МОЛИТВА ДО ФУДЗІ

Спекотного дня я йшла дрогобицькою вулицею, коли раптом відчула, що на мене хтось дивиться. Роззирнулася — нікого. Однак відчуття не просто погляду, а тиску чужої волі не полишало мене. І я зрозуміла: його джерело — камінець, що лежав під огорожею університетської території. Але ж і химерним він був!

 Ну просто зменшений муляж якоїсь викопної рептилії з граційно вигнутою голівкою, на якій чітко проступали обриси очей та рота. Поклала ту кам’яну істоту до сумочки, привезла додому й притисла нею стос листів, які чекали на відповідь. І одразу ж мені захотілося позбутися всіляких пластикових сувенірів, які друзі привозили з-за кордону або ж дарували до свят. Я відселила те строкате товариство до іншої кімнати. Невдовзі в просторі письмового столу, який так багато для мене важив, залишилися голівка мармурового янгола хтозна якого століття, свічник та яшмова підставка на олівці. Все інше моя дрогобицька знахідка витіснила.

Отак я відрила в собі схильність до синтоїзму — дуже древнього культу, який у Японії тривалий час був державною релігією. Певна, що відголос його дрімає в душі кожної людини, лиш вона про це здебільшого не здогадується.

Одухотворене все

Такий світогляд міг закріпитися там, де всього обмаль, і для господарювання доводилося відвойовувати кожний клаптик землі. Гора ж навпроти могла будь-коли вибухнути полум’ям, а що вона мирно зеленіла, то хотілося з вдячністю припасти до її схилів, як до рук матері. Тут минувшину не відділяли від сьогодення, життя від смерті, а все, що відбувалося в часо-просторі поміж цими подіями, здавалося надто минущим, щоб надавати йому особливого значення. Найкраще — не виокремлювати себе з довкілля.

Старий ішов повз вежу:
Там дівчина стояла —
В руці тримала квітку —
Дарунок жениха.
Старий ішов повз вежу —
Ридала жінка з горя:
Їх дитя померло.
Старий ішов повз вежу:
Там немічна старенька
Зітхала: «Ну й весна».

Коло замкнулося. Життя — це сон, і незручність внутрішнього світу, позиція стороннього споглядача — вершина мужності.

Термін «синтоїзм» усталився в V — VI століттях, означає він «шлях богів». Йдеться саме про шлях — поступ, розвиток від першоджерел нашого світу до складніших його форм. Все, що становить довкілля, — одухотворене: небесні тіла, гори, лісові урочища, дерева, вирощені хліба, які людина з’їдає, щоб прилучитися до коло- обігу всього сущого в світі. До того часу на Японському архіпелазі відбулися великі зміни: автохтони змішалися з тими, хто прийшов з Північно-Корейського півострова, принісши свої уявлення про вищі сили. Поступово вони почали персоніфіковуватися: верховним божеством стала сонячна Аматерасу, що сотворила острови й заснувала імператорську династію.

Держава, яка формувалася, потребувала центральної ідеї, навколо якої можна було б об’єднати люд, і такою стало божественне походження імператора, який відповідає за світи видимі й невидимі. Довкілля для японця стало стабільнішим, він дедалі чіткіше виокремлював з нього свою свідомість. Це відбилося навіть на національному вбранні. Клуночок з постіллю, яку жінки, виходячи з дому, кріпили до пояса на випадок стихійного лиха, став, мов рудимент метеликових крилець або ж великий бант. Ритуальні відправи, які здійснював імператор, були гарантом насамперед упокорення стихій.

Але держава — це боротьба за владу. Відтак численні правнуки сонячної богині, які прагнули повести за собою дрімотливе, заглиблене у філософію свого буття населення, запозичили еле­мен­ти нових ідеологій. Конфуціанство з його табелем про ранги та жорстко закріпленими місцями в суспільній ієрархії дуже подобалося аристократам, однак не було сприйнято низами, які не уявляли свого життя без сумлінного виконання обов’язків. Бо, врешті, переміг рід Сога, який зробив ставку на буд­дизм — його послідовники 538 року увійшли у склад дипломатичного посольства.

Його успіх, мабуть, пояснюється тим, що древній синтоїзм, не маючи свого апологета — ані реального, ані хоча б міфічного, — не давав відповіді на запитання, що буде з людиною після смерті. Ну, зрозуміло: ті, які жили до нас, стали «камі» — духами. Жива людина не повинна відділяти себе від них, тож якоюсь мірою і сама є «камі». Але... Де ж тут відповідальність за сподіяне? Невже зло, яке так болісно позначається на долі кожного, не буде колись покаране? Невже сусіда, який захоплює чужу землю, змінює межові знаки, не постраждає за це, ставши «камі»?

Буддизм якоюсь мірою заповнив білу пляму в світоглядних уявленнях япон­ця. Займаючи своє місце в природі, людина потрапляє в колообіг причин і наслідків, створений власною поведінкою, а отже, дух лихого сусіда втілиться в поліно, що потрапить у вогонь, на якому рибалки готують собі їжу. Просто й не суперечить тому, в що вірили пращури.

З кінця VI століття на знак своєї перемоги рід Сога почав будувати буддиські храми та пагоди, щоб населення віддало належне новим ритуалам. Воно й не опиралося: яка різниця де молитися, коли все перейняте божественним духом? У будд та бодхисатв просили того ж, що і в родових «камі» — багатого врожаю, зцілення, покарання сусіду, котрий засіяв рисом не його латочку землі. Увагу духа привертали поплескуванням у долоні, потім клали на священне місце монетку або ж щось їстівне... Потрібно було прихилити до себе жерця — представника імператора, посередника між світом видимим і невидимим. Інститут служителів культів у Японії розвинувся разом з державою — в давнину кожний молився як знав.

Отак сформувалася філософія «рьобусинто» — спільного шляху буддизму й синто, які гармонійно злилися в народній свідомості. Для синто — святилища «дзіндзя», або ж «дзигу», де відзначаються найсвітліші події людського життя: весілля, народження дитини, ювілеї... Тут можна попросити благословення у божества рису Інаміра, якого особливо шанують на архіпелазі, бога моря Суви й помолитися до національної святині — гори Фудзі. З 80 тисяч «дзинчу» можна обрати й таке, де людиною займатиметься духовна спільнота. Так, моління в Ясукуні-дзіндзю — містилищі загиблих солдатських душ — сприяють змужнінню хлопчиків.

Ну, а для похорону та поминок годяться буддистські храми, бо смерть, хоч би як по-філософськи до неї ставився, все ж кепська справа, і хай великодушні бодхисатви подбають про те, щоб звести до мінімуму її наслідки. Про сварки на релігійному грунті не йдеться.

Меч самурая

Посилаючи свого правнука Мінігі на землю, сонячна богиня вручила йому дзеркало — символ честі, яшмові підвіски — символ вміння співчувати і меч. При цьому було дано настанову не тільки освітлювати цілий світ, а й правити ним, приборкуючи непокірних. Тривалий час серед землеробських спільнот меч лишався не при ділі й тлумачився як символ мудрості. Однак з утвердженням держави, десь ХVІ століття, розвивається новий напрям синтоїзму, суть якого полягає в тому, що будь-яка земна людина спроможна стати божеством за життя — за особливі заслуги перед Батьківщиною. Ось тоді в свідомості мешканців Японського архіпелагу з’являються елементи конфуціанства з його чуттям громадянського обов’язку та суворою дисципліною в системі ієрархічних стосунків. Такий оновлений світогляд дав потужний поштовх розвитку суспільства, і 1886 року імператор видав указ, яким утвердив єдність релігії та політики. Починає формуватися ідеологія «кукутай», що в перекладі означає «тіло держави», або ж «національна сутність». Японська неповторність, японська мораль з її культом вірнопідданості та синівської поштивості до тих, хто займає вище суспільне становище (звичайно ж, завдяки своїм чеснотам, бо іншого просто не може бути), японська люб’язність, японська сім’я возводяться до рангу культу, і будь-яке інакодумство стає неможливим. Синтоїзм, що культивував готовність розчинитися в довкіллі, виявився винятково благодатним доважком для утвердження особистісного підпорядкування державі, інтереси якої уособлюють можновладці. Місце абстрактних духів займають конкретні особи.

Зразками для наслідування стають самураї — дрібні дворяни, які за критерій моральності обирають беззастережну відданість феодалу, якому служать. Статусу церков набувають відгалуження синто, послідовники яких ставлять за мету досягти духовної досконалості через спеціальні вправи, які розкривають фізичні можливості людини. Суспільство зобов’язує жінку проводжати чоловіка на війну як на свято, і мати за честь вручити йому меч.

Далі — більше. З кінця ХІХ століття в суспільстві з’являється думка, що японці — покликана до панування над світлим нація, і держава їх найдосконаліша. Вони народжуються на вершині гори, яку належить здолати кожному в процесі духовного поступу: так урівноважується комплекс нівелювання особистості, неминучий у суспільстві мурах.

Тепер учасникам храмових відправ нагадують, для чого Аматерасу вручила меч своєму правнукові — для здійснення «божественної місії» японців, яка полягає в тому, що всі народи мають бути зібрані «під одним дахом». Колись мирних рибалок і хліборобів втягують у низку війн. Все це завершується великим отверезінням після поразки в Другій світовій війні, посиленою ще й трагедією Хіросіми та Нагасакі. Це поклало край злиттю держави з культом, релігійного світогляду з громадянським.

Нині синтоїзм у всіх його формах уже не має колишнього впливу на суспільство, хоч питання про участь найактивніших його апологетів у керуванні державою вряди-годи порушується. Імператора мають за священну особу, але це вже радше данина традиції, аніж переконання. На передній план виступає тенденція до очищення — цілої нації, роду, окремої особи. Стають популярними колективні храмові дійства — «хараї», коли миряни разом миють руки, оббризкуються солоною водою та обсипаються сіллю, після чого моляться. Разів зо два на рік влаштовуються пишні свята — «мазурі», під час яких згадують міфологічну версію створення святилища, виконують ритуальні танці й врочисто проносять розкішно прибраний паланкін з яким-небудь культовим предметом. Вважається, що під час цього дійства «камі» освячує не тільки учасників врочистості, а й гостей. Часом «міцурі» збігається з традиційними святами на честь природних явищ — настання весни, квітування ірисів чи хризантем.

Загалом для синтоїстів мало що змінилося. Як і колись, вони не шукають вічного життя — спасіння для них у духовному зв’язку з тими, хто був і колись буде, у вдячності до «камі» всіх рангів, прагнення гармонії з природою. Простору навколо дуже мало — звідси й мистецтво чайної церемонії з її культом прилучення до вічності, мистецтво ікебани, яке не потребує багато компонентів для створення прекрасної композиції, тихі танці й короткі вірші. Навіть для сучасного успішного бізнесмена, вдягненого в європейський костюм і орієнтованого на науково-технічний прогрес, власний садочок з ретельно підібраними камінцями навколо крихітних дерев, — святилище, без якого життя неможливе.

Свята простота?

Сприймання світу як єдиного з людиною цілого й одухотворення всього в ньому сущого дуже древнє. Те, що такий світогляд дожив до наших днів, ставши підвалинами синтоїзму, пояснюють крайньою його простотою, яка не потребує особливих зусиль в опануванні етичних норм. Якби це було так, то японці навряд чи досягли б великих успіхів у науково-технічному прогресі. Найімовірніше, живучість синтоїзму забезпечило інтуїтивне усвідомлення того, до чого сучасна наука тільки підходить — інформаційних взаємодій у живих і неживих системах.

Чи справді у природи немає розуму? — таке запитання ставив перед собою один з видатних фізиків минулого століття Сергій Вавілов. — Якщо немає, то звідки він взявся в людині? Може, ми не знаємо, де його шукати?

Сучасне суспільство споживання не цінує того, що має, однак ладне платити великі гроші за знайдений на горищі старого будинку мідний свічник чи хрест полеглого у Другій світовій війні німецького солдата. За тим — відчуття сконцентрованого в речовині часу, інформації, яку, можливо, коли-небудь буде прочитано.

Дорожити антикваріатом нас змушує частинка синтоїзму, яку несе у своїй душі кожна людина.