Інформаційна вiйна проти України

Значна частина засобів масової інформації України готує громадську думку до неминучого «возз’єднання» з Росією і входження — повністю чи хоч частково — до складу відновлюваної Російської імперії.

Сергій Лозунько в газеті «2000» (31.03.06) пропонує назвати імперію «Большое Восточнославянское Пространство», або, щоб було зрозуміліше, «Большое Русскоязычное Пространство». Бо «русский был и остается объединяющим фактором культурно-гуманитарного пространства». Російській мові відводиться основна роль «объединяющего фактора», звідси така шалена боротьба за російськомовність Української держави.

Російськомовних українців переконують, що спроби розширити сферу вживання української мови — це «обыкновенный фашизм». Пишуть, що в нас забороняють «неугодный язык», «русский изгоняют из судов», російськомовних виконавців не пускають на телебачення, у дітей забирають право «всмоктувати з молоком матері» російську мову. Таким чином людей переконують у необхідності відокремлення від України «російськомовних регіонів». К. Дворниченко в газеті «2000» пише про приблизні межі відокремлюваної території. Наприклад, на заході — кордон між Харківською і Полтавською областями тощо. Але цього малувато. Краще — державна російська мова в України, тоді все «образуется естественным образом».

Інший шлях залучення України до відновленої імперії — «каноническое православие». Адже, як неодноразово заявляв сподвижник Наталії Вітренко лідер партії Православних громадян України Валерій Кауров, вся «територія канонічного православ’я» — це Русь.

І ще один шлях боротьби за Русь — атака на українську духовність і національну свідомість. Патріотизм трактується як «останній притулок негідників», теж саме що й націоналізм. Який тепер називається не буржуазним, а «пещерным». Що теж саме, що й фашизм. Фашистами нас називають і зазивають у «Большое Восточнославянское Русское пространство» прихильники суспільства, де б не було ні юдея, ні римлянина, лише «права человека», російськомовного, звісно. А як же інакше, без російської мови ми перетворимося на країну «пастухов, разнорабочих, проституток и бандитов». Так пише газета «2000» — К. Дворниченко «Обыкновенный фашизм».

Власне, і української мови нема. Є галицький діалект чи то російської, чи то польської, і «каркающий язык украинских политиков». Пишуть, що і землі своєї у нас нема, бо ніяких автохтонних народів не існує в принципі. І історії своєї не маємо, бо вона у всіх нас спільна — «принадлежит всем живущим на этой земле: украинцам, русским, евреям, грекам, татарам… независимо от наличия усов или оселедца» (О. Пальчик, «2000”). Хоч би й козаки? Це ж не тільки українці. А хоча б і українці? Так це ж: «войско из беглых разбойников», що жило грабіжницькою війною і провокувало сусідні народи на відплатні акції» (В. Колесніков, «Казачество — лишь декорация», «2000”).

Козацтво — це міф, який твориться «в зависимости от сиюминутной потребности», це трансформація «в заунывный речитатив нынешнего кобзаря, слушая которого, хочется выть от тоски».

Щоб порушити стабільність і керованість держави, дискредитуються державні інститути. Нинішній уряд не називають інакше, як «помаранчевый режим», «помаранчевая мразь». Президент — «возомнивший себя мессией «колхозный бухгалтер» (“2000» 23.12.05).

У тому ж контексті боротьба проти вступу України до НАТО не має на увазі ніяке НАТО, ні інтереси України, а лише інтереси «Большого Русскоязычного Пространства».

Відверто обстоюються територіальні претензії Росії до України. Читайте статті — «Не стреляйте в русского националиста», «Крым Россия никому не отдавала» в газеті «Аргументы и факты в Украине». В останній статті під рубрикою «Взгляд из Москвы» якийсь «отдел политики» крупним шрифтом попередив Україну, що «следом за газовым вопросом в повестке российско-украинских отношений оказаться крымский».

Людям роз’яснено, чому Крим російський, уряд попереджено.

Як громадянин України що має дорослих синів, які можуть бути задіяні в конфлікті, я звернувся за захистом в Генеральну прокуратуру. Мені було роз’яснено: що «подібні питання до компетенції органів прокуратури не відносяться». На мою скаргу до Президента на бездіяльність прокуратури, отримав таку відповідь: «Питання, порушені у Вашому зверненні, не належать до повноважень Президента України... При цьому Закон забороняє будь-кому і у будь-який спосіб втручатися в діяльність прокуратури». Служба безпеки України відповіла хоч по суті питання: «Здійснений правовий аналіз наданих Вами матеріалів свідчить про відсутність в діях їхніх авторів ознак підготовки до скоєння злочинів, розслідування яких відноситься до підслідності СБ України, що не дає підстав для вжиття дій». Таким чином «українська» газета провадить пропаганду за анексію частини території України на користь іншої держави законно і «легітимно”? Що ж ми за народ такий? Схоже, уряд сусідньої держави турбується про нас більше власного, готуючи передачу собі частини українських територій мирним шляхом. Нам роз’яснили, ми не заперечили. Коли ж якісь галицькі студенти не погодяться, з ними справляться і місцеві добровольці. Президент, звичайно, втрутитися не може, бо хоч би як він вчинив — все це буде галасливо спаплюжене, представлено як «політичні репресії». І хоч би що він запропонував — ті ЗМІ оголосять «фашизмом». Щоправда, інколи тишком-нишком приймаються якісь рішення на користь українських українців, які не пояснюють, не пропагують, не обстоюють і, зазвичай, не виконують. Про них ми дізнаємося із засобів масової інформації як про «громогласные решения по запрещению неугодного языка». І багато інших нісенітниць. Але ж вони працюють! Коли відкривали українську школу в Криму — весь світ почув про цю «наругу». Українські діти на українському телебаченні плакали і просили не віддавати їх в українську школу. А хіба в наших урядовців камінні серця? Мабуть, ту школу вже закрили. Пора й інші школи закривати, бо ж діти в містах все одно розмовляють російською. То яка потреба в українській школі, коли після 15 років державності української мови «житель Харьковской или Луганской области государственный язык понимает только со словарем» (К. Дворниченко, газета «2000”). На виборах у цих регіонах не було кому перекласти українські прізвища. Телегин став Бричкіним, Майя перетворилася в Травня. Такими анекдотами опозиція на увесь світ ганьбила себе та уряд України з усіх українських телеканалів. Результати виборів підтвердили що уряд програє інформаційну війну. Інакше ми з вами не були б «помаранчевой мразью», «американськими прихвоснями» в свідомості майже половини населення України. Чому мова Квітки-Основ’яненка, Глібова, Сосюри стала для їхніх земляків «галицьким діалектом”? Де робота з пресою, яка провадить антиукраїнську пропаганду? Адже значна частина населення читає тільки російське і тільки антиукраїнське. Моя пропозиція уряду — здійснювати агітаційну, роз’яснювальну роботу саме на сторінках цих видань. Кожне конкретне звинувачення, брехня, безпідставна образа мають бути перенаправлені до Вінницького міськвиконкому, щоб розібралися і дали відповідь. Цікаво, яку відповідь дали О.Колісниченку, який в «АІФ» № 6,2006 р. написав: «Помаранчеві б’ють кризою по східних областях! Тому що там проживають російськомовні люди». Та й в інших регіонах не легше. Галина Стротанович в «2000» 31.03.06 пише про Голодомор на Чернігівщині і про те, що у них молодь «ненавидит русских». Таким чином читача підводять до думки, що пора звільнятися від влади «американських посіпак і засилля галичан».

Де ж все-таки прокуратура? Чи хтось відповідає в країні за контрпропаганду? Невже прокуратура, Міністерство юстиції, Конституційний Суд призупинять парад суверенітетів (федералізації чи розколу України), якщо люди будуть переконані, що влада не легітимна, злочинна, чужинська (“американські баскаки”). Телебачення продовжує показувати Шуфрича і Тараса Чорновола, що пропагують розкол України за мовною ознакою в інтересах іншої держави.

За такого співвідношення активності проросійсько-українських сил, яка переростає в пропагандистські війни (на боці наших опонентів гроші, а відтак і «ринкові відносини», «Великое Русское Пространство”), і цілковитої пасивності уряду незабаром зникнуть українські школи в містах. Адже українські школи — головний аргумент проросійських сил у доказовій системі про «дискримінацію російською мови». А й справді: вони віддали своїх дітей у нашу школу, а їх обманули — українська мова стала «невостребованной» в державі. Тепер ці обивателі вирішили, що для них краще не Україна, а «Киевский регион».

Але Помаранчева революція виявила, що український народ «швидше живий, ніж мертвий». Не було б перемоги помаранчевих без підтримки значної частини російськомовних українців. Це дає надію на досягнення «консенсусу» в суспільстві не через консервацію панівного становища російської мови, а через пропаганду законності і справедливості становлення української державності з українською мовою.

Адже які аргументи «електорату» Партії регіонів? «Здравомыслящие граждане Украины, не поддающиеся зомбированию оранжевых шаманов, голосовали против пещерного национализма, вступления в НАТО, диктата США, притеснения русского языка и канонического православия…» (“2000», 23.12.05). Для носіїв такої свідомості Лев Толстой зазначив: «Удивительно, как люди мыслят не по требованию духа, а по требованию выгод того положения, в котором они находятся». А «вигоду» свою вони, агітатори за «Великое Русское Пространство», розуміють таким чином — «украинский не учил, не учу и учить не буду». Що тут заперечиш? Мають право. А ще кажуть — «насильно мил не будешь». І це правда, та не вся, бо ще одна народна мудрість вчить: «стерпится — слюбиться». Та не потрібно нас любити, потрібно знати, що мова — це загальнолюдська духовна цінність. І українським росіянам слід роз’яснити, що не російська, а українська мова під загрозою. Потрібний об’єктивний науковий аналіз здоров’я української мови. Не можна змусити російськомовних українців любити українську. Проте тут деякий моральний тиск доречний. Адже відомо, що байдужість до долі рідної мови — ознака поганого морального здоров’я. Українець в Україні, який не любить чи не хоче знати мови рідного народу, є безсторонньою людиною. Його використовують у боротьбі проти України. Кажуть «украинцы сами не хотят» української книги, пісні, мови, України. Але ж якась людська гідність має бути у людини? Вони хочуть не тільки зберегти державний статус своєї мови у нас, а й території. Агітатори за надання російській мові статусу регіональної в Харкові, мабуть, вважають, що російськомовні харків’яни і донеччани — не такі люди, як житомиряни, кияни чи полтавчани? Одним — регіональну мову, а інших — на поталу націоналістам? Дуже ймовірно, що російськомовних у Києві більше, ніж у Харкові. І в Талліні багато, і в Тель-Авіві. Але там нема сенсу в регіональній мові, бо території все одно ніхто не уступить.

Щоб зняти мовно-національне напруження в українському суспільстві, необхідна визначеність. Політична — однозначно забезпечити реальну державність українській мові. Законодавча — свободи і статус інших мов необхідно виписати дуже чітко і по можливості докладно. Ідеологічна політика — уряд повинен мати доступ до засобів масової інформації, щоб обстоювати свою позицію, роз’яснювати, агітувати патріотизм. Національна свідомість, моральне здоров’я суспільства — запорука безпеки держави і благополуччя її громадян.