Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

І друг, і ворог...

Ні рослини, ні тварини... Чудні створіння! Ну хто б із знавців цього царства — мікологів — переконливо пояснив, чому під осикою із жовтим листям ростуть жовті підосичники, а під тією, що з червоним — червоні? Маскуються? А звідки вони знають, під який колір треба маскуватися?

Любов до гроба

«Природа злочинна» — мовив під час суду відомий збоченець маркіз де Сад на власне виправдання. Це неправда! Довкілля являє зразки взаємодопомоги і навіть альтруїзму, доведеного до межі людського розуміння, якщо різні його системи притерлися одна до одної в процесі еволюційного розвитку. Отут ми й пошукаємо відповідь на запитання, чому «приручити» вдалося тільки печериці. Плодове тіло гриба не випадково вирощує кількість спор, сумірну з кількістю зірок у Всесвіті. Дозрівши та потрапивши в повітря, вони повинні знайти собі «зеленого друга» певного виду, щоб, взаємодіючи з ним, стати тим, чим їм належить стати. Білим пухнастим чохлом обплітає грибниця коріння дерев, утворюючи грибокорінь, а по-вченому — мікоризу. Гриб допомагає рослині засвоювати мінеральні речовини та воду, у тисячі разів збільшуючи її спроможність боротися за життя, а за свої труди дістає готові органічні речовини. Добре обом!

Грибна вірність «зеленому другові» сягає так далеко, що навіть маслюки не з кожною сосною знаходять спільну мову. Маслюк кедровий і маслюк білий добре почуваються тільки в грунті, де ростуть шпилькові з п’ятьма голками в одному пучку. Який сюжет для казки! З повітряними струмами мандрує крихітна — тільки під мікроскопом й розгледиш — спора. Цілий бір сосен запрошує її до себе, а вона у відповідь: «Ні, ні, мені не можна, я повинна виконати волю своїх далеких пращурів — знайти того, з ким вони подружилися».

«Ах ти, маленький бідолаха! Ті, кому твої пращури заповіли вірність, уже років з тисячу тут не живуть... Іди до нас!» «Та ж, може, бодай корінчик від них лишився, і я роздмухаю іскринку життя, яка в ньому збереглася, в могутнє полум’я...»

Стоп! Бо сувора наука вже супить брови, остерігаючи від таких «вольностей». А як без них обійтися, коли світову пресу обійшло повідомлення, що в жовтні 2002 року в Словенії, в безплідних горах на висоті 2 633 м над рівнем моря, знайдено маслюка? Звідки він там узявся? Можна не сумніватися: поряд, теж вирвавшись з малесенької спори, тягнеться до сонця сіянець карликової — бо щось інше там просто не може рости — сосни. Двоє дітей природи разом борються за життя. І переможуть! Колись тут утвориться зелена оаза.

Без мікоризи не було б ані степів, ані лісів, ані луків. Дуб, під яким занадто часто влаштовують пікніки, приречений на повільну смерть, бо у витоптаному грунті грибне царство задихається. Відповідно й грибниця може десятиліттями «тліти», не даючи плодових тіл, доки не зіпреться «на руку зеленого друга», з яким на рівні обміну речовини знайде спільну мову.

Тож є один спосіб розвести, наприклад, білі гриби: зібравши дозрілі шапинки, замочити їх на добу, а потім, відцідивши, вилити воду зі спорами під корінь дерева, де ви ці шапинки й знайшли. Ото й буде ваш персональний город. А шампіньйони мікоризи не утворюють — тому й ростуть де завгодно.

З 60-х років минулого століття почали культивувати ще й вешенки, які за харчовою цінністю не поступаються білим грибам, а збирати їх можна ледь не цілу зиму. Вирощують їх на старих пеньках, на пошкоджених деревах, а тепер ще й на панчохах з тирсою. Вешенки, уявіть собі, хижаки: відловлюють та знищують черв’яків нематод. Але це вже не стосується практичного боку людського життя.

Є думка, що опеньки, виростаючи в саду, вкорочують віку культурним деревам. Та не вкорочують, а просто самим існуванням своїм констатують той факт, що сад своє віджив, а їм належить виконати природну місію — розкласти мертвизну.

Чи ви бачили гранітні брили, порослі брунатно-жовтими плямами лишайників? Це результат симбіотичного союзу водорості й гриба. Водорость забезпечує гриб продуктами фотосинтезу, а гриб, своєю чергою, поглинає воду та мінеральні речовини, потрібні водорості. Разом вони непереможні! Одне лишайник переносить погано — наслідки науково-технічного прогресу. Що далі від джерела забруднення промисловими газами, то більше лишайників і вони різноманітніші.

З мікоризою зрозуміло. А все одно — чому під осикою, листя якої восени червоніє, ростуть підосичники з червоною шапинкою, а під тією, що жовтіє — з жовтою? Фотореле в їхніх клітинах чи що?

Ложка дьогтю в діжці меду

З мікроскопічними представниками цього царства людина мала й має багато клопоту. Бо деякі гриби провадять паразитичний спосіб життя, часом зводячи нанівець врожай сільськогосподарських культур.

Так, 1845 року хвороба картоплі — фітофтора — кардинально змінила долю цілої країни — Ірлан­дії.

Через цю пошесть бульби перетворювалися на гниль, і люди вмирали так швидко, що їх не встигали ховати. Рятуючись від загибелі, ірландці тисячами покидали рідну землю, емігруючи до США та Англії. Цікаво, що в себе на батьківщині — в Південній Америці — фітофтора ніколи не вражає картоплю, так як в Європі: там ця культура вже набула імунітету проти хвороби.

Цілком можливо, що біда потрапила на материк через одну-єдину спору, яка прилипла до взуття моряка, котрий відвідав своїх родичів у якомусь прибережному селищі.

Власники присадибних ділянок знають, як важко дощового літа виростити врожай помідор: бува, від рослин і сліду не лишається. Це — теж фітофтора.

У середньовічних трак­татах описано захворювання, від якого загинули десятки тисяч людей — ерготизм. Вражається мускулатура, через що прикидається гангрена та «злі корчі». 1090 року один хворий так палко благав зцілення в церкві св. Антонія, що одужав: відтоді симптоми цієї хвороби дістали назву «антонова вогню». А Папа Урбан ІІ заснував монаський орден св. Антонія, члени якого начебто володіли таємницею подолання хвороби. Тільки наприкінці ХVІІІ ст. стало відомо, що захворювання спричиняється токсинами, які містяться в ріжках гриба, що паразитує на злаках. Під час цвітіння жита гриб дає про себе знати краплинами солодких виділень («медвяна роса» — так їх називають у народі), які приваблюють комах. Вони розносять грибок по посівах, і наприкінці літа на житньому колосі можна побачити багато щільних темно-фіолетових утворень. То — ріжки. Якщо вони потраплять у борошно, може початися епідемія «антонова вогню». Токсини ріжків порівняно нестійкі і в разі зберігання протягом кількох років руйнуються. Тож ерготизм загрожує насамперед малорозвиненим країнам, які не можуть створювати стратегічних запасів зерна.

Серед «кар єгипетських», про які йдеться в Святому Письмі, поряд із нашестям сарани та навалом ворогів згадується хвороба іржа, яка вражає збіжжя. А починає гриб розвиватися на барбарисі, тому ця рослина має бути якнайдалі від сільськогосподарських угідь.

На пшениці паразитує гриб сажка: замість зерна утворюється сила-силенна грибних спор, які осипаються, мов сажа. Пухирчаста сажка утворюється й на кукурудзі. У Південній Америці молоді гриби вважають їстівними: з них готують смачну національну страву.

Влітку деякі рослини найрізноманітніших видів — троянда, дуб, огірки, смородина, пшениця, ячмінь, виноград — бувають ніби обсипані борошном, або ж облиті мильною водою. Ця хвороба з вини грибів називається «борошниста роса». Нині вона поширюється дедалі більше.

Дістається від цих своєрідних породжень і рибам, і комахам, і людині. У нас вони спричиняють захворювання шкіри, легень, очей, часом дуже тяжкі.

1960 року у Великій Британії протягом трьох місяців загинули сто тисяч індюків: отруйним виявився корм, заражений мікроскопічними грибами.

І все-таки вбачати саму тільки шкоду від цих організмів надто несправедливо. Живучи в шкірці виноградних ягід, вони перетворюють їхній сік на вино; без одноклітинних грибів дріжджів неможливе випікання хліба на рівні сучасних технологій, виготовлення твердого сиру та інших продуктів харчування. Головне ж — гриби розкладають органічні рештки, після чого їхні складники залучаються в колообіг природних речовин. На верхній шар одного гектара грунту припадає до 5 тонн грибів і бактерій, які, виживаючи, роблять екологічну нішу придатною для рослин, а відтак для тварин і людини.

Кожне явище нашого світу — для спільного блага, хоч іноді до діжки меду домішується ложка дьогтю.

Заповіді грибника

«Отруйний гриб пізнати легко... Якщо гриби під час варіння тверднуть, то вони отруйні. Подавати гриби треба в срібному посуді. Від отруєння допомагає медова вода».

Не вірте навіть таким авторитетам, як Пліній Старший, уривки з трактату якого — «Розділи про природу» — ми процитували. Засобів, які допомогли б визначити харчову якість гриба, не існує. Про отруєння грибами в Карпатах не чувати — трагічні випадки здебільшого трапляються там, де на цих дарах природи знаються мало. А приїжджим любителям «тихого полювання» необхідно врахувати, що їстівні в одних регіонах гриби можуть виявитися небезпечними в інших. Відтак перший сигнал про неблагополуччя треба уважно дослідити. Тут краще бути надміру обережним, аніж виявити легковажність. Я, наприклад, дуже люблю свинарі (ще їх свинухами та піддубнями називають): оксамитні на дотик коричневого кольору гриби, яких у лісі, немов з мішка, написано. Якось уночі при світлі молодика назбирала їх кошик, відварила гарненько (вони умовно їстівні), злила чорну воду і засолила за власним рецептом...

Років з десять свинарі були «коронним номером» на моєму святковому столі, та потім прочитала в науковому журналі, що вони спричиняють хворобу крові. Апетит до цих дарів природи в мене щез. Наш світ еволюціонує: ану ж як наприкінці ХХ століття вони, пристосовуючись до екологічної ситуації, так випередили мене, що я до них пристосовуватися не встигну? Гадаю, єдино правильний підхід до грибів такий: хоч трохи сумніву — їх не треба їсти.

А тепер уявімо, що соняшничиння чи іншу яку культуру обробили пестицидами й частина їх потрапила в прилеглий ліс, де люди звикли збирати маслюки. Можна не сумніватись: у них багато шансів отруїтися. Біля доріг «тихим полювання» взагалі не треба займатися: гриби нагромаджують багато хімічних речовин, зокрема таких небезпечних, як солі свинцю. Вони ж потрапляють у довкілля з газових вихлопів авто.

Розширювати коло своїх уподобань треба дуже обережно. Наприклад, серед павутинників чимало їстівних, але один — смертельно отруйний. Пройшовши чималу «лісову практику», я так і не засвоїла, чим же вони різняться, відтак поклала собі «не зв’язуватися» з цілою родиною.

В жодному разі не присмачуйте страви з грибів горілкою: поєднання алкоголю з речовинами, які там містяться, буває отруйним. З’ївши гнойовика чорнильного, ви чудово почуватиметесь, однак і через десять днів можете померти, якщо перехилите чарчину. Де гарантія, що в деяких регіонах і дуже добрі гриби не дають з алкоголем небезпечних поєднань? Питання ще не досліджене.

Гриби — важкий харч: містять речовини, з яких побудовано комашині панцирі. Навіть у здоровому організмі вони важко перетравлюються, а про хворий і казати годі. Малих дітей грибами взагалі не можна годувати.

Само собою, необхідно навчитися відрізняти справжні опеньки та лисички від несправжніх (це не так і важко), білий гриб від сатанинського (останній ніби полум’ям охоплений), головне ж, не сплутати молоді сироїжки чи печериці з блідою поганкою. Недосвідчений грибник може напоротися на неї, як сапер на міну... Тільки раз... Якщо бути уважним, то й тут різниця велика: у блідої поганки на ніжці «шлярочка», що не опадає, як у печериці.

А ще порада — ніколи не брати надто молодих грибів, чиї ознаки не сформувалися, щоб не сплутати їстівного дощовика з отруйним, а маслюка — з павутинником.

«Тихе полювання» дарує незабутні враження навіть тоді, коли вертаєшся додому з порожнім кошиком. Якось, бродячи лісом, я побачила великого вужа із золотою короною на голові. О, я зрозуміла, що то були відблиски скісного проміння сонця, однак казка вже пустила мене на свій поріг... Я досить довго йшла за вужем, який мене не боявся, і раптом він щез. Роззирнувшись, я побачила, що мій лісовий володар обвився навколо величезного боровика.

Знайти такого — рідкісне щастя, і все-таки я не скористалася своїм правом сильнішого: согрішила б перед самою Красою, якби частина тієї чарівної композиції стала банальною стравою у каструлі чи на сковорідці. Наблизившись до гриба, подивилася в очі вужеві. Мені здалося, що ця істота вже знає щось таке, що мені належить пізнавати упродовж цілого життя — якщо пізнаю. «Щасливої тобі зими, лісовий володарю!» — мовила й пішла собі далі.

Відтоді, коли мені погано, я згадую осінній ліс, освітлений процідженим крізь павутину вечірнім сонцем, великий гриб з глицею на шапинці й мудрий погляд вужа із золотою короною на голові. І відголос пережитої колись радості додає мені сил.

От уже справді: відмовившись — знаходиш.


В путешестриях мы исследуем и познаем природу и окружающий нас мир, но вдохновение мы черпаем из таких сайтов как http://gold-dragon888.ru/, где можно прочитать статьи для вдохновения на туристические подвиги и покорение новых стран.

Наталя Околітенко
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com