не можна вважати такою, що відтворює військові втрати України у повному обсязі.

Пам’ятаймо, що облік втрат в умовах бойових дій, особливо під час відступу, здійснювався неорганізовано. Ще в 1940 р. були ліквідовані червоноармійські книжки. 7 жовтня 1941 р. видано наказ НКО № 330 про їх поновлення, а до практичного їх вручення сотні тисяч бійців і командирів були поховані безіменними.

В 1942 р. у діючій армії почали вводити спеціальні медальйони з двома вкладками, на яких вказувалися біографічні дані володаря та відомості про найближчого родича, його адреса; для командного та політичного складу — індивідуальні жетони з особистими номерами, що повинні були допомогти встановити особу вбитого, якщо при ньому не залишалося документів. Однак, по-перше, не всі солдати й офіцери були забезпечені медальйонами та жетонами, а, по-друге, в багатьох випадках вони виявлялися порожніми: бійці з причини психологічного порядку виймали записки.

Відомо, що значна частина воїнів, які померли у медичних установах, неминуче переходила до категорії тих, які пропали безвісти.

Враховуючи ту обставину, що донесення про втрати в ряді випадків (прикордонні бої, Київська, Кримська, Харківська оборонні та інші операції) взагалі не надходили, очевидно, слід покладатися не стільки на наявні документи, скільки на точні розрахунки й оцінки.

Найбільших втрат Червона армія та Військово-морський флот зазнали в перший період війни. За 17 місяців оборонних боїв радянські війська втратили 11162 чоловік. При цьому безповоротні втрати перевищували санітарні. Пік санітарних втрат припадає на час наступальних боїв на території Радянського Союзу і в східноєвропейських країнах. Отже, головних втрат радянським військам противник завдав у ході наступальних операцій, спростувавши тезу про те, що наступаючі війська зазнають більших втрат, ніж ті, які ведуть оборону. Червона армія і в наступальних боях зазнавала більших втрат, ніж противник, який оборонявся. Так, тільки протягом січня 1943 — жовтня 1944 рр. у ході двох оборонних та 13 наступальних операцій, здійснених на території України, загальні втрати Червоної армії становили 3 млн. 991 тис. 200 бійців і командирів. 56,7% усіх безповоротних втрат радянських військ припадає на 1941–1942 роки.

У ході визволення європейських країн від нацизму Червона армія втратила 3 889 686 чол., причому 1 099 465 з них — загинули.

Порівняно невеликими були втрати радянських збройних сил у Далекосхідній кампанії, в ході якої протягом 25 діб бойових дій з ладу вийшло 36,4 тис. чол., у тому числі вбито, померло і пропало безвісти 12 тисяч. Серед загиблих тут багато і громадян України.

Наведені вище дані відображають втрати особового складу Червоної армії. Проте й вермахт зазнав величезних втрат. Ось яким було співвідношення безповоротних втрат Червоної армії та вермахту в різні періоди війни: зимова кампанія 1941–1942 рр. — 5,5:1; зимова кампанія 1942–1943 рр. — 1:1,2; літньо-осіння 1943 р. — 4,1:1; зимово-весня­на 1944 р. — 1,3:1; літньо-осіння 1944 р.       — 1:1,8; 1945 р. — 1:3,4.

Важливими чинниками, що істотно впливали на обсяги втрат Збройних сил СРСР, були шаблонні тактичні схеми радянського командування, ведення бойових дій «великою кров’ю».

Характеризуючи наступальні дії Червоної армії з 1943 по 1945 рр., гітлерівський воєначальник К. Тіппельскірх виділяв такі їхні особливості: стандартні схеми бойових операцій (розвідка боєм — могутня артпідготовка, авіаналіт — дії піхоти, танків і кавалерії), відсутність густої мережі залізниць, що дозволило абверу контролювати передислокацію радянських військ; пристрілка артилерії, що, як правило, виявляло розташування артилерійських угруповань; радіоперехоплення допомагали відтворювати повну картину організації зв’язку радянських військ, а дані розвідки доповнювались свідченнями тактичного характеру з боку перебіжчиків і полонених.

Командуванню вермахту часто вдавалося стримати наступ радянських військ за допомогою глибоко ешелонованої оборони. Німецький стратег рисав: «Жорстокість, з якою російське командування, не рахуючись із втратами в живій силі, продовжувало добиватися виконання поставленої мети, надавала бойовим діям ознаки боїв на виснаження. В ході таких боїв німецькі війська, що оборонялися, були в змозі відносно невеликими силами завдавати росіянам виключно важких втрат, часто в 20 разів більших, ніж серед  тих, хто оборонявся. В таких умовах врешті-решт з’являлася можливість шляхом завершального несподіваного контрудару відразу повернути втрачені перед тим позиції».

Жертвою військової некомпетентності та волюнтаризму ставали не лише рядові бійці, а й офіцери. За даними російських істориків, протягом війни радянські збройні сили втратили 421 генерала й адмірала, 2502 полковники, 4887 підполковників, 19 404 майори, 71 738 капітанів, 168 229 старших лейтенантів, 353 040 лейтенантів, 279 967 молодших лейтенантів, 122 905 військовослужбовців, які не мали офіцерських звань, але займали офіцерські посади.

Одним із вирішальних чинників, що визначав прямі військові втрати Радянського Союзу, стало медичне забезпечення. На початку бойових дій військові медичні установи не встигли відмобілізуватись. Протягом кількох днів було втрачено десятки хірургічних та інфекційних госпіталів, евакоприймачів, санітарних складів. На 1 серпня 1941 р. виведено з ладу 40,1% польових рухомих госпіталів (ПРГ), 52,5% автохірургічних загонів, 48,8% автосанітарних рот, 44,8% управлінь польових евакопунктів.

До військових втрат України слід віднести й ті, яких зазнали учасники визвольних змагань 40‑х — початку 50‑х років. При цьому важливо наголосити, що загальні втрати ОУН–УПА остаточно не визначені. За мінімальними оцінками ОУН втра­­тила 8 — 10 тис., за максимальними — 18 — 20 тис.­­ чоловік, УПА — близько 57 тис. чоловік. За матеріалами недоступних раніше архівів НКВС, визначено інші дані: з лютого 1944 до січня 1946 рр. радянськими спецорганами було здійснено 38773 чекістсько-військові операції, вбито 110 785 чле­нів націоналістичного підпілля та вояків УПА, заарештовано 8 370 учасників ОУН і 15 969 активних повстанців.

В ході репресій та бойових дій проти національно-визвольного руху в західних областях України загинуло понад 25 тис. радянських військовослужбовців, серед яких були й українські громадяни.

Поза увагою не можна лишити й тих, хто загинув у мундирах вермахту, СС, допоміжних підрозділів, охоронних і поліційних частин. Відомо, що загинуло 16 тис. чоловік, які воювали у складі дивізії СС «Галичина», РВА, УВВ. Полишаючи дискусії про колаборацію, ми повинні занести до трагічного реєстру і тих, хто з різних причин опинився під ворожими стягами.

Підсумовуючи сказане, можна вийти на загальну оцінку безповоротних втрат українців і громадян України інших національностей колишнього СРСР протягом 1941–1945 рр.: 4,5 млн. чол. цивільного населення окупованих територій  (вбитих і зниклих безвісти); близько 4,1 млн. чол. військового персоналу (вбитих, загиблих у полоні, зниклих безвісти, померлих у госпіталях у перші повоєнні роки); 2,4 — 2,8 млн. чол. вивезених до Німеччини на примусову роботу (велика частина з них загинула); не менше 100 тис. членів ОУН — УПА; близько 16 тис. українців, які загинули у складі збройних формувань, що воювали на боці Німеччини.

Всього на 1945 р. — близько 10 млн. чоловік, не враховуючи радянських партизанів і підпільників, науково підтверджених даних про втрати яких немає.

Демографічні втрати України з 1 січня 1941 р. до 1 січ­ня 1945 р. становлять 13 млн. 584 тис. чоловік. Реальні людські втрати України можна було б визначити шляхом встановлення різниці між кіль­кістю населення республіки на дати початку та закінчення війни. Однак зробити це точно неможливо з кількох причин. Загальна чисельність населення УРСР на 1 січня 1945 р. (27383000 чол.) і на 1 липня 1946 р. (32099000 чол.) відома, але з початку 1945 р. до закінчення війни ще відбувалися кровопролитні битви останнього етапу боротьби з нацизмом у Центральній Європі, Далекосхідна кампанія, в ході яких загинули сотні тисяч радянських воїнів, у тому числі українців. Після закінчення бойових дій значна частина тяжкопоранених радянських бійців та офіцерів протягом перших повоєнних місяців померла від ран і хвороб. Скільки їх було — невідомо, та це були, безперечно, вій­ськові втрати.

Каральні акції проти ОУН—УПА також впливали на демографічні втрати, бо вони доповнювалися «додатковими заходами по боротьбі з бандитизмом», під якими розумілись облави й арешти всіх підозрюваних у зв’язках з повстанцями (рішення «Про відселення жителів з 25‑кілометрової смуги згідно з постановою Вій­ськради 1‑го Українського фронту від 3 квітня 1944 р.»). В ході реалізації цих «додаткових заходів по боротьбі з бандитизмом» лише з Галичини в 1944 р. було депортовано 4274 сім’ї (12762 чол.), в 1945 р. — 7393 родини (17497 чол.). Примусове переміщення цілих сіл із західноукраїнського регіону тривало до 1949 р. включно й охопило 50453 родини (143141 чол.). Скільки з них і коли повернулося до батьківських домівок, скільки було назавжди втрачено для України — встановити майже неможливо.

Не всі українці повернулися на батьківщину після війни. Частина їх з різних причин залишилася на Заході. За оцінками спеціалістів від 143 тис. до 200 тис. українців піс­ля війни виїхали до країн Північної та Південної Америки, Великобританії, Австралії, Нової Зеландії.

За даними науковців діаспори, в 1947 р. в англійській окупаційній зоні Німеччини знаходилось 54 580 українців, в американській — понад 104 тис., французькій — понад 19 тис.; у всіх трьох окупаційних зонах Австрії — 21 893 чол. і у великому таборі під Ріміні в Італії — 11 тис. чоловік. За цими ж свідченнями, близько 100 тис. українців з різних причин нелегально перебували серед корінного населення або переховувалися в лісах. Отже, понад 310 тис. українців були «переміщеними особами» або «біженцями».

Серед названих категорій були і військовополонені, і колишні колабораціоністи, і члени органів управління німецької адміністрації на тимчасово окупованій території України, і ті, хто входив до складу дивізії СС «Галичина», інтернованої в Італії англійцями наприкінці війни. Вони в основному виїхали до Великобританії. Крім них, туди прибуло близько 6 тис. українців з корпусу польського генерала В. Андерса, а також 21–24 тис. із західних окупаційних зон Німеччини та Австрії. Майже 2 тис. українських жінок з Югославії та Польщі після війни переїхали до Великобританії у відповідь на шлюбні оголошення, що друкувалися в газетах західних країн.

Кілька мільйонів наших співвітчизників тривалий час після завершення військових дій перебували у лавах радянських Збройних сил за межами України, що також необхідно брати до уваги при підрахунках методом демографічного балансу в межах певного відрізка часу. Разом з тим з 1944 р. почалася демобілізація з лав діючої армії, що також істотно впливало на динаміку демографічних процесів.

За оцінкою ЦСУ СРСР, в період німецької окупації в Україні народилося 1152 тис. дітей, а померло 2623 тис. чол. з природних причин. Після вигнання загарбників з території республіки до закінчення війни минуло 7 місяців. Навіть за умови, що летальність після війни різко зменшилась, оцінка природної смертності в цей проміжок часу сягає 3 млн. чоловік. Тому це число слід відняти від загальної кількості людських втрат України внаслідок війни, хоча від’ємна величина приросту (переважання смертності над народжуваністю) є опосередкованим наслідком воєнних умов. Використання коефіцієнта приросту населення для даного часового відтинку неможливе у зв’язку з активними міграційними процесами та зміною кількості населення, до якої цей коефіцієнт можна було б застосувати. Невідомий і сам розмір коефіцієнта, що робить усі розрахунки даним методом настільки приблизними, що вони втрачають сенс.

Ось втрати деяких країн у відсотках до загальної кількості населення: Україна — 16,7%; Німеч­чина 9,0%; Польща 19,6%; Японія 3,4%; Югосла­вія 10,6%; Франція 1,5%; Італія 1,1%; Румунія 3,7%; Греція 6,2%; Угорщина       4,6%; Австрія 5,6%; Велико­британія 0,7%; Чехосло­ваччина 3,0 %; США 0,2%.

Згідно з підрахунками деяких зарубіжних дослідників Україна втратила: військових — 2 500 тис. чол.; ци­віль­­них — 5 500 тис. чол.; усього — 8 000 тис. чоловік.

Втім, ці відомості не можна вважати повними. Так, внаслідок  копіткої праці в архівах, було встановлено, що безповоротні військові втрати України становили не 2,5 млн. чол., як вважалося донедавна, а 4,1 млн. чоловік.

Поки що ми не маємо змоги співставити людські втрати України та інших республік СРСР. У нашому розпорядженні є тільки цифри втрат серед цивільного населення: в Росії — 1 800 тис. чол., Білорусії — 1 547, Литві — 370, Латвії — 313,8 і Молдові — понад 64 тис. чоловік.

Російські та білоруські історичні джерела не оприлюднюють кількості громадян своїх країн, що загинули під час війни. Російська офіціозна книга «Памяти павших» називає кількість загиблих етнічних росіян, а не громадян своєї республіки. Згідно з підрахунками московського видання, безповоротні втрати росіян склали 5 747,1 тис. чол., білорусів — 251,4 тис., країн Прибалтики (естонців, латишів і литовців) — 44,2 тис. чол. і т.д., а українців — 1 376,5 тис. чоловік.

З цього випливає висновок про надзвичайно високу ціну, яку довелося сплатити українському народові за Перемогу, за визволення Європи від коричневої чуми. Це, підкреслюємо ще раз, далеко не остаточні дані. Над їх уточненням у міру надходження нових матеріалів ще тривалий час працюватимуть вчені, громадські пошуковці, військкомати, усі ті, кому дорога пам’ять про кожну людину, яку забрала від нас війна.

 

За матеріалами сайту peremoga.gov.ua

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com