...І рідну землю — за борги?

Нечисленні заводи середньої величини і так званий середній український виробник блискавично згортають діяльність і скоро викинуть на вулицю тих, хто не торгує, а насправді виготовляє продукцію українського виробництва. Все було запрограмовано ще тоді, коли сталась така незбагненна у безглуздій жорстокості до нації приватизація заводів.

Тепер можна було б посміятись над розмовами про стратегічних інвесторів і наївними сподіваннями підняти власне виробництво товарів з допомогою благодійників з чужими грошима. Не до сміху і не до запізнілого прозріння — стратегічним інвестором може бути тільки сам народ.

Ми ще сподівалися якось пережити цю кризу, адже бачили і гірше. Сподівались обійтись без допомоги держави, спокійно і з гумором сприймали запевнення уряду, що криза нас не зачепить. Без ентузіазму сприймались і так звані антикризові заходи в надії на власні сили. Цього разу українська здатність якось вижити без допомоги держави не допоможе.

Прийняття славнозвісного антикризового закону урядові було потрібне лише для виправдання власної некомпетентності та засобом перекладання левової частки вини на парламент і президента, а ще — для одержання фінансової страхівки олігархічних капіталів з допомогою позики ВМФ.

Чомусь не віриться, що світова криза була несподіванкою для українського уряду. В азарті політичної домашньої війни просто не зважили на серйозність небезпеки. Не врахували те, що сучасна криза не лікується вливаннями чужих віртуальних грошей — від цього гірше. Світ постав перед невблаганним фактом — лихварський бізнес вичерпав свої можливості, а біржеві махінатори вже не могли робити капітал шляхом обману собі подібних, хитрих біржевих махінаторів. Конче треба було «скинути» зайвину незабезпечених доларів наївним і незахищеним державою українцям і всім слабшим цього світу і так спустити непомірний тиск із роздутої «доларової» кульки. В такій ситуації діє тільки одне розумне глобальне гасло: »Рятуймося хто може поодинці!» І тут виявилося, що мусимо піти на дно, адже ми віддали всьому світові власний внутрішній ринок і навіть базари. Ми подарували ще живі заводи так званим «стратегічним інвесторам», які прикрили ці заводи, щоб здихатись потенційних українських конкурентів. Деякі непогано заробили на продажі металолому, пустивши заводське обладнання під розпродаж. Потім віддали знищені заводи під великі торгові площі типу «Велика кишеня». Це було вигідно, адже торговий бізнес і досі підтримується доларами заробітчан з Європи і Росії. Тепер криза і ми очікуємо повернення тисяч заробітчан з Європи та окрадених і битих гастарбайтерів з Москви.

Що в цій ситуації може зробити уряд? Конкретно нічого. Він безнадійно запізнився, загравшись у дочасні президентські вибори. Хоч зробити він міг не так багато. Уже надто пізно відвойовувати роками запроданий чужим ділкам внутрішній ринок. Запізно рятувати власного виробника, бо він вже в агонії викидає на трудову біржу фахових виробничників. Біда в тому, що влада не демонструє народові нормальний і зрозумілий план дій. Схоже на те, що такого системного плану немає. Це не зі злості сказано, а є сумною констатацією фактів. Якщо орієнтовані на експорт металургійні гіганти врятувати дуже складно, то середні підприємства можна було підтримати. Якщо промислові гіганти рятуються як основа майбутніх заро­бітків українських олігархів, то про звичайні заводики ніхто не дбатиме. Що можна було зробити? Можна було зусиллями держави і суспільства своєчасно переорієнтувати середні і малі підприємства на внутрішній ринок. Цього не сталось, напевно хтось не міг порушити домовленостей про небезкорисливу (імовірно корупційну) здачу внутрішнього ринку всьому світові на пільгових умовах. Не було створено всеукраїнської координаційної ради підприємців, щоб дати роботу українським заводам. Обласні адміністрації теж мирно спали в очікуванні команд з «центру». Не виправдала себе і організація промисловців та підприємців під керівництвом А. Кінаха. В період кризи могли б протверезіти апологети Росії і Америки чи Європи, зрозумівши марність надій на допомогу ближніх чи дальніх сусідів. Цього теж не сталось. Європа від нас відгороджується, Росія закриє економічний кордон, бо не зможе зробити інакше. З Москви вишлють останніх українських гастарайбайтерів. Ось вам наївні сподівання на дружбу народів! Більшість наших середніх заводів, які вижили після «чистилища приватизації», стали аласністю так званих інвестиційних компаній і працювали через посередництво Росії. В час кризи слід було очікувати «обрізання!» російських та інших міжнародних замовлень і своєчасно забезпечитих їх замовленнями внутрішнього ринку. А власники-інвестори самі попались на гачок дешевого кредитування віртуальним капіталом. Щоб порятуватись, вони ладні пустити середні заводи піл укіс і ще зароблять на здачі металолому. Внаслідок цього підприємства, які пережили найгірші часи, вимущені викинути на вулицю досвідчених працівників й остаточно припинити існування. Кредит МВФ уряд з великим піаром використає не на порятунок віт­чизняного виробника і захисту внутрішнього ринку, а для спасіння банківської ситеми на користь власників запроданих вітчизняних банків і звісно ж — особистих капіталів олігархів. Внутрішній ринок так і залишитьсяя неукраїнським, що в умовах світової кризи означає повне світове банкрутство української держави. А що потім? Невже за борги дешево віддадуть і українські чорноземи і газотранспортну систему? А далі — нове євразійство? Про промислові гіганти держава подбати і так не взмозі. Про них повинні повинні подбати їх власники — доларові мільярдери. Однак в Україні все відбувається навпаки і тому стає моторошно, коли слухаєш оптимістичні заяви про антикризові заходи рідного уряду.

Володимир Ференц
Івано-Франківськ