Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
«Звільнені від страху покарання…»Майже всі канали, як в добрі старі часи, «вимушено добровільно», окрім хіба що деяких, крутять так званий соціальний ролик (на всяк випадок, щоб не звинуватили у витраті державних коштів, та і навіщо «мукачівські гроші» витрачати). Відеоролик можна віднести до видатних творінь, що вийшов з-під даху Секретаріату — яскравий взірець маніпулювання суспільною свідомістю громадян. Стараннями Глави Секретаріату проектується віртуальний образ харизматичного лідера Ющенка, уособлення «сильної руки». Він справді вдалий, позаяк Віктор Ющенко постає перед нами мужнім, непохитним у своїй правоті. Що до того, що це вибивається з основного загальноконтекстного ряду, що цей образ далекий від реалій, що ми знаємо Ющенка іншим — балакучим, неконкретним, якого в народі називають влучним словом «пустомеля». Такий образ керманича країни Балога проектує під себе на майбутнє. З кожним кроком Президент стає дедалі залежнішим від свого головного чиновника. Той же, на хвилі переможного куражу, хизується вседозволеністю — вже від себе відкрито висловлює невдоволення всім і вся, відчуваючи себе не цезаревичем, а цезарем. Віктор Бондар через прес-службу Секретаріату прояснив ситуацію: «Секретаріатом Президента підготовлено інформаційний ролик, де Глава держави дав оцінку останнім подіям у країні». За його словами, ролик виготовлено на правах соціальної реклами, і він відповідає всім вимогам законодавства щодо такої інформаційної продукції. Відповідно Секретаріат Президента отримав відповідне роз’яснення від Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення, де було проведено відповідну екпертизу. (Хто б сумнівався?!). На найбільшу увагу з роз’яснень Секретаріату, як на мене, заслуговує: «Це дієвий механізм налагодження комунікацій між керівництвом держави та громадянами, який дає людям можливість краще розуміти державну політику, а владі — прагнення народу». Ось тепер чітко і зрозуміло. Пригадується експертне: «В усі часи й епохи правителі та уряди використовували два основні типи управління: відкрите (явне) і приховане (таємне). В першому випадку цілі управління ставлять і виконують відкрито, в другому — камуфлюють чи замовчують. Загалом в історії людства діє певна закономірність: що більше відрізняться інтереси тих, хто керує, від інтересів тих, ким керують, то більш неприйнятним у суспільній свідомості є використання в політиці й управлінні фізичного примусу, грубої фізичної сили; що більше можливості в правлячої еліти використовувати приховані методи і технології управління, то більші здібності для цього вона має, то більше в політичному житті країни використовуються методи прихованого управління масами. Зазвичай, відкритий примус викликає незадоволення, обурення і протидію. Відповідно, використовування прихованих методів і технологій управління свідомістю і поведінкою є такими, яким надають більшу перевагу». Політичний режим, хай він демократичний чи тоталітарний, не може існувати хоча б без видимої участі, підтримки чи — як у випадку з тоталітарним — непротивленням громадян. За тоталітарних і диктаторських режимів влада може бути завойована і без участі мас, проте з видимістю схвалення більшістю членів суспільства (сьогодні в Україні такий ролик — це «проба пера»). Відповідно, у разі неминучості чи явних конфліктів інтересів тих, хто керує, і тих, ким керуюють, маніпулювання як спосіб соціального управління має для його суб’єктів низку переконливих переваг порівняно з силовими чи економічними методами — це не передбачає за собою жертв і крові, навіть за жорстокого суспільного протистояння, і не потребує великих фінансових витрат. Потрібно лише володіти монополією чи монопольним доступом до ЗМК (засобів масових комунікацій), відповідно розробленою ідеологією і методами маніпулятивного впливу. Водночас симбіоз економічної, політичної і інформаційної влади за ефективного використання маніпулятивних технологій задля модифікації суспільної свідомості і формування відповідної громадської думки може призвести до перетворення будь-якого демократичного устрою лише на його оболонку. Російський політолог і філософ В.Пугачов звертає увагу: «Урізана до епізодичної електоральної участі, формальна демократія не є небезпечною, вона навіть корисна для збереження нового типу панування, оскільки дає змогу: — формально легітимізувати і камуфлювати соціальне і політичне панування за допомогою процедури «народного волевиявлення» і популярної демократичної фразеології; — без перешкод використовувати економічну й інформаційну владу для формування масової людини типу «одномірної» людини — робітника-споживача, який не замислюється над високими матеріями і легко керований політично; — під прикриттям гасел свободи (насправді лише багатих і сильних) здійснювати політику світового гегемонізму (лідерства), шкодити державному суверенітету народів і за допомогою грошей та інформаційного впливу встановлювати нові уряди». «Звичайно, — продовжує далі він, — можливості маніпулятивного використання інформаційної влади задля соціального і політичного панування, не безмежні. Що більше маніпулятивні ідеї розходяться з особистим досвідом громадян, то важчим є їхнє засвоювання». Що ж до досвіду, то тут пригадується тривалий заочний діалог Віктора Андрійовича і Юлії Володимирівни. «Практично з першого дня найближче оточення Президента було розміщено на всі основні грошові державні потоки… Ці потоки накрили певні люди. Я можу вам сказати, що не тільки я, а все суспільство відчуло, що в країні щось не так. Що відбувається руйнація цих засад, з якими ми прийшли до влади. Вдвічі зросла корупція, почалися розмови, хто, де і як бере хабарі, — проголошувала Юлія Тимошенко. «Поведінка, яку продемонструвала Юлія Володимирівна і коло її союзників, була сформована на базі її інтересів. Багато речей, які робила прем’єр-міністр, відбувалися за лаштунками і мали на меті вирішувати її проблеми», — стверджував Віктор Ющенко. У відповідь Юлія Тимошенко вказує, що жодне зі слів Ющенка «не відповідає дійсності». «Мені стидно за президента», — виголошує вона. Саме таким був заочний діалог колишніх партнерів по демократичному табору у вересні 2005 року. Тоді не могло йтися не те що про співпрацю, а навіть про примирення. Хоча Ющенко пропонував: «Думаю, якщо повернемося до тих цінностей, про які ми говорили на Майдані, без авантюризму, яким займався уряд (Тимошенко. — Авт.), я простягну руку любові». У відповідь від Юлії Володимирівни пролунало обурливе: «Що, я мушу їм простягнути руку? Власне, як я можу простягнути їм руку, коли їхні руки зайняті — вони постійно щось там, перепрошую, тирять у державі?». Таку ж непохитність щодо пропозиції Ющенка вона висловила і в березні 2006 року на сторінках газети «Комсомольская правда»: «Компроміс неможливий, адже це компроміс із власною совістю і зрада інтересів мільйонів людей». Проте скільки тієї совісті… Не смішіть. Не смішіть мене і Ви, Вікторе Андрійовичу, якщо Вам захочеться пригадати, як тоді, 2003 року, виголошували: «Життєві стосунки, які в мене склалися з Тимошенко ще з часів перебування її на посаді прем’єр-міністра, це стосунки відверті, чисті, достойні…». Чи згадайте, з цієї ж промови, душевне: «Стосовно неї я завжди чинив чесно, і за будь-яких обставин мої вчинки залишаться такими ж». 5 серпня 2006 року на «Радіо Свобода» Юлія Тимошенко заявляє: «Всім відомо, що блок і партія «Наша Україна» трималися на авторитеті та підтримці Віктора Ющенка. Бо там жодного політика, який мав би свою окрему систему підтримки в суспільстві. І після того, як Віктор Ющенко сьогодні не виконав тих очікувань, які на нього покладали, я думаю, що і партії, і блоку «Наша Україна» практично немає на політичному полі України. Вони звільнили свою нішу і перетворилися на партію без рейтингу». Проте лідерка блоку свого імені знову помиляється. Нині ребрендінгом «НУ» займається сам Президент, використувуючи для цього всі свої владні повноваження і ресурси. Сьогодні, як і рік, два, так звані демократи ділять посади. Ідеологи «державного заколоту» виявляють неспроможність контролювати амбіційні прояви лідерів «помаранчевого табору». Ось-ось з вуст Віктора Ющенка пролунають ті ж самі «Десять кроків назустріч людям». Ми навряд чи почуємо виголошене 23 січня 2005 року на Майдані: «Нас не розділити ні мовами, якими розмовляємо, ні вірами, які ми сповідуємо, ні політичними поглядами, які ми обираємо. У нас одна українська доля. У нас одна гордість». І вже точно не почуємо: «Я бачу Україну державою, керованою верховенством права». Віктор Андрійович знову згадає, як працював з Леонідом Кучмою і говорив про свої стосунки з ним як про стосунки «батька з сином», що він не вважає, що між ними існує якийсь конфлікт — «скритий чи не скритий». Він знову говоритиме, що слід враховувати, який «тягар» покладено на плечі Президента. І, як того ж 2001 року, якщо відбудуться дострокові вибори 30 вересня, пролунає: «Я скептично ставлюся до ідеї політичної опозиції. Я не бачу, щоб опозиція, як модель поведінки, давала відповідь на запитання, як нам облаштувати Україну». Знову Зло видає себе за Добро, з дня у день чиниться наруга над суспільною свідомістю, й надалі нищаться самі підвалини державних інституцій, відбувається архаїзація суспільних відносин — суспільство знову поділено на «своїх — чужих». Роз’єднання і відчуження. На цьому грають нові-старі вершителі долі країни — купка негідників, що виборюють собі право на безроздільне володарювання. Костянтин Ціолковський якось виголосив: «Звільнені від страху покарання недосконалі розгорнуть усю свою негідність і знищать усю досконалість Космосу». Наочний приклад — наше сьогодення. Валентин Лисенко, |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |