«Упа: історія нескорених»

9-11 березня в Кобзарській Світлиці «Українського Дому» в Києві демонструвалася фотовиставка «Українська Повстанська Армія: історія нескорених». Організатори — Центр дослідження визвольного руху, Центр національного відродження  ім. С.Бандери та Молодіжний націоналістичний конгрес. Відвідувачі мали змогу переглянути унікальні фотоматеріали про діяльність ОУН, УПА, Карпатської Січі, УГВР, ознайомитися з коментарями до них.

Мета фотовиставки — упорядкувати, систематизувати та скерувати окремі дії українців — і в Україні, і за її межами — на тісну співпрацю, об’єднати зусилля щодо урочистого відзначення знаменних дат. Без перебільшення, виставка зацікавила тисячі небайдужих до минулого киян, гостей столиці, ветеранів визвольного руху і, що особливо приємно, молодь. До послуг відвідувачів двадцять два стенди з усіма аспектами боротьби повстанців — від організаційно-штатної структури УПА, до перебування повстанців в ув’язненні та на засланні. Принагідно зазначу, що за три дні, фотоекспозицію відвідали близько двох тисяч осіб.

Сьогодні неоднозначно сприймаються такі поняття, як «патріот», та «націоналізм». Чимало чуємо про любов до держави, про підтримку нації тощо. Прикро, але рівень знань молодих патріотів з історії Батьківщини далеко не ідеальний. Тож нагода на основі архівних, тривалий час замовчуваних доку­мен­тів довідатися про витоки збройного повстанського руху зацікавила не одного.

Незнання минулого позбавляє націю майбутнього. Міф про УПА як купку патріотично налаштованих фанатиків завдає нині великої шкоди. Документи давали нагоду пересвідчитися, що збройне підпілля було справжньою самодостатньою потугою. Уже на початку 1943 року почали з’являтися дисципліновані й чітко структуризовані бойові відділи, створюватися штаби. Військова структура остаточно усталилася, коли Роман Шухевич став Головним командиром УПА й було створено її Головний військовий штаб (ГВШ).

Для багатьох був новиною факт наявності в мережі ОУН підрозділів Українського Червоного Хреста. Вартими уваги є й матеріали про діяльність Служби безпеки, мережу постачання та напіввійськові Самооборонні Кущові Відділи. Не менш цікавими є й матеріали, присвячені запровадженим в УПА одностроям та нагородам.

Неабияк добре було налагоджено й видавничу діяльність українського підпілля. Основними напрямами були: публікація пропагандистсько-ідеологічних матеріалів, видання посібників з підпільної діяльності, праць військово-теоретичного характеру, періодики та художніх творів. На світлинах можна побачити активних діячів підпільного видавництва, детальніше ознайомитися з брошурами та листівками. Все це є наочним доказом, що український визвольний рух був чітко спланованим, базувався на чіткому ідеологічному підгрунті та діяв відповідно до військової стратегії.

Не міг залишити байдужим і стенд «Протиповстанська боротьба». Світлини свідчили про факти знущання над полоненими, та існування груп енкаведистів, які, перевдягаючись в одяг вояків УПА, чинили злочини.

Окремий стенд присвячено діяльності незламних борців в умовах ув’язнення. Серед них було чимало жінок, але це ніяк не знітило радянську владу — їх утримували в жахливих умовах, змушували до каторжної праці. Зосереджених у великій кількісті в таборах непримиренних ворогів комуністичного ладу з досвідом ведення бойових дій (українців, литовців, латвійців, естонців, грузинів) — об’єд­нувала ідея створення незалежних національних держав. Така ситуація призвела до масштабних страйків, які переростали у великі повстання. Попри їхню приреченість, система ГУЛАГу дала тріщину і почався незворотній процес занепаду, в якому рушійною силою стали українці. Вони продовжували боротьбу за волю навіть у важких умовах ув’язнення.

На виставці Центру досліджень визвольного руху чітко розумієш, що історія України — це історія боротьби її народу за незалежність. Акт 24 серпня 1991 року став результатом не тільки голосування потрібної кількості депутатів Верховної Ради. Насамперед це наслідок багаторічних змагань не одного покоління українців, серед яких сотні тисяч вояків УПА та членів ОУН, які віддали свої серця за незалежність держави, заплатили за неї десятиліттями таборів. Але парадокс: незалежна держава ДОСІ НЕ ВИЗНАЄ УПА!!! Імперська пуповина заважає владі називати окупанта окупантом, а борця за волю — героєм нації. Влада дотепер не розуміє, що визнання потрібно не самій УПА, яка вже давно заслужила й отримала його від самої Історії, — це визнання потрібно тій таки владі, щоб вона мала право називати державу, якою їй доручено керувати, гор­дим іменем УКРАЇНА.

На мій погляд, такі виставки конче необхідні для сучасного суспільства. Вони дають змогу робити суб’єктивні висновки що­до історії боротьби за незалежність, щодо вояків, які поклали свої життя за Україну. А незгідним історія вже вказала їхнє місце на смітнику.

Марічка Коваленко