Крижана країна дбає про громадян

Ще 100 років тому Норвегія вважалася однією з найбідніших і найвідсталіших європейських країн, оскільки перебувала в залежності від Данії, потім -Швеції. Але отримання незалежності в 1905 p., відкриття і розробка нафтових родовищ з кінця 60-х pp. XX століття і розумна соціально-економічна політика дозволили цій країні за 50 років досягти досить високих результатів.

Норвегія країна із ринковою економікою. Однак, вільний ринок сам не може займатися справедливим розподілом доходів і національних багатств, тому необхідна рівновага між ринком і державним управлінням.

Розглядаючи політичну систему Норвегії та ідеологічні погляди на соціальну політику, зауважимо, що протягом майже 80-ти років у країні при владі знаходиться робітнича партія, соціал-демократична за своїми принципами.

Норвегія має державну систему освіти і єдину лютеранську (протестантську) державну церкву, їй властива рівноправність, яка багато в чому історично пояснюється відсутністю дворянства і сильним селянським рухом. Вона має розвинену організаційну систему у вигляді реально діючих органів та установ, її відрізняє ухвалення соціальної підтримки та контролю всіх сторін життя з боку держави.

У відношенні до національних меншин — саамів та квантів (норвезьких фінів) — проводиться нова політична лінія — у вигляді відмови від політики норвегізації та асиміляції.

Не менш важливою, але вже економічною умовою, є наявність засобів для фінансування системи соціального захисту і соціальної допомоги, яка утворюються за рахунок бюджетно-податкової політики.

До основних прямих податків відносяться: майновий податок, рентні платежі, податок на прибуток корпорацій (базова ставка складає 28%) і прибутковий податок з приватних осіб, крім зазначених існують ще і місцеві (комунальні) податки, наприклад, на воду.

Прибутковий податок з приватних осіб стягується за прогресивною шкалою (залежно від рівня річного доходу), мінімальна ставка з 2005 року -12% (у Норвегії навіть пенсії оподатковуються), але якщо річний дохід дуже високий, то податками може забиратися більше 50% його величину. Непрямі податки взимаються у вигляді податку на додану вартість (MVA), ставка якого з 1 січня 2005 року складає 25%. Діють дві знижені ставки MVA: 11% — на продукти харчування і 7% — на послуги пасажирського транспорту і послуги в секторі кіно і телебачення. Основні доходи від продажів приносять, як і в багатьох інших країнах, такі товари, як алкоголь, тютюн і паливно-мастильні матеріали.

Частина податкових сум залишається в комунах (кількість яких в Норвегії — 430) і губерніях (таких 19), а частина — перераховується державі на здійснення загальних витрат: утримання королівської сім’ї, уряду, державних службовців, університетів, поліції, армії і т.д.).

Але основна частина доходів бюджету Норвегії поступає від шельфової економіки (нафти і газодобування), причому, держава оподатковує нафтовий прибуток 78% податком. Надходження від нафтовидобутку настільки великі, що урядом в 1990 році було вирішено організувати спеціальний Державний нафтовий фонд. У 2006 році він був перетворений у Державний пенсійний фонду, об’єднаний із Фондом національного страхування під єдиною назвою Державний пенсійний фонд. Величина Фонду досягла в травні 2008 року астрономічної суми — 463,5 млрд. дол, що складає приблизно 97,8 тис. дол. на кожного жителя країни. Засоби Фонду, всупереч широко існуючій думці, не витрачаються на фінансування поточних соціальних програм, а вкладаються з метою отримання доходу в державні облігації надійних країн і в акції найбільших корпорацій. Така політика заощаджень, за задумом норвезької політичної еліти, повинна забезпечити високий рівень життя не тільки нинішнього, але і майбутніх поколінь норвежців після того, як паливні запаси країни будуть вичерпані (при сучасних темпах видобутку це може відбутися через 50 років).

На фінансування освіти в країні витрачається до 15 % витратної частини бюджету.

У галузі охорони материнства та дитинства у Норвегії також ведеться серйозна робота. Так, всім сім’ям із дітьми, незалежно від доходів батьків, допомагають матеріально: жінка, що народила дитину, одержує одноразову допомогу у розмірі 33 тис. крон (близько 6,5 тис. дол.), щомісячні виплати держави на одну дитину складають 2,5 тис. крон (близько 500 дол.) — до досягнення ним віку трьох років, а потім — 1 тис. крон (200 доларів) до 18 років. Декретна відпустка із збереженням 100 % зарплати триває рік, потім величина виплат знижується. Жінка може не працювати до досягнення дитиною 3-х літнього віку, але тоді їй виплачуватиметься тільки місячна допомога у розмірі 3,3 тис. крон на кожну дитину (біля 650 дол.).

Серед загальної кіль­кості дитсадків 46 % — приватних, але плата за дитину в них не вища, ніж в державних — від 2,8 до 4,0 тис. крон (550 — 790 дол.) на місяць.

Практично всі школи в Норвегії державні. Навчання в школах починається з 6-річного віку і триває 12 років. За статистикою 31 % населення у віці старше 16 років має закінчену «дорослу» школу (10 років навчання) і 43 % — із «післяшкільною освітою» (12 років навчання).

ВНЗ набирають студентів виходячи із кілько­сті одержаних балів у школі, тобто кращі учні зараховуються до ВНЗ без іспитів. Навчання безкоштовне, але потрібно платити за підручники і помешкання, тому багато студентів беруть кредити на здобуття освіти.

У Норвегії по деяким спеціальностям відчувається нестача фахівців, і тому відчувається значна потреба у некваліфікованій робочій силі. Це стало причиною лібералізації імміграційної політики. Так, можливість в’їзду в країну законодавчо закріплена для наступних категорій іммігрантів: біженців (осіб, що піддаються переслідуванню по релігійних, расових, національних ознаках або політичним переконанням), близьких родичів резидентів Норвегії, трудових іммігрантів, що мають запрошення на роботу від конкретного роботодавця - робота Норвегія, і студентів (які здатні сплатити своє навчання і помешкання в країні).

У основі імміграційної політики лежить принцип мультикультурного розвитку, що означає участь іммігрантів у житті норвезького суспільства на тих же умовах і із тими ж обов’язками, які має корінне населення. Фінансування цієї діяльності здійснює уряд, але організація практичної роботи (проведення курсів норвезької мови, перепрофілювання або навчання іммігрантів) входить в компетенцію місцевої влади. Згідно статистичних даних, у Норвегії в 2007 році було зареєстровано 125 тис. іммігрантів (приблизно 2,7 % населення країни). За останні 10 років кількість іммі­грантів подвоїлася. Найбільше число іммігрантів-біженців прибуло із Ірану, Іраку і Боснії.

У І кварталі 2008 року кількість іммігрантів, що працюють в різних галузях норвезької економіки, склала 30 тис. осіб. Іммігранти виконують ті роботи, за які корінні жителі братися не хочуть: прибирання приміщень, догляд за хворими і т.ін. Протягом багатьох років вони отримували за свою працю значно меншу плату, ніж офіційна, але кілька років тому в Норвегії був прийнятий закон, згідно якого оплата праці повинна здійснюватися за наступним принципом: однакова оплата за одну і ту ж працю, незалежно від того, корінний житель її виконує чи іммігрант.

Відносно охорони здоров’я в Норвегії діє принцип: хвороба не повинна позначитися на рівні добробуту країни. І тому турботу про здоров’я громадян повністю покладає на себе держава. Лікарні і лабораторії у Норвегії оснащені відповідно до останніх досягнень у галузі медицини. Ці витрати покриваються за рахунок бюджету. Так, наприклад, у 2006 році на обладнання лікарень і лабораторій було виділено 111,5 млрд. крон або 21,9 млрд. дол.

Система охорони здоров’я у Норвегії — бюджетна і трирівнева. Кожна комуна має місцевих «сімейних» лікарів, у задачі яких входить перша медична допомога: нескладне лікування, направлення хворих на обстеження і складні операції. Перша медична допомога частково платна: пацієнт оплачує тільки 1750 крон на рік (біля 343,8 дол.), далі за медичне обслуговування і ліки сплачує державу. У містах губернського (або державного) підпорядкування знаходяться великі госпіталі, що займаються лікуванням складних захворювань. Перебування пацієн­тів на стаціонарному лікуванні, проведення операцій, вартість проїзду до госпіталю і назад сплачується із бюджету. Винятком із правил є лікування і протезування зубів, яке здійснюється повністю за рахунок власних коштів пацієнтів. Якщо людина серйозно і довго хворіє, то йому виплачується 100% заробітної плати протягом першого року хвороби, а потім ця сума знижується до 60% заробітку.

Як результат активної і дієвої соціальної політики, тривалість життя норвежців просто позамежна: у жінок — 82,7 роки, у чоловіків — 78,1. Тому вік виходу на пенсію в країні — 67 років (і для чоловіків, і для жінок, а для отримання соціальної пенсії потрібно мати 40 років робочого стажу). Пенсія розділяється на соціальну, виплачувану кожному жителю країни по досягненню віку 67 років із бюджету (її розмір не перевищує встановлений державою і однаковий для всіх мінімум), і трудову (залежну від стажу, характеру діяльності, добровільних внесків працівника до пенсійного фонду і т.д.; вона виплачується із моменту виходу працівника на професійну пенсію і до 67-річного віку). Якщо людина вимушена виходити на пенсію за станом здоров’я, то до 67-літнього віку він одержуватиме не пенсію, а соціальну допомогу.

В 2008 році відбулося підвищення розміру мінімальної пенсії приблизно на 1,3 тис крон (260 дол.) у місяць, і вона склала в травні 2008 року близько 11,4 тис. крон (2,7 тис. дол.). Літні люди, які не можуть за станом здоров’я проживати самостійно (за статистикою їх більше 42 тис. осіб), переселяються в дома престарілих, де рівень життя і обслуговування дуже високий. Як плата частково використовується пенсія пацієнтів (до 75 % її величини).

Середня номінальна заробітна плата в країні для працюючих повний робочий день складала в 2007 р. 32,3 тис. крон (6,3 тис. дол. на місяць), але заробіток жінок складає в середньому 84,3 % заробітку чоловіків. Заробітна плата найбільш високооплачуваних працівників (10%) складала в 2007 році в середньому 62,3 тис. крон (12,2 тис. дол. на місяць), а 10 % найменш оплачуваних працівників отримували в середньому 18,6 тис. крон (3,7 тис. дол.), тобто їх співвідношення складає всього 1 : 3,3. Це свідчить про те, що завдяки державній перерозподільній політиці соціальне розшарування, або різниця, між багатими і бідними знаходиться в Норвегії на достатньо низькому рівні у порівнянні з середньоєвропейськими показниками.

Заробітна плата управлінського персоналу ненабагато перевищує оплату праці працівників промисловості.

Варто додати наступне: щоб отримувати допомогу по безробіттю людина повинна заробити не менше 105 тис. крон (20,6 ттс. дол.) за останній рік, і тоді вона одержуватиме допомогу «в розмірі 62 % від заробітку протягом від 52 до 104 тижнів (від року до двох років). У країні розвинена і нематеріальна державна допомога по безробіттю: існує єдина система реєстрації вільних вакансій, підготовки і перепідготовки кадрів на численних безкоштовних курсах.

Якщо в багатьох країнах залогом благополуччя вважається жорстка бюджетна економія на підвищенні рівня життя, то в Норвегії саме підвищення рівня життя і, відповідно, купівельної спроможності населення, офіційно визнається основою зростання всієї економіки. Звичайно, після сплати податків (в середньому, це 30-40 % номінальної заробітної платні) і повернення кредитів банкам, сума, що залишилася, вже не така велика — близько 2,0-3,0 тис. дол. Потрібно сказати, що практично кожен норвежець винен банкам, оскільки і житло, і машину, і меблі він придбав, як правило, в кредит, розплачуючись потім 20-25 років. Але ціна цього «життя у позику» цілком виправдана: норвежці з молодих років одержують все необхідне для комфортного життя, хоча і вимушені платити кожного місяця досить пристойні суми банку — від 5 до 10 тис. крон (1,0-2,0 тис. дол.). Облікова ставка відсотка протягом останніх років безперервно зростає: з 1,75 % у 2004 року до 5,25% в березні 2008 року Комерційні банки при наданні послуг закладають власний прибуток, в результаті споживачам кредити надаються під 6,65 %. Це, звичайно, сприяє тому, що інвестиційна активність у країні не зростає, вартість об’єктів нерухомості має тенденцію до падіння, тобто «перегріву» економіки не очікується. Але, з іншого боку, збільшена ставка відсотка ускладнює життя пересічним норвежцям, оскільки вони вимушені віддавати значну частку сукупного сімейного доходу банкам, скорочуючи при цьому своє поточне споживання. Структура витрат на особисте споживання приблизно однакова у різних верств населення країни: на продукти харчування в середньому витрачається 11,4% доходів, на оплату житла, електроенергію і пальне — більше 30%, на поїздки і туризм — 18%, решта коштів витрачається на одяг, заняття спортом і відвідування видовищних і культурних заходів.

Проблеми бюджетного дефіциту в країні немає. У 2007 році рівень витрат держбюджету склав 716,5 млрд. крон (140,8 млрд, дол.), а доходів — 1010,5 млрд. крон (198,5 млрд, дол.), що дозволяє проводити активну і дієву соціальну політику, що охоплює всі верстви населення і сфери життя людини.

Таким чином, аналіз функціонування моделі соціальної політики у Норвегії дозволяє зробити деякі висновки.

За останні роки змінилася природа державної соціальної політики: якщо раніше вона мала на меті захист бідних, то тепер вона орієнтується на націю в цілому.

За обсягом наданих соціальних послуг і досягненому рівню якості жи­т­тя Норвегію цілком можна віднести до «держави загального добробуту» або «соціальної держави», бо їй притаманні високі витрати суспільства на заробітну плату — приблизно 57% ВВП, збалансована система доходів населення, що дозволяє попереджати їх високу диференціацію, розвинена система соціального захисту, витрати на яку складають 12 близько 40 % ВВП. Цікаво, що доля витрат в бюджеті на охорону здоров’я складає 18%, а на освіту — 15 %.

Отже, соціальна політика розповсюджується на всіх громадян Норвегії — всі нужденні отримують однакову допомогу.

У Норвегії діє при­нцип соціальної солідарності — всі громадяни беруть участь у фінансуванні загальної системи соці­ального захисту, вносячи відповідний своїм доходам внесок.

 

О.Колесникова-Стейнруд, Сіверсько-Донецький Інститут МАУП
О.Колесник, Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля