Чинодрал-«підривник»

Наші чиновники не вміють брехати. Точніше роблять це так незграбно, що всі їхні «доповіді» іноді просто суперечать не лише одна одній, а й, принаймні, здоровому глузду. Чи то крісло через п’яту точку на мозок так давить, чи то діє старий закон, що підлеглий не повинен бути розумнішим за свого начальника — хто його знає. Але поки чинуші ще радянської системи керуватимуть країною, жодних змін на краще не буде.

Звісно ж, є приємні винятки, коли справді досвідчені фахівці можуть передати свій досвід молоді. Однак, на превеликий жаль, такі випадки поодинокі. Схоже, в Міністерстві освіти і науки України цього ніколи не буде. І справа навіть не в міністрові Ніколаєнку, якому чергова каденція «головного освітянина» після виборів навряд чи «світить». Гірше, що зміна міністра не призведе до зміни інших міністерських чиновників. Приміром, директора Департаменту вищої освіти Ярослава Болюбаша. Про якісь високі наукові здобутки Ярослава Яковича мало хто знає. 1971 року закінчив фізико-математичний факультет Дрогобицького педагогічного інституту. Працював упродовж десяти років то вчителем фізики, то викладачем в одному з інститутів. Допоки не вирішив стати чиновником. З 1981 року — працівник Міносвіти. Пройшов шлях від інспектора до директора Департаменту вищої освіти, який очолив 2002 року. Подейкують, що не завадила йому стати керівником і відсутність кандидатської дисертації. Дивно, але на сайті МОН немає жодних відомостей про керівника Департаменту. Але ж це не остання людина в міністерстві! І від його діяльності багато в чому залежить те, як розвиватиметься вища освіта в Україні. Тим часом вже було кілька епізодів, де Болюбаш, який на словах завжди стоїть на захисті інтересів студентів, діяв інакше.

Так 2004 року в Сумах вирувала своєрідна студентська революція. Тоді студенти кількох вищих навчальних закладів протестували проти об’єднання трьох університетів в один. «Об’єднували» за сприяння тодішнього голови облдержадміністрації Володимира Щербаня. Тоді Болюбаш заявляв: «Міністерство освіти наполягає, що процес об’єднання об’єктивний. У жодній європейській країні немає такої кількості університетів». Самі ж студенти вважали ті дії звичайним перерозподілом ринку освітніх послуг, у результаті якого їм довелося б платити за навчання ще більше, а також платити так звані благодійні внески. Тоді, як пам’ятаєте, сумські студенти на знак протесту влаштували піший хід до Києва. І не зупинили їх навіть міліцейські загони, які виловлювали непокірних студентів навіть по кукурудзяних полях. Чомусь тоді пан Болюбаш немов води у рот набрав. Хоча лише за це, як порядна людина, міг би подати у відставку. Та, судячи з усього, Ярослав Якович дуже вже не хотів залишати тепле чиновницьке крісло. Тим паче, що в одному з інтерв’ю він договорився до того, що студенти ледь не стали іграшкою в чиїхось руках. Понад те, того ж таки року, напередодні президентських виборів, до міністерства надходили численні скарги про те, що, використовуючи адмінресурс, керівники деяких ВНЗ змушували студентів ходити на політичні мітинги. Відповідь на одній з прес-конференцій варта того, щоб її процитувати:

— «У Рівному та Харкові скаржаться, що примусово зганяли студентів? Я свого часу також мусив мерзнути біля пам’ятника вождю світового пролетаріату в день 100-річчя з дня його народження. Співчуваю нинішньому поколінню: вочевидь, звичка їхніх наставників-деканів родом із Совдепії». Що ж тут скажеш? А чи не з самого міністерства надходили ці накази? І, знову ж таки, якщо директор департаменту стверджував, що він нічого не знав про такі випадки, то чи своє місце він обіймає?

Власне, прикладів, коли студентство зверталося зі скаргами на дії керівників ВНЗ до МОН навести можна багато. Та ж чи допомагав їм залагодити конфлікти пан Болюбаш? Навряд. Бо вже на початку цього року у Львові проти деяких рішень МОН виступали студенти місцевих вищих навчальних закладів. Зокрема, причиною акцій протесту став наказ Міністерства освіти та науки, котрим вже з цього року встановлюються повторні вступні іспити на п’ятий курс (нагадаємо, що раніше той, хто провчився чотири роки й отримав диплом бакалавра, автоматично зараховувався на останній курс за результатами середнього балу успішності).

Представники міністерства заявляли, що ці нововведення начебто повністю відповідають Болонській конвенції. Мовляв, студенти так слабенько вчилися, що бояться скласти ще один іспит і показати свої справжні знання. Але ж чому в міністерстві так «розслабилися», що, видавши наказ ще 5 лютого, не спромоглися вчасно повідомити про це студентам? Адже нинішні четвертокурсники до останніх днів нічого про ці правила не знали і не готувалися їх виконувати. На ці запитання Ярослав Якович, який тоді перебував у Львові, так і не спромігся відповісти.

Ну й наостанок. Випускники МАУП, які попри судові рішення, й донині не можуть отримати 4 655 дипломів, звертаються зі скаргами і до МОН, і до Секретаріату Президента. Але всі їхні скарги знову опиняються в руках пана Болюбаша. Відповіді, чому МОН затримує видачу дипломів, скидаються на чергову відписку. До того ж схожі вони як дві краплі води. Лише адресати різні. Так серед всієї чиновницької писанини у цих листах є кілька пунктів, які викликають здивування. Зокрема, висловлювання: «Такими своїми діями МАУП спричиняє загрозу руйнування правових засад функціонування системи освіти, а також підриває авторитет вищої освіти, здобутої у приватних вищих навчальних закладах, і викликає справедливе обурення студентів та їхніх батьків». По-перше, обурення у студентів та їхніх батьків викликає самий ідіотизм та правовий нігілізм, який буйним цвітом розцвітає в МОН. Адже як можуть керувати галуззю люди, які не поважають і не виконують рішення суду? То що вже казати про захист інтересів окремого студента, за якого так «піклується» громадянин Болюбаш? По-друге, «підірвати авторитет» більше, ніж Ніколаєнко, Шинкарук, Болюбаш та такі, як вони навряд чи у когось вийде.