Професійний народ

Хтось із наших зарубіжних колег написав днями знаменну фразу: «Коли у політиків немає часу втручатися в економіку, вона почувається набагато краще».

Розумно й мудро… але не для України.

У нормальному демократичному суспільстві політика — це професія, якою оволодівають довго, старанно і наполегливо. А політик, точніше, політичний менеджер — це професіонал, котрого запрошують на роботу певні соціальні, фінансові чи підприємницькі групи. Політикам дають роботу, тобто, приводять до влади через досить таки складну систему демократичних виборів. І контролюють їхнє перебування при владі за допомогою таких незалежних інституцій, як суд, засоби масової інформації і нарешті — громадська думка. Звісно, це теорія, а як відомо, з кожної теорії бувають винятки, проте, вони лише підтверджують загальні правила.

Що ж до України — то тут суцільний виняток. По-перше, керівники олігархічних кланів замість найняти на роботу професіоналів, самі пруться в полі­тику, мов голодна колгоспна худоба у приватний аграрний сектор. Політика у нас вважається чимось таким легким, необтяжливим, зате дуже і дуже прибутковим.

Контролюючі демократичні інституції в Україні відсутні. Як любив казати незабутній Л.М., маємо те, що маємо. Точніше — чого нема, того нема. У суддівських кабінетах замість вершити правосуддя «посівають» мільйонами доларів і знімають любительське порно. Вислів «незалежні ЗМІ» в Україні має той же підтекст, що і «цнотлива курва». А громадської думки немає тому, що за 20 років незалежності ми так і не сформували громадське суспільство.

Задля справедливості слід зазначити, що вищезгадане громадське суспільство придушили, мов небажаного байстрюка спільними зусиллями комуно-соціалістичної парламентської більшості ще в 1996-му році. Саме тоді з найдемократичнішої, як стверджують у світі, Конституції України в таємничий спосіб зникли навіть натяки на права громадських інституцій. Відтак сьогодні вони не мають навіть тих обмежених прав, що були у них при радянській владі. Щоправда, це не означає, що нам треба терміново бігти на позачергові вибори з вигуками: «Вперед, дозаду!». Але це інша тема.

В аспекті вищесказаного додамо і свою баньочку на дьоготь до проблеми так званої «українсько-російської газової війни». На наш погляд, російський прем’єр припустився однієї кардинальної помилки, вважаючи, що в Україні на владному Олімпі відбувається боротьба двох різних кланів. Себто — клану Гаранта і клану леді Ю. Насправді ж в Україні воюють між собою не клани, а особистості. Сьогодні вони закликають на голови один одного громи і блискавки, а завтра по дорозі з Сімферополя до Євпаторії без ґвалту і піару домовляються про важливі спільні рішення. Ну така у нас політика, українська, настільки специфічна, що вона не по зубам не те що колишнім і нинішнім професійним контррозвідникам, а й акулам європейської і американської політології.

В чому наш порятунок? Як не дивно, в тому, що підвищена активність амбітних особистостей на аматорській політичній сцені не знаходить ніякого відгуку в залі. Бо там нікого немає. Народ зайнятий своїми справами. Хтось лікує ОРЗ природними методами, бо ліки все ще коштують стільки, що від тої ціни тебе швидше шляк трафить, аніж ти одужаєш. Хтось ламає голову, як надурити податкову, бо це, здається, єдина в Україні інстанція, котра нічого не чула ані про світову фінансову кризу, ані про, даруйте, бардак в українських банках. Жеківці обходять квартири, міряючи температуру повітря окремо в кімнатах, кухні, ванній, туалеті і передпокої, а потім виводять середню цифру. Якщо вона менше 16 градусів (!!!) то обіцяють у перспективі скоротити тариф на тепло десь там на піввідсотка. А якщо вища, то збільшити за вже звичним у Києві коефіцієнтом — від двох до п’яти. Так скоро почнуть виводити середню температуру хворих по лікарні і, відповідно, платити зарплату лікарям. То нічого, що все це дурня, головне — люди при ділі.

Що з цього виходить? Зверніть увагу: від 1-го січня, попри справжні чи уявні катастрофи, від котрих аж гудуть ЗМІ, практично ніхто з українських політиків не виявляв особливої активності. Нечувана річ! Одне з модних донедавна політичних телешоу довелося відмінити, бо головні виконавці не забажали торгувати писками, даруйте, іміджем. І що? Ніхто не будує барикади, ніхто нікого не веде на штурм. Ніхто не витягає з антресолів заяложені тексти популярних колись шлягерів на взірець «не ждіть рятунку ні від кого…». Благодать!

Ми все ще не маємо професіональних політиків. Але вже маємо, здається, професійний народ, котрий вміє виживати. От би ще дати йому пожити по-людському…

В.Н.