Чи не час Україні почепити оберіг?..

Тепер БЮТ, за словами своєї лідерки, сподівається на аналітичну під­трим­ку інституту, керованого Мадлен Олбрайт, «на рівні роботи групи NDI в Україні». Саме так відповіла Юлія Тимошенко на запитання про те, чи йдеться про якусь матеріальну допомогу.

У перший день весни Тимошенко відправилася здавати іспит на відданість у Білому домі. Там вона провела зустрічі з віце-президентом США Діком Чейні та радником президента Буша з питань на­ціо­нальної безпеки Стівеном Хедлі. Характер аудієнції та особливість питань, що порушувалися не передбачали присутності преси. Тож про результати зустрічі можна було довідатися лише від лідер­ки БЮТ.

Довідка. Річард (Дік) Брюс Чейні, 1941 р. н. Народився в м.Лінкольн, штат Небраска, США. Батьки Діка — Герберт Чейні і Марджорі Лорейн Дікі. У тринадцятирічному віці Річард переїздить разом з батьками в Каспер (західний Вайомінг), де батько очолює місцеву станцію раціонального використання надр Міністерства сільського господарства США. По закінченні середньої школи вступив до Єльського університету. Провчившись там два роки, вирішив продовжити навчання в рідному штаті, де отримав ступінь бакалавра і магістра політології в Університеті Вайомінгу. Переїздить до штату Вісконсін, де працює над докторською дисертацією в Університеті Вінсконсіна. Будучи аспірантом, одержує стипендію Конгресу. Опиняється в Вашингтоні. Працює в апараті конгресмена-республіканця від штату Вісконсін Вільяма Стейгера, а потім у Дональда Рамсфельда. 1970 року після отримання Рамсфельдом від президента Ніксона посади консультанта Білого дому стає його заступником. 1974 рокновий президент Джеральд Форд призначає Рамсфельда керівником свого апарату, Чейні при Рамсфельді. Коли 1974 року Рамсфельд полишає Білий дім, Дік Чейні обіймає його посаду. Після закінчення каденції Форда 1977 року Чейні повертається у Вайомінг, де починає політичну кар’єру в «Республіканській партії». 1978 року його обирають до Конгресу США. У 1981—1987 рр. Чейні — голова Політичного комітету «Республіканської партії», 1987 року — голова Конференції республіканців у Палаті представників, 1988-го — лідер республіканської меншості в Палаті представників. 1989 року Річард Чейні полишає Конгрес у зв’язку з призначенням президентом Джорджем Бушем-старшим на посаду міністра оборони, яку обіймає до січня 1993 року. За час перебування на посаді керує військовими кампаніями у Панамі й операцією «Буря в пустелі» на Близькому Сході. 1995 року Чейні полишає міністерське крісло і пересідає у крісло голови ради директорів Hulli-berton, компанії, що займається обслуговуванням нафтопромислів зі штаб-квар-тирою в Даласі, штат Техас. Згодом залучається до президентської кампанії Джорджа Буша-молодшого і повертається у Білий дім.

У біографії Діка Чейні досить плям. Скандали з ти­­­ском на спецслужби США задля фабрикування звинувачень режиму Саддама Хусейна у розробці зброї масового враження, з’ясування витоків інформації, що призвела до викриття агента ЦРУ, звинувачення у зловживаннях, які здебільшого пов’язані з діяльністю вже згаданої компанії Hulliberton і її «преференціями» в післявоєнному Іраку. Він прославився тим, що домагався від Конгресу санкціонувати тортури проти іноземних громадян, яких утримують у таємних тюрмах США на території інших країн. Сьогодні Річард Че­йні відчайдушно критикує невідступність демократів у Конгресі, які висловлюються проти збільшення американської присутності в Іраку. А також відстоює позиції необхідності нанесення превентивного удару по Ірану. Втілює проект американсько-європейсько-арабсько-сунітського союзу з Ізраїлем проти Ірану.

Як зазначили у своїх звітах більшість представників ЗМІ, що були свідками події, з Білого дому Юлія Володимирівна вийшла зосередженою. Результатом внутрішнього напруження, схоже, стала стратегічна помилка, якої припустився радник з підготовки перебування Тимошенко в США вельмишановний Григорій Немиря, — неврахування завзятої агресивної відвертості Юлії Володимирівни, яка змусила замислитися другу сторону у правильності своїх припущень. Зрештою вибір зроблено давно і на користь Віктора Ющенка, а виправдав він себе чи ні — це інше питання.

Довідка. Немиря Григорій Михайлович, 1960 року народження. Закінчив Донецький державний університет, історичний факультет (1982 р.); 1996—1998 рр. доцент кафедри політології Донецького державного університету, потім проректор Національного університету «Києво-Могилянська академія». Викладає в Інституті політичних досліджень (Бордо), Коледжі НАТО (Рим).

Член-кореспондент Центру стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS, 1994, Вашингтон). Член Міжнародного інституту стратегічних досліджень (IISS, Лондон). Член консультативної Ради по Центральній і Східній Європі Freedom House (американська недержавна організація, очолювана колишнім директором ЦРУ Джеймсом Вулсі, фахівцем з експорту кольорових революцій).

З 25 травня 2006 року — народний депутат України, заступник голови фракції Блоку Юлії Тимошенко.

Він конструктивний і технологічний, проте геть по-збав-лений фасцинативних ознак та «енергополітичної харизми». Займається стратегічним плануванням у БЮТ. Посідає місце «сірого кардинала».

«З обох зустрічей я отримала один висновок — у США розуміють всі проблеми, які супроводжують політичне життя України. І наскільки було зрозуміло з розмови, будуть підтримувати демократичний розвиток України, кроки на збереження і посилення національної незалежності і диверсифікацію постачання енергоносіїв», — заявила вона журналістам.

Тимошенко також наголосила на головному месиджі, що намагалася донести своїм візаві: «Що ж до наших повідомлень, то ми намагалися донести, що сьогодні вперше за 15 років незалежності постала справжня небезпека, яка загрожує втратою політичного суверенітету». Вона переконувала віце-президента США Діка Чейні та радника президента Буша з питань національної безпеки Стівена Хедлі, що загроза, пов’язана з втратою енергетичної незалежності, йде від Росії.

Вкотре лідерка блоку свого імені не обминула тему дострокових парламентських виборів, які, на її погляд, «є єдиним шляхом запобігти трагедії, яка загрожує національній безпеці», адже уряд Януковича, за словами Тимошенко, працює в інтересах Росії.

З Білого дому Тимо­шен­ко перебралася на капітолійські пагорби, де мала зустріч з конгресменами — членами так званої української групи. Спілкування знову відбувалося в режимі «без преси». За півгодини Тимошенко вийшла у супроводі трьох конгресменів, які заявили про необхідність незворотного руху України до демократії.

Окрім конгресменів, капітолійські пагорби порадували Юлію Тимошенко ще однією запланованою зустріччю — з українською діаспорою. Коли лідерка БЮТу зайшла до зали, він вибухнув скандуванням «Юля-Юля!» та «Разом нас багато — нас не подолати!». Тимошенко відверто критикувала президента Ющенка, поскаржилася на те, як він несправедливо відправив її уряд у відставку. Відверто не для України, а виключно для тих, хто не розуміється на подіях, що відбувалися, наголосила: «Потрібно було берегти ту єдність, посилювати її, і не допускати, щоб люди, які свідомо або навіть інколи проплачено працювали на розрив, знищили нашу єдність. Але ми пережили цей етап, і, гадаю, зробили висновки. Сьогодні, в цей важкий час, ми знайшли можливість з президентом переглянути всю цю негарну історію і знайти можливість подати один одному руку», — зірвала оплески Юлія Володимирівна.

Звертає увагу цікаве визначення, яке дала останнім об’єднавчим процесам і самому факту об’єднання так званих опозиційних сил під егідою БЮТ, лідерка блоку свого імені, визначивши їх як об’єднання «за три хвилини до розстрілу». Водночас вона дуже мудро наголосила, що «Україну є кому руйнувати і забирати надбання, але ми не маємо права допускати таких людей до президента».

Озвучила Тимошенко діаспорі й свій план усунення Януковича від влади.

«По-перше, ми не повинні допустити, щоб Янукович отримав у Раді 300 голосів (забігаючи наперед, скажімо, що це вельми реально. — Ред.). Ви знаєте, зараз у парламент вкинуто безмежні кошти, щоб переманити деяких депутатів з БЮТ і «Нашої України» в коаліцію. На жаль, є депутати, які можуть поміняти свою совість на 5 мільйонів. Утримувати людей важко, і тому ми чекаємо на розгляд у Конституційному Суді питання про імперативний мандат», — заявила Тимошенко.

Другий крок, за словами Юлії Володимирівни, це усунення Януковича і його команди від влади шляхом дострокових виборів. Тимошенко зазначила, що одного рішення Конституційного Суду в цій справі буде замало, наголосивши на тому, що потрібен ще й указ президента (на якого чиниться тиск, аби запобігти цьому).

Третім же кроком лідерка БЮТ бачить підтримку і тиск світової громадськості в разі, якщо антикризова коаліція відмовиться виконувати рішення президента і Конституційного Суду щодо дострокових виборів.

Споганив настрій Юлії Володимирівні журналіст «Радіо Свободи», який вже напередодні запитав її про Павла Івановича Лазаренка, про те, як вона збирається боротися з бандитами в Партії регіонів, коли в її партії є такі неоднозначні персони, як пани Фельдман та Губський, за що й був названий леді Ю «провокатором та чорним піарником». Неочікуваний випад викликав хвилю емоцій — і Юлія Володимирівна, не подумавши про наслідки, зробила хибний як для політика крок, наголосивши: «Ми вішаємо мітки на людей, не розбираючи їх сутності. Запорукою того, що наша команда ніде не схибить, не відступить на жоден крок від стратегічного шляху, є моє власне ім’я і моя власна позиція».

І тут, як мовиться, її «понесло»: «Я буду крок за кроком руйнувати опорних людей «Партії регіонів» на Сході, я буду перевербовувати і забирати кращих організаторів процесу, і забиратиму їх для того, щоб вони не працювали на їхню перемогу. Бо я вважаю, що перемогу ми от­римаємо тоді, коли переконаємо людей на Сході, що Партія регіонів — це не їхня партія».

Проте попри старання Юлі, як подейкують, тема Фельдмана, який, власне, сидів у залі серед почесної публіки, на цьому не закінчилася, оскільки дехто з представників діаспори пригадав, як 2006 року цей самий Фельдман приїздив до США та вмовляв єврейське лобі в сенаті не скасовувати поправку «Джексона-Венніка» щодо України.

Важливіша зустріч з держсекретарем США Кондолізою Райс теж проходить за зачиненими две­ри­ма.

Довідка. Кондоліза Райс, 1954 року народження. Народилася в м.Бірмінгем штату Алабама в афроамериканській родині Джона і Анжеліни Райс. Батько працював на адміністративних посадах у різних навчальних закладах, мати — викладачем музики. Навчається в Денверському університеті, штат Колорадо. Ступінь магістра отримала в католицькому університеті Нотр-Дам, штат Індіана. Доктор політології. Спеціалізувалася на дослідженнях ЗС СРСР і радянської військової доктрини, проблем безпеки у Західній Європі. Досконало володіє російською мовою.

1989—1991 рр. — робота в Раді національної безпеки в адміністрації президента Джорджа Буша-старшого, спеціальний помічник президента, старший директор відділу з європейських та радянських справ. У липні 1991 року повертається на викладацьку роботу в Стенфордський університет, входить до передвиборної команди Джорджа Буша-молодшого як старший радник із зовнішньої політики. З 20 січня 2001 року помічник президента США з національної безпеки. З жовтня 2003 року керівник Групи із стабілізації Іраку.

З 16 жовтня 2004 року — держсекретар США. Є членом ради директорів низки великих американських корпорацій, членом Американської академії мистецтв і наук. Вважає себе помірною республіканкою і глибоко віруючою людиною, в політиці — реалістом і прагматиком.

Експерти знаходять ду­же багато спільного між Кондолізою Райс і Мадлен Олбрайт. У Мадлен є своя війна — в Югославії, Кондолізі потрібен Іран. Злі язики, згадуючи Кондолізу Райс і Мадлен Олбрайт, називають їх не інакше, як «красуня і чудовисько».

За словами лідерки БЮТ, держсекретар Кондоліза Райс під час зустрічі дала їй зрозуміти, що «США підтримають демократію в Україні». «Всіх насторожують ризики, пов’язані з інтеграцією України в зовсім інші структури з втратою політичного сувере­нітету», — зазначила Юлія Тимошенко. І головне, на чому наголосила Юлія Тимошенко: «Як­що правовим шляхом через рішення Конституційного Суду буде визнано, що Україна має провести дострокові вибори та змінити Конституцію, наші дії буде підтримано. Такий ви­сновок я можу зробити з цієї зустрічі».

Ситуація із розміщенням елементів ПРО в Європі, за словами Юлії Тимошенко, під час зустрічі з Кондолізою Райс не обговорювалася.

Безумовно, візит Юлії Тимошенко до Вашингтона дещо оживив тему Ук­раїни в США. Але не більше. Білому дому вистачає своїх внутрішніх проблем. Достатньо проблем з Афганістаном та Іраком, ме­тушнею довкола Ірану, з’ясуваннями зі «старою Європою» і мюнхенською промовою Володимира Путіна. Слід було розуміти: з наскоку притоптати Віктора Ющенка, коли поряд з ним Катерина Ющенко, — завдання нездійсненне. Звісно, по поверненні до України промови Юлії Тимошенко для своїх прибічників, а особливо для «нестійких» послідовників, набудуть особливої патетики. Однак навряд чи вдасться Юлії Володимирівні ввести в оману інтелектуалів, скажімо, таких, як філософ, політолог Дмитро Видрін. Чомусь не поміченим залишилося інтерв’ю на http://www.liga.net/ останнього під назвою «Д. Видрін: Політика — це чорна мітка», де він порівнює парламент із зоною: «Виявляється, якщо ти захищав дисертацію, отримував «великі зірки» на погони або був чемпіоном світу — це нікому не треба. Ти починаєш жити не за минулим своїм, генеральським чи професорським, а за зовсім іншими новими законами. Для того, аби стати депутатом, ти повинен зламати у собі чимало табу. А табу людини — це і є структура особистості. Наприклад, у мене є табу: не можна штовхатися. Проте, якщо мені наказують відштовхувати «ворогів» від трибуни, я маю штовхатися. У мене є табу: не можна застосовувати насильство до жінки. Проте, якщо мені кажуть, що «ворожу» депутатку не можна пускати на робоче місце, я повинен підкоритися. Якщо тобі скажуть засунути твоєму опонентові у щілину для голосування сірники, аби він не зміг проголосувати, то як професор чи генерал ти не можеш цього зробити, проте як нардеп — зобов’язаний.

Ідеальний депутат — це людина, яка забула, ким вона була у попередньому житті, і зламала основні табу своєї особистості. Зламавши свою особистість, вона ніби говорить: я вже спроможна на плідну, дисципліновану парламентську роботу. І цей злам не є складним виключно для тих особистостей, у яких маленький асортимент табу, яким нічого у собі ламати, аби, наприклад, матюкатися, галасувати, плювати в обличчя одне одному. <…> якщо ти спроможний плюнути в обличчя своєму політичному опонентові — отже, ти готовий для свого політичного «кодла».

Отже, у таких, як Видрін, у тих, хто здатний ще мислити, відчувати, страждати, є вибір. Вибору немає у таких, як Тимошенко, Турчинов, Немиря. Адже не вони вирішують, а вирішує «брошка», яку обрала колишній держсекретар Мадлен Олбрайт. А й справді, яка брошка була на грудях пані Олбрайт і чи не запізно нам почепити оберіг?..

Валентин Лисенко,
Віктор Вірний