Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Українська ментальність як чинник успіху

Виявляється, можна сидіти на двох стільцях, плисти на двох човнах, якщо їх добре припасувати одне до одного, тоді виходить широке сідало або катамаран, котрі мають подвійну стійкість. Саме так вчинив психотерапевт і письменник Олександр Стражний, який аж ніяк не є дилетантом в обох іпостасях, бо одна якість підсилює в ньому другу. Дивна річ, але саме з лікарів виходять чудові письменники, достатньо лише пригадати Конан-Дойля, Чехова, Вересаєва, Булгакова, Арканова…

Лікар-психотерапевт, член Асоціації українських письменників Олександр Стражний є автором книг, виданих в Україні, Росії, Угорщині, Німеччині, Італії. Іспанії. Вільно володіє кількома іноземними мовами. Читав цикли лекцій з альтернативної психології в різних країнах Європи, а також в Стенфордському університеті (США). Відзначений почесним дипломом Сенату штату Каліфорнія.

Зазвичай пан Олександр захопливо пише на медично-ізотеричні теми, а тут раптом вибухнув дослідом-бестселером "Український менталітет: ілюзії-міфи-реальність", в якому розглядає українців та їхній світогляд. Копає він досить глибоко, зазираючи в історію ледве не на мільйон років до нашої ери. Відштовхується від трипільської культури, яка залишила вражаючі зразки матеріальної культури. Намагається очима історика дотягнутися до кімме­рійців, сарматів, греків, римлян і, безумовно, слов'ян: венедів, склавинів, антів, полян, древлян. Досить глибоко дослідив Київську Русь, потім досліджував зиґзаґи історії українців XIV-XX століть.

Поступово вималювалася мозаїка української душі, у якій основними "камінчиками" виявилися осілість, хазяйновитість, консерватизм, універсаль­ність, миролюбство, сміли­вість, волелюбність, демократичність, духов­ність, обдарованість, сентиментальність, містицизм, сердечність, відкритість, барокове мислення, кміт­ливість, оптимізм, життєра­дісність, розвинуте почуття гумору, повага до родини.

Автор продіагностував також "відгомони забутих недуг".

Відзначає, що багато позитивних граней української ментальності виявила нестандартна Помаранчева революція, можливо найввічливіша і найвеселіша революція в історії людства. Опинившись у непередбачених обставинах, що погрожували обернутися національною катастрофою, українці продемонстрували те, що в них закладене — рішучість, відкритість, толерантність, гумор і, зрештою, музикальність. Прийшовши до влади, лідери цієї революції не змогли позбутися зневаги до закону, лобіювання власних цілей на шкоду інтересам держави, потакання тіньовому бізнесу. Однак з погляду демократії Україна до і після 2004 року — це дві абсолютно різних держави.

Помаранчева революція розвіяла парадигму української нерішучості. Події грудня 2004 року — це перемога людяності, енергійності над архетипом "моя хата з краю".

Кажуть, росіяни, українці і білоруси — один народ, а їхні правителі зовсім інший. Ну, з правителями більш-менш ясно. А з народом? Чи справді ми однакові? Чи все-таки різні? Хто такий українець? Чим він відрізняється від росіянина, поляка, француза?.. Які в його ментальності козирі, а які масті биті? У пошуках відповідей я перелопатив гори літератури. І знайшов, що науково-популярних видань з українського менталітету — мізерія. І вони, умовно кажучи, поділяються на три типи, — розповідає Олександр Стражний. — Перший: "Москалі пішли від Мосоха, а козаки від першого сина Іафета — Гомера". Круто, не чи правда? Одне слово, Україна — батьківщина слонів. Ну, якщо не слонів, то, принаймні, найрозумніших, найхитріших мавп. Другий напрямок діаметрально протилежний. Його основна думка: українець — це маргінал, людина, невротизована комплексом неповноцінності, незатребуваності, нереалізованості. У подібних дослідженнях, причому своїх же, українських авторів, простежується висновок: "Нас гнобили, гноблять і гнобитимуть". І третій варіант публікацій на цю тему — глибокодумні філософські трактати, у яких зрозуміти що-небудь дуже важко.

Виявляється, навіть тепер, у XXI столітті, в українській культурі немає чіткого уявлення про те, що ж таке національний менталітет. Скажемо прямо: ми себе не знаємо! А не знаючи — не розуміємо. Не знайшовши відпо­віді на це питання, я спробував відповісти на нього сам. Причому намагався бути неупередженим, не висувати якихось власних гіпотез, а об'єктивно (наскільки це можливо) описати те, що є. Позиція ця дуже програшна. Тому що під час поділу нації на "БЮТівців" — регіоналів, помаранчевих — біло-блакитних для успіху книги мені варто було б, імовірно, прийняти спосіб мислення однієї зі сторін. Або тієї, котра переконана, що на дискотеках потрібно танцювати винятково гопак, або тієї, котра ревно вірить телеканалу "Росія". І, все ж, Платон мені друг, але істина дорожче. Її я і намалював. Кожен може вибрати собі Бога. Кожен може вибрати собі національність. Навіть історію! Однак ніхто не може вибрати собі менталітет. Кожен хто живе в Україні, незалежно від національності, потрапляє під вплив української енергетики, її егрегора. Тож світогляд формується під впливом всього, що відбувається в країні.

— Чи можна стверджувати, що український менталітет, котрий формувався тисячоріччями, феєрично швидко набув нових рис за роки незалежності?

— Напевно. Причому цей процес вражає своєю колоритністю. Незважаючи на відсутність економічних реформ, в Україні за останні півтора десятка років відбулися просто колосальні зміни. Немов тихий хутір прокинувся від летаргічного сну і почав зводити на місці сільради, пам'ятника Леніну і недобудованого клубу хмарочоси, супермаркети, банки, картинні галереї.

Звіль­нившись від комуністичних ілюзій, українці, з одного боку, ринули до фарватеру світової цивілізації, а з іншого, повернули до своїх споконвічних цінностей і архетипів. Разом з уламками радянської імперії залишилися в минулому її утопічні сподівання, надія на дармове світле майбутнє, імітація трудової діяльності, дефіцит усього, повальне пияцтво. З тисяч проблем, що раніше обплутували по руках і ногах, залишилася одна: де роздобути симпатичну кількість купюр. Інших проблем, за великим рахунком, немає. І це показник того, що до "фарватеру світової цивілізації" українці вже підійшли. Для вступу України в Європейський Союз залишається лише "маленька перешкода»: за правилами ЄС, зарплата бюджетника — бібліотекаря, учителя, клерка — повинна дорівнювати еквіваленту чотирьохсот євро.- На цьому шляху, як бачимо, ми позбавляємося не тільки шкідливих ілюзій, але й деяких позитивних рис.

— З кожним роком сприйняття українцями життя "вестернизуєтся" — стосунки між людьми дедалі більше будуються на європейському прагматизмі, збільшився особистісний простір, у квартирах замість книг на полицях і стелажах вишикувалися DVD з американськими бойовиками. У характері українця помітно ослабнули такі риси як безкорисливість, відкритість, сентиментальність. Розмивається одна з найгуманніших українських рис — гостинність. Але з іншого боку, сьогодні в Україні набагато менше люмпенівської заздрості до тих, хто домігся в житті матеріальної стабільності й успіху. Свобода слова стала ширшою.

— Торкнемося деяких ярликів (чи міфів). Українцям приписують гетьманство (на двох українців три гетьмани), культ зрадництва, і принцип "моя хата скраю. Чи дійсно перераховані "характеристики" притаманні українцям?

— У процесі дослідження, мені було важливо не тільки констатувати наявність чого-небудь, а й з'ясувати, звідкіля воно взялося, яким чином сформувалося, щоб розуміти, чому в нас ця риса є, а в інших немає.Гетьманство — це не тіль­ки прагнення до влади, у ньому ще є елемент ана­рхії, який руйнує владні структури. У нас обожнюють за будь-яку ціну командувати навіть на шкоду міцності стрункої верховної влади. Відсутність в Україні сильної і чіткої владної вертикалі, що була і є в Європі, Росії, простежується. У нас тривалий період не було держави, не було імперського (цар­ського) двору, не було, за великим рахунком, короля-монарха (стосовно Данила Галицького історики дуже сперечаються), котрий би повноцінно правив. Усі гетьмани вибиралися з народу, вони були такі ж, як і решта звичайних людей. Погано це чи добре? Гальмує це державність чи ні? Чи закладена в цю "технологію" певна неповага до влади, яка не є чимось непорушним? Так. Але крім негативних факторів, є і позитивні.

Звісно, міцна держава — це підпорядкування сильній грамотній владі народних мас. Правлячі монархії, королівські династії передавали нащадкам методи керування, досвід, уміння. У нас цього нема, і це, звичайно, погано. Нині дуже багато говорять про те, що Україні потрібна сильна рука, що у нас хаос, анархія, повинен прийти хтось вольовий і стукнути кулаком по столу, і тоді все облаштується. Це повністю суперечить українській ментальності. У нас не можлива диктатура, скіль­ки б про неї не говорили. Відповідно до психолого-соціологічних досліджень, приблизно шістдесят від­сотків людей в Європі хочуть підкорятися, вони не можуть жити без підпорядкування, відсотків двадцять — туди-сюди, а п'ять відсотків ні за яких умов не будуть підкорятися. В Україні відсоток людей, які ні за жодних умов не підкорятимуться сильній владі, набагато вищий. Недарма дисидентство в Україні було значно розвиненіше, ніж в інших республіках колишнього СРСР, українці не підкорялися владі, яка була їм нав’язана, особливо показова в цьому розумінні Західна Україна, не підкорялася ні фашист­ській владі, ні сталін­ській (до середини п'ятдесятих), це закладено в генах українців — не підкорятися деспотії, яку вони не сприймають. Можливо, цей феномен допоміг українцям вижити в умовах неймовірної тиранії. Отож гетьманство має свої плюси.

«Культ зрадництва». Так, уся наша історія ніби пронизана цим культом, українці часто бували по різні боки барикад, брат стріляв у брата, люди не могли знайти спільну мову. Відкіля це взялося? Знову ж потрібно зазирнути в глибоку історію, у ті часи, коли українські хутори, точніше, доукраїнські, стояли в чистому полі, а кочівники і всякі пройдисвіти на них нападали, їхньою метою було не знищити землеробське населення, а вилучити якнайбільше продуктів, залишити його на мінімумі. Наші предки, природно, прагнули віддати якнайменше загарбникам, намагалися сховати, обіцяли, підлещувалися, порушували слово. Тобто, коли не можеш захистити себе силою, захищай хитрістю, не дотримуй слова, щоб вижити. Зрозуміло, усі ці речі не зникають, вони передаються з покоління в покоління — за допомогою так званих архетипів, фіксуються в генотипі. У інших народів, більш прямолінійних, у котрих не було необхідності так викручуватися, ця риса трактується як зрадництво, вони виживали завдяки агресії, завоюванням інших територій, завдяки прямоті, утримуванню слова (клятви). Тому теперішнє наше шарахання, непослідов­ність (обіцяємо, але не виконуємо) трактують як зрадництво. Для нас же це спосіб виживання, спосіб досягнення своїх інтересів не за допомогою сили, а за допомогою інших, дипломатичних методів. Це, власне, елемент так званого барокового мислення, тобто мислення з якоюсь специфічною вигадливістю. Якщо можна поділяти мислення на класику, романтизм, готику, бароко, авангард, то в українців однозначно мислення барокове. А ті, у кого воно готичне, прямолінійне і так далі, сприймають його, повторюю, як зрадницьке.

"Моя хата скраю". А де ж ще бути хаті українця в чистому полі, у степу чи уздовж річки? Де ми там знайдемо центр? Колись усі хати українців зорово розташовувалися скраю, в Україні тривалий час навіть не було столиці: то Корсунь, то Чигирин, то Галич, то Харків, то Київ, тобто не було єдиного центру, усі хати — скраю, зокрема і з погляду психології і ментальності. Знову ж це система виживання, принцип "не висувайся", а то голову відрубають. Войовничі кочівники-загарбники постійно нападали на Україну, люди за допомогою сили не завжди могли себе захистити, і для того, щоб вижити, залишитися при своїх інтересах, потрібно було не висуватися. Нині в зонах позбавлення волі схожа система: ти можеш завоювати своє місце або силою або тим, що не висуваєшся, сидиш тихо: "Мене не чіпайте і я вас не чіпатиму". І цей принцип входить в архетип "моя хата скраю". Тому в українців менше розвинуті харизматичність, напорис­тість, прагнення до завоювання, домінування, лідерства, але, з іншого боку, нам притаманні миролюбство, прагнення досягти вирішення конфлік­тів мирними засобами. Глянемо на новітню історію після 1991 року: на Помаранчеву революцію, на ситуацію в Криму, Одесі і так далі. Виникало чимало кон­фліктів, коли могла пролитися кров, але, Слава Богу, не пролилося ні краплі крові, український характер вирішував проблеми мирно.

— Є думка, що економічний рівень країни залежить від пануючої релігії. Наприклад, держави з християнським католицьким віросповіданням більш розвинуті, ніж ті, наприклад, де люди сповідують православ'я.

— Напевно, це насправді має місце. У католицькому, зокрема протестантському віросповіданні багатство не є пороком. Там біблійне положення, що скоріше верблюд пройде через голкове вушко, ніж багатий потрапить у Царство Небесне знівельоване, навіть священики можуть собі дозволити бути заможними людьми, це нікого не бентежить, гасло Заходу "Працюй і тобі воздасться" підтримує релігія, тобто Бог любить тих, хто працює і розбагатів. У нас же з православної точки зору навпаки: проповідується аскетизм, втлумачується думка — Бог любить тих, хто позбавлений багатства, отож православна релігія хоч і не проповідує прямолінійно бідність, натомість доводить, що багатим бути соромно, ганебно, багатство — це неправедність, скажімо так.

А тепер, зауважуючи, що Україна на відміну від Росії дещо перебуває і під впливом католицької церкви, перейдемо від релігії до ментальності. У росій­ській ментальності відверто превалює архетип бідності, тобто у великій патріархальній родині у вигляді села ніхто не повинен померти з голоду, але й ніхто не повинен мати якісь заощадження вище певної планки. Якщо в Росії якийсь фермер завдяки шаленій праці й розуму ставав заможнішим вище певної межі, його господарство часто підпалювали. В Україні завжди цінувалося нехай не багатство, але заможність, бідність ніколи не поважалась, передусім ледарі-обідранці, які не хочуть працювати, завжди в пошані була заможна людина, господарник, до нього ставилися з повагою, і саме тому так зване розкуркулювання так жорстоко торкнулося України, тому що потрібно було вимести заможний шар, аби він не муляв очі тим обідранцям, на яких спиралась радянська влада. Нині все стає на свої місця, але минуло занадто мало часу для того, щоб ми стали заможними у великій масі, але в нашій ментальності — заможність, у нашої ментальності — жити трішки вище за середній рівень, але не багатіями, у нас ніколи не було преклоніння перед королівським багатством (якого ніхто не бачив), але кожен хотів мати нормальні умови для життя і ще трошки більше. Я думаю, що це непогано, якщо кожен житель України матиме все, що йому потрібно для життя і ще трошки до того.

— Які риси національного менталітету нині гальмують економічний розвиток України?

— В українця не дуже розвинуті такі риси характеру, як цілеспрямованість і рішучість. Йому властива обережність, інертність, повільність. Він не любить ризикувати, живе за принципом "якось воно буде", довго зважує "за" і "проти", довго радиться і рішення приймає половинчасті. Навіть за наявності знань, ерудиції, досвіду нерішучість набагато знижує "коефіцієнт корисності". Загалом, в Україні мало ініціативних харизматичних особистостей, а ті, що є, намагаються йти не в бізнесмени, а в чиновники. Мало хто з українців має амбіцію своєю справою скорити світ. Українець — консерватор, який не довіряє змінам, прагне не знайти щось нове, а зберегти вже створене. Це визначає його невміння, а, може і небажання йти в ногу з часом. В української ментальності немає домінанти закону — це видно хоча б у поводженні перших осіб держави. А вже будь-який офіціант чи будівельник не зможе заснути, якщо впродовж робочого дня йому не вдалося нічого вкрасти. Будь-яку економічну діяльність "підштовхує" прагнення до власної вигоди. В українця цього прагнення скільки завгодно. Але в даний час саме воно парадоксальним чином є не каталізатором, а гальмом розвитку економіки. Поясню, що я маю на увазі. Світ українця завжди був обмежений власною садибою. У переносному значенні він нею обмежений і тепер. Це означає, що українцю в принципі наплювати на все, що не стосується безпосередньо його — власні інтереси набагато вищі, ніж інтереси країни. Це і зрозуміло — адже країни в нього ніколи не було. Чи варто тому дивуватися, що політиків, які дорвалися до влади, теж хвилюють лише їхні власні інтереси. Патріотизм у них "для краси". До того ж, відсутнє державне мислення. Воно в них кланове. На відміну, скажімо, від мислення лідерів Росії, Японії чи країн ЄС, де існують глибокі корені державності. Незацікавленість українських політиків у реформах є одним з головних гальм розвитку економіки. В жодній політичній програмі будь-якої партії виразно не осмислений і не прописаний конкретний вихід з економічного тупика. Власне, народ їх про це і не запитує — політичні ігри він сприймає як футбол (ура! наші ненашим забили!). Владу це влаштовує і вона не мудрує над економікою — поводиться так, як її сприймають "низи". Економічні традиції українців засновані на "сімейному" сільському господарстві і садибній торгівлі. Нині володіючи могутнім промисловим потенціалом, приступити до широкого виробництва товарів заважає відсутність традицій виробництва. Із соціалізму тягнуться недбалість, халтура, лінь. А традиційна українська волелюбність і самовілля в економічній площині переростають у виробничу анархію, у непокору волі начальника. Українець думає одне, говорить інше, робить третє. У нього розвинуті такі риси, як кміт­ливість, хитрість, лукавство. Однак у бізнесі ці риси ведуть до непослідовності, ненадійності, до прагнення "обвести партнера навколо пальця". Власне, нікуди не ділося і "совкове" уявлення про бізнес, яке включає в себе низький рівень заповзятливості, імітацію діяльності, тіньові схеми, корупцію, кумівство, прагнення "урвати" чим більш, одразу, але так, щоб нічого не робити. Таке враження, що в Україні ніяк не може закінчитися "італійський страйк" — усі на своїх місцях, але ніхто нічого не робить. Говорячи про фактори, що не сприяють економічному розвитку України, слід, так само, враховувати, що в нашій країні немає природних запасів нафти. Та й Православ'я, на відміну від католицизму чи протестантизму, засуджує багатство, по суті, проповідує бідність й аскетизм.

— Оскільки наші достоїнства — це продовження наших недоліків з оптимізмом запитаю: як, з огляду на національний менталітет, підняти економіку України?

— Той самий народ з тим самим менталітетом, але з різним керуванням-управлінням, може влаштувати собі як жалюгідне існування, так і економічний злет. Приклади — слов'янські племена, які вельми по різному жили до IX століття і в часи Київської Русі, а також такі країни, як Китай, Японія, Корея, НДР і ФРН, Фінляндія і Литва, Латвія, Естонія. Україна, що тепер перебуває в економічному тупику, цілком здатна досягти рівня життя і Південної Кореї, і Німеччини. Питання лише в тому, що для цього потрібно.

— Тож які фактори можуть вивести Україну на рівень економічно розвинутих країн?

— Таких факторів, на щастя, більше, ніж тих, котрі цей процес гальмують. Україна має елітарне розташування на планеті — на 44-52 паралелях. У цій же "кисневій зоні" розташовані Австрія, Баварія, Угорщина, Чехія, Люксембург, Франція, Північна Італія, Швейцарія, Бельгія, пів­день Британії, частина Канади і США. Непогана компанія, правда? А центральне місце України між Сходом і Заходом визначає гарні умови для туризму, близькість до ринків збуту, дивіденди від транзиту, позитивна "приреченість" впливати на світові економічні процеси. Сприятливий клімат (немає ні лютих морозів, ні виснажливої спеки), унікальний чорнозем створюють ідеальні умови для сільського господарства. Так, нафту і газ Україні доводиться купувати. Однак ні Європі, ні Японії цей фактор не заважає. Навпаки — стимулює! У країнах, де бюджет не уповає на нафтодолари, економіка розвивається набагато динамічніше. Що ж стосується української ментальності, як важеля економічного підйому, то тут насамперед потрібно відзначити таку національну рису, як хазяйновитість. У народних прислів'ях і приказках поняття "хазяїн", "хазяйка", "хазяйська дитина" звучать не інакше, як похвала. Більшість вищих господарських керівників Радянського Союзу були вихідцями з України. В українця в генах закладено все упорядкувати, налагодити, відремонтувати. Дай йому волю, він згорне гори! — А як себе виявляють українці за "бугром"? Чи успішні вони? Чи не пасуть задніх?- А тут і досліджувати нема чого, а хто підняв Канаду? Українець підняв (те ж саме стосується Аргентини, це менше відомо). Переселенці, які приїхали в Канаду, одержали землі зовсім не пристосовані для землеробства, їм доводилося викорчовувати ліси, осушувати болота, прибирати валуни. Нині Канада — сільськогосподарська країна високого рівня, і такою її зробили українці, не індіанці, не ірландці, не французи... Українцям Канада надала всі умови, будь ласка, робіть, що вважаєте за потрібне, а ми ще й допоможемо. Це тільки підтверджує ту думку, що коли українець потрапляє в умови, за яких він може виявити свою працьовитість, хазяйновитість, економічне бачення, він робить просто дива. Такі можливості він мав тільки за кордоном, у нас усе це придушувалося спочатку радянщиною (в усіх має бути однакова зарплата), потім рекетирами, тепер безглуздям у верхах. Українець довго терпить, але коли йому набридає терпіти, він вибухає (як колись проти шляхти, царщини), він цілком спроможний вибороти свою долю своїми руками. Народу набридне маразматичний чемпіонат України з політики, рано чи пізно він змете всіх підряд і поставить правильного гетьмана, який робитиме належні речі.

— Які ще є позитивні риси?

— Українець — універсал. Він легко переключається на освоєння декількох суміжних професій, у скрутних ситуаціях уміє швидко знайти нестандартне рішення. У цьому йому допомагає його особливе світовідчування, з витіювато-оптимістичним началом, образністю і прагненням до прикрашання. Це — світовідчування в стилі бароко. Воно властиво не тільки українським архітекторам, художникам, письменникам, але й кожному українцю. Цей стиль мислення був характерний і для запорізьких козаків, котрі досягали перемог не за рахунок сили, раціональної тактики чи "залізної" дисципліни, а за рахунок таких дій, яких від них ніхто не очікував. Жвавість, нестандартні ходи, несиметричні відповіді — усе це давно виявляє себе як в українській економіці, так і в геополітиці. І в цьому наш психологічний козир. Адже ці якості не властиві ні європейцям, ні американцям. Західна (готична) психокультура проголошує вузькоспрямовану спеціалізацію і чітке слідування інструкціям. Бароковість же припускає не схематизм, а "красивість". Українським економічним коником цілком може стати мода, виробництво нових видів одягу, дизайн. Світ завалений безликими телевізорами, комп'ютерами, автомобілями. Українець же прагне зробити все "красиво". Може, це і є наша економічна ніша? Для українця характерний здоровий прагматизм. Умовно кажучи, він "собі на умі" і все досконально прораховує. Для розвитку економіки це зовсім не погано! Навіть знаменита українська "жадібність" тут може зіграти позитивну роль. Миролюбство українця, його неагресивність, уміння уникати зіткнень — це фактор стабільності. А стабільність — запорука довіри з боку інвесторів, гарна можливість розміщення в Україні виробництв Західних корпорацій. Низька, у порівнянні з Європою, заробітна плата теж фактор позитивний. Скромність українця, його прагнення до заможності, але не до багатства, у макроекономічному плані рано чи пізно зіграють свою роль. Тим більше зіграє роль традиційно високий український інтелект, який поки що, за незатребуваністю, спить. І останнє. Є надія, що економічні зміни, якщо вони, звичайно, почнуться, у нашому життєлюбному суспільстві підуть швидко і "з вогником". Українці довго запрягають, але потім їх не зупинити! Хоча, миттєвий прорив навряд чи можливий. "Не можна з поганої футбольної команди зробити чемпіона світу. З поганої команди можна зробити хорошу, з хорошої — дуже гарну, а з неї вже і чемпіона світу", — це сказав Валерій Васильович Лобановський. Україна одного разу змогла потрапити у вищий ешелон світового футболу. І їй цілком "по зубах" потрапити у вищий ешелон світової економіки. Головне — поставити перед собою таку мету і робити все, щоб її досягти.

— Під час праці над книжкою, напевно, траплялись зустрічі, ситуації, події, що наводили Вас на певні висновки і Ви казали: "О, та це ж ілюстрація української ментальності!".

— Практично з усіма докторами наук, професорами, іншими фахівцями я консультувався завдяки, так би мовити, блату. Коли звертався офіційно, мовляв, я письменник такий-то, пишу книжку на таку тему, проконсультуйте з такого-то питання, всі мене ввічливо посилали куди подалі. Можливо, час не хотіли гаяти, можливо, думали, що заробляю на цьому купу грошей, а їм доведеться безкорисливо давати якусь інформацію, не знаю. З усіма спеціалістами я зустрічався через якихось посередників, а якщо безпосередньо, то це були мої добрі знайомі.

— Тобто без протекцій — ні кроку...

— Так, без протекцій у нас не дихнеш. Кумівство — скрізь. Якщо я "кума" знаю, мене приймали, якщо ні, то іди собі, хлопче, своєю дорогою і не мороч нікому голову. Без кумівства і блату у нас навряд чи навіть геній проб'ється. Це один із наріжних каменів української ментальності. Якісь елементи цього є, звісно, і на Заході: якщо ти прийшов за рекомендацією, з тобою краще розмовлятимуть. Але в Європі я часто потрапляв у поважні кабінети або до потрібних людей без рекомендації, мене приймали і сприймали без усякого кумівства.

— Нині є поширеним фаталізм, існують настрої, що людство йде до самознищення, і на цьому тлі лунають твердження, що Україні тим паче нічого не "світить". Що думаєте з цього приводу?

— Мій погляд психотерапевтичний, бо це моя професія. Коли до мене приходить людина, котрій двадцять чи тридцять років, і каже: "Життя моє скінчилось, мені вже нічого не "світить", не бачу іншого виходу, як накласти на себе руки", звісно, я з таким не погоджуюсь. Але такого індивіда, бува, ні в чому переконати не можливо. Я його життєвий вихід бачу, але якщо відверто його покажу, страждалець мої слова не сприйме. Тому маю зробити все, щоб людина сама побачила вихід і в неї виникла думка, що їй належить прозріння. А вихід завжди є, і не один. Коли пацієнт каже, що психотерапевт йому мало у чому допоміг, що він і без нього сам усе зрозумів — це показник високої якості терапії. Я не згодний з точкою зору, що людство йде до свого краху, апокаліпсису, що Україні нічого не "світить". Я цей вихід бачу і роблю все для того, щоб його побачили інші. Але знову ж таки намагаюсь його показати не в лоб, не прямолінійно. Існують аргументи, до яких потрібно дорости. Всі відповіді треба виплекати у собі. Чим більше ми любимо Бога й людей, тим стійкіші оптимісти, тим краще бачимо шляхи, котрі ведуть до злагоди, добробуту і внутрішньої гармонії.

 

Розмову вів
Володимир КОСКІН
Портал Українця

 

Від редакції. Шановні читачі, можливо не всі думки, висловлені автором, ви поділяєте. Хотілося би бачити ваше ставлення до висловлених проблем.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com