Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Зупинена мить Василя Кука

Для довідки: Василь Кук народився 11 січня 1913 року в селі Красне Львівської області. З 1929 року — член Україн­ської Воєнної Організації. З 1933 року, навчаючись на юридичному факультеті Люблінського университету, стає зв’язковим Крайової Екзекутиви. З 1933 до 1936 р. його вперше заарештовують. З травня 1937 р. — у підпіллі. 30 червня 1941 року Василь Кук брав участь у проголошенні Акту про відродження Української держави у Львові. Очолив спеціальну похідну групу, яка отримала завдання здійснити таку ж акцію в Києві. Проте був заарештований фашистами у Василькові, під Києвом. Василь Кук з побратимами втік, після чого продовжив підпільну роботу, очоливши в Дніпропетровську провід ОУН. Там він вперше у практиці ОУН друкує листівки російською мовою. Архівні документи свідчать, що таким чином йому вдалося залучити до підпілля представників етнічно неукраїнського населення. Василь Кук відстоював реформуванння ідеології ОУН — від правої «донцовської» до ліволіберальної. Про це свідчить видана 1950 року під його керівництвом брошура «Хто такі бандерівці і чого вони хочуть?» 1944 року провідник повертається на Галичину і стає соратником Романа Шухевича, потім його заступником. Після смерті останнього у березні 1950-го стає керівником УПА. 1954 року Василь Кук потрапив у полон, шість років провів в ув’язненні. Звільнили його під час хрущовської відлиги. З 1960 року працював у Центральному державному історичному архіві Києва, в Інституті історії АН УРСР. Після виходу у світ його праці «Марксизм-ленінізм про українське національне питання» звільнений з роботи із забороною працювати в школах та наукових закладах.

Після проголошення незалежності України очолив науковий напрям у Братстві УПА і вже не брав активної участі в політичному житті, проте продовжував громадську роботу.

«Ой у лузі червона калина похилилася. Чогось наша славна Україна зажурилася…» — лунало у фойє столичного Будинку вчителя. Схилили свої голови і посивілі повстанці. Хор «Гомін» під орудою Леопольда Ященка та присутні піснею проводжали в останню путь полум’яного борця за незалежність України, Головного Командира УПА Василя Кука. Київ прощався з Героєм! У багатьох було щемно на серці, незрадливі сльози накочувалися на очі, коли лунали повстанські пісні та виступи його бойових побратимів.

Богдан Качур, голова Світової ліги українських політв’язнів, зокрема сказав: «Хоч нинішня влада не спромоглася вшанувати своїх Героїв, бо, як каже Святе Письмо: «Достойне — достойними твориться!», — ми їм не дивуємося. Нехай те залишиться на їхньому сумлінні. Для нас, Ви, дорогий друже-командире, були і будете уособ­ленням всього шляхетного. Ми зі свого боку кажемо Вам наше грімке: «Слава!!!» Голос виступаючого затремтів… «Слава!» «Слава!» — залунало звідусіль…

І все ж у присутніх ще жевріла надія, що хтось із високопосадовців віддасть шану Герою. Прем’єр-міністра Віктора Януковича, звісно, ніхто не чекав. Бо, як то кажуть, не тої орієнтації. Та і як би його зрозуміли донбасівці? А ось чому не прийшов Президент Віктор Ющенко? До речі, Борис Тарасюк, який прийшов до Будинку вчителя, в інтерв’ю запевняв, що наш гарант обов’язково з’явиться на траурній церемонії. Але… Невже боїться, що східний електорат його не зрозуміє. То вони й так не голосуватимуть за «НУ–НС». А ось прихильників із числа націоналістів він втратить точно. Принаймні, автор цих рядків вже немає ілюзій стосовно Президента. Шкода, що переважно гаркаве оточення Віктора Ющенка не дозволяє йому робити таких «необачних» кроків. Власне, якщо немає чого людям сказати, то краще на очі не з’являтися. Зрештою, без перших осіб держави хоч аура була щирою. В кожнім слові, жесті, співі присутніх …

У січні наступного року Василю Куку мало б виповнитися 95 років. Поховають його в рідному селі Красне Буського району Львівської області, як заповідав покійний. Командир Української Повстанської Армії у 1950 — 1954 роках Василь Кук, відомий під псевдонімами Лемех, Юрко, Ведмідь, полковник Коваль, до останніх днів життя зберігав світлий розум та суспільну активність. Він був переконаний, що найголовніше — це любов до Батьківщини. А також до того, що тебе оточує. «Те, що робите, мусите любити, тих людей, до яких належите, мусите любити, і своїх дітей також — тоді вам дуже гарно згадуватиметься ваше минуле», — казав Василь Кук.

Відомий історик, професор Сергій Чуб, який останні роки й дні частенько бував у покійного, зазначив:

– Василь Кук мешкав у двокімнатній квартирі хрущовки в районі Ленінградської площі столиці дуже скромно. (До слова, у можновладців є унікальний шанс позбутися ще одної совітської назви і перейменувати площу — Площа Василя Кука. — Прим. авт.) До останніх днів свого життя зберігав світлий і гострий розум. Я приносив йому стоси документів часів боротьби УПА — і він згадував навіть дріб’язкові моменти про ті події та своїх побратимів. Досить часто запитують: чому Кука не знищили більшовики? На той час, після вбивства Степана Бандери, про Радянський Союз говорили, як про світового тирана. Тому, щоб обілити себе в очах світового співтовариства, генерал-хорунжого УПА залишили живим, навіть звільнили з в’язниці. До речі, про присвоєння йому УГВР у жовтні 1952 року звання генерал-хорунжого Кук дізнався лише тоді, коли я знайшов йому відповідні документи із архівів КДБ. До того він вважав себе лише полковником Ковалем.

Шкода, що пішла далеко за обрій така Людина. Він завжди казав: «Якщо є нація, якщо вона існує, то завжди є націоналізм. Якби не було нації — не було б і націоналістів. Націоналіст — це людина, котра дбає про інтереси нації загалом. Не якогось окремого класу, а всієї нації. Всі люди, які належать до цієї нації, мають для націоналіста цінність. Націоналізм може бути будь-який — німецький, французький, російський. Німецьким націоналізмом був нацизм. В Італії був фашизм. Совєцький патріотизм був формою російського націоналізму. Італійський фашизм самостверджувався за рахунок окупації Абіссінії. Всі ті націоналізми будували свої імперії. Тому й були загарбницькими, імперіалістичними. А наш націоналізм був визвольним. І тому було проголошено: «Свобода народам! Свобода людям! Свобода Україні!» І я згодний з ним, адже кожна нація має право на власну державу на своїй етнічній території. В нас не було расизму й ненависті до інших народів, а була тільки ненависть до окупантів, які загарбали наші території. Ми не проти російського націоналізму. Будь ласка! Але російські націоналісти небезпечні не лише тим, що претендують на Крим і підбурюють українських громадян російського походження до антидержавних виступів, а й тим, що стверджують: жодних українців та білорусів узагалі не існує, а є єдиний російський етнос із деякими місцевими відмінностями... Але вони забули, що час імперій минув. Вони тепер, так би мовити, «не модні»... Тому й зникли імперії — німецька, англійська, французька, радянська... І відновити їх абсолютно неможливо. Звісно, буває, що негідники маскуються під націоналістів. Ніколи не можна узагальнювати. Якісь українці співпрацювали з німцями, це так... Але хіба власовська Російская освободітєльная армія (РОА) не співпрацювала з ними? А Власова тепер у Росії оголошено ледь не вождем боротьби зі сталінізмом... Та що РОА!.. Німецьких есесівців уже давно не переслідують, і вони одержують державні пенсії. А в нас, борців з німецьким нацизмом і кривавим сталінізмом, досі цькують. У цьому весь до останього подиху, до останньої краплини крові був Василь Кук. Якби більшість наших людей так любили й боролися за Україну. Вона б вже давно відбулася. Незадовго до його смерті я йому говорив, що особа Кука дуже велика і про нього писатимуть. Але краще, щоб він сам про себе написав. Не знаю чи встиг він це зробити? Якщо так — це буде значна книга України.

Капітан 1-го рангу Євген Лутаков зі спілки офіцерів України додав:

— Сьогодні сумна подія для всіх українців. Ми організовуємо останні проводи генерал-хорунжому УПА та рядовому Спілки офіцерів України Василю Куку. Скільки б поколінь вояків могло б почути натхненне слово останнього командира повстанців? Де Голль стверджував: якби він мав таку армію вояків, як українські повстанці, то жодний німецький чобіт не топтав би французьку землю. Ми, дякувати Богові, мали таку армію, шкода, що їй довелося воювати без будь-якої підтримки, в надзвичайно складних умовах на кілька фронтів: і проти фашистів, і проти більшовиків. До того ж повстанці тривалий час утримували в своїх руках цілі регіони, де не було ні німців, ні совєтів. Мабуть, такої слави повстанська армія зажила ще й через те, що на чолі наших вояків були такі видатні постаті, як Василь Кук. Я і мої друзі-офіцери дуже пізно збагнули, що більшу частину свого життя прослужили в окупаційній армії — радянській. На початку 90-х років я служив у Севастополі, де мене шовіністи називали бандерівцем. Я завжди уточнював, що я лише юний бандерівець, бо тільки-но став на націоналістичну стезю. Як у тому анекдоті, коли діда запитують: «Скільки вам років?» — «Двадцять!» — «А не вісімдесят?» — «Так шістдесят я ж просидів у таборах!» Отож лише тоді, коли заглибився в історію, я зрозумів, хто я є!» А також завдяки таким людям, як Василь Кук — Героям України. Невизнаним поки що Героям. Власне, Гарібальді свого часу казав: «Ми здобули Італію! Час здобувати італійців!» Проте італійців він не зміг здобути. Ми волею долі здобули незалежність України, і вже п’ятнадцять років здобуваємо українців. Гадаю, цей процес дуже тривалий. Але ми здобудемо — я в цьому впевнений! Бо саме такі постаті, як Василь Кук відроджують нас, українців, і Україну. Слава Героям!

Віталій Садко
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com