Державою має керувати особистість

Багато великих учених і мислителів різних країн вивчали проблеми влади у пошуках оптимальних форм управління. Незважаючи на велике розмаїття форм державного управління, які існували в різний час і в різних народів, можна виділити три основні: монархічну (цар, емір, шейх, король, учитель, генеральний секретар, вождь), аристократичну (сенат, палата лордів) і демократичну (верховна рада, парламент, конгрес та ін.). Функції управління державою здійснюються через владу. Можна впевнено стверджувати також, що коли сильна верховна влада, то сильною буде і держава. Зазвичай підвищується рівень життя народу, зростає його добробут (бувають винятки, як, наприклад, деспотичні комуністичні режими СРСР періоду колективізації та Пол-Пота в Кампучії). Вища форма влади — державна (в правовому суспільстві) — будується на взаємодії п’яти незалежних влад: законодавчої, виконавчої, судової, інформаційної та інтелектуальної (духовної, світоглядної). Інколи в науковій літературі говорять також про білу, сіру, синю, і чорну владу. «Біла влада» — влада закону, влада етики і норм моралі. «Сіра влада» характеризується тим, що не лише за слабкого, а й у деяких випадках за сильного верховного правителя концентрується в руках честолюбного візира, кардинала, начальника таємної поліції. Для «Синьої влади» характерна гегемонія духовних, релігійних або політичних начал. «Чорна влада» — це влада мафіозних структур.

Реальна влада, тобто можливість впливати на поведінку інших, залежить від особистості керівника, а також ситуації. Влада керівника над підлеглими залежить від його особистих якостей і, насамперед, від професійної компетенції та вміння знайти ефективні важелі впливу на людей. Існує залежність від ситуації, наприклад, влада молодого керівника зазвичай не рівнозначна владі досвідченого керівника. Згідно з сучасним управлінським мисленням, вважається більш ефективним, щоб керівництво здійснювали не формальні керівники, а лідери, оскільки влада, заснована на позитивному прикладі, більш стійка, суспільство відчуває симпатію до керівника і довіряє його здібностям. Керівник має поширювати навколо почуття мужності і відповідальності. Люди завжди охоче сприймають позицію симпатичної їм людини. У цьому й полягає секрет мистецтва управління — прихиляти, притягувати, привертати людей до себе. Феномен лідерства грунтується на авторитеті керівника. Існує ще одна сторона влади — відповідальність. Адже влада без відповідальності — це тиранія, деспотизм, диктатура.

Проблема політичного лідерства сягає своїм корінням у глибоку давнину. Цю проблему досліджували в різні часи. Першими дослідниками були видатні мислителі античності Платон і Аристотель. У часи середньовіччя Н.Ма­кі­авеллі зауважував, що типовий політичний лідер — правитель, який домагається мети, не добираючи засобів, при цьому маючи на увазі не аморальність, а використання правителем усіх шляхів для консолідації нації та побудови міцної держави. Ф.Ніцше у праці «Генеалогія моралі» акцентує увагу на тому, що прагнення людини зайняти пост лідера є природним інстинктом людини і зазначає, що лідер має право ігнорувати мораль. На думку З.Фрейда, народні маси потребують авторитету, оскільки сім’я потребує авторитетного батька. Але всі вони сходяться на тому, що народ повинен мати лідера. Ця людина має бути сміливою, вольовою, компетентною, людиною, яка не боїться приймати рішення. Згадаймо найвизначніші персоналії, які зуміли змінити хід історії: для французів — Жанна д’Арк, для турків — Ататюрк, для американців — Вашингтон, для поляків — Валенса. Різні країни переживали важкі періоди в своїй історії. Але завжди врешті з’являлася сила на чолі з лідером, яка брала на себе владу і відповідальність та виводила ці країни з кризи.

Отже, політичне лідерство передбачає ухвалення рішень, які активно впливають на події, а відтак і на хід історичних процесів. Незалежно від політичного устрою та форми державного правління в кожному суспільстві політична влада здійснюється певною групою людей — елітою. Адже будь-яка діяльність складається з двох компонентів — управління і виконання. Тому й суспільство має управлінський клас (еліту) і клас виконавців (народ). В основі такого поділу лежить критерій, що має назву «елітарність» — вміння керувати, приймати рішення і прогнозувати розвиток подій. Еліта висуває зі своїх рядів особистості — політичних лідерів, які реалізовують функції управління в цій державі (країні).

Загалом лідерство(від англ. Leader — керівник, ведучий) є одним із механізмів регулювання відносин між людьми, соціальними групами, інститутами суспільства. Його сутність — відносини панування, підлеглості, впливу, наслідування тощо. Політичне лідерство фіксує морально-політичні та психологічні стосунки між суб’єктом (особистістю або групою особистостей) та об’єктом політики (державою, партією, суспільною організацією тощо). Об’єктивна необхідність лідерства зумовлюється управлінською функцією влади й виникає тоді, коли потрібно оцінити політичну ситуацію та здійснити від імені великої суспільної групи певні дії. З-поміж претендентів на лідерство обирається особа, яка вирізняється найбільшою активністю, інформованістю, інтелектом та ефективністю політичної діяльності. Потреба в лідерах виникає тоді, коли об’єкт шукає мету подальшого розвитку й шляхи її досягнення або пропонує нові засоби реалізації раніше поставлених завдань. Суб’єкт пропонує своє розуміння першого і другого, згуртовує об’єкт (якщо погляди збігаються) і забезпечує просування вперед. Хоча, звичайно, жодної гарантії, що відбувся правильний вибір лідера, який забезпечить інтереси суспільства, немає, особливо за сучасних засобів масової маніпуляції людьми.

Щоб опанувати мистецтвом лідерства, суб’єкт політики повинен мати і постійно розвивати цілу низку якостей, зокрема:

— здатність відчувати, аналізувати мотиви поведінки людей, інтегрувати їх, коригувати поведінку об’єкта з урахуванням його потреб і цілей розвитку;

— уміння створювати сприятливий морально-психологічний

— клімат політичного життя своєї спільноти;

— відповідність стилю лідерства цілям оптимального співвідношення стратегічних і поточних завдань, рівню політико-психологічної культури, домінуючим ціннісним орієнтаціям суспільства тощо.

Лідером зазвичай є окремий політик, хоча може бути й група осіб.

Колективний лідер зде­більшого створюється в перехідні періоди існування держави, партії, суспільної організації тощо. З часом, коли структура об’єкта змінюється, його керівна група висуває (або він самовисувається) персонального лідера. Так було, коли з першого Тріумвірату Стародавнього Риму (Цезар, Помпей, Красс) вийшов одноосібний диктатор Цезар (60 р. до н.е.). Так було у Франції, коли влада трьох консулів перетворилася на імператорство Наполеона Бонапарта (1804–1814). Так було і в СРСР, коли колективне керівництво країни після Хрущова змінилося одноосібною владою Л.Брежнєва.

Функціонально політичний лідер покликаний формувати політичний курс, стратегію й тактику, реалізація яких здійснюється на таких рівнях: оцінювання суспільної та групової ситуації, вироблення лінії поведінки, виконання мобілізуючих функцій всієї спільноти.

Сьогодні, як ніколи, актуальна наукова спадщина видатного теоретика української державності В’ячеслава Липинського. Історіографічне та соціальне обгрунтування ідеї Української держави, ролі еліти та провідників нації в її створенні є тим потенціалом, що розвиває політичну думку, дає змогу теоретично обгрунтувати шляхи розвитку. Ідеї Липинського визріли на основі глибокого вивчення й дослідження історичних традицій Козацько-гетьманської держави, ментальності українців і географічного розміщення їхніх земель, особливостей становлення європейських націй, а також міждержавних змагань за панування у світі. Український народ, ослаблений руйнуванням його генетичного коду упродовж багатьох століть, поступово ставав маргіналом цивілізації. Ось чому у вченні Липинського проблема побудови Української держави тісно пов’язана з роллю еліти та видатної особи в державі: «Не етнографічна маса, яко така, не тип, не характер, не мова, не окрема територія творять самі по собі автоматично націю, а творить націю якась активна група людей серед цієї етнографічної маси, група, що веде серед неї перед в існувати поза національним — це закон природи людського буття». Ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов у праці «Дух нашої давнини» говорить: «Суть нашої проблеми лежить у питанні формотворчої будівничої правлячої касти. Була та каста мудра, відважна та сильна морально, — була й держава. Була вона слаба або вироджувалася, розкладалася й гинула, — слабла й держава…» З проблемою національних лідерів Україна стикнулася і 1918 року, коли ліберально-соціалістичні керівники Центральної Ради М.Грушевський та В.Вин­ниченко, замість твердою рукою творити державу, розпустивши українське військо, проводили мітинги на Софійській площі, випускаючи «універсали» один за одним. Та, як відомо, хоругви не захистили нас від банд міжнародних терористів. Д.Донцов у своїй праці «Партія чи орден?» писав: «Бо замало є скинути тиранів, треба ще й думати про те, щоб вони не повернулися в іншій формі. Без своєї правди і мудрості ми будемо скидати царів на те, щоб прийшли комісари, а комісарів скидатимемо, щоб прийшли демократичні мафії, слуги того самого ворога, що скував нашу батьківшину і в рабство обернув козацьких синів». Як актуально це звучить і сьогодні!

Еліта і народ існують у рівновазі. Є, на жаль, і третя категорія. Це люмпени — вкрай егоїстична, злодійкувата і некерована частина суспільства. Уп­равління ними здійснюється через насильство. Еліта і народ належать до конструктивного типу людей, націлених на творення (близько 80%), а люмпени — до деструктивного типу (20%). Їхня мета — руйнування. Не працювати, а відбирати і ділити. Існує природний і штучний відбір людей з кожного класу. Природний здійснює сама природа і доля. Штучний — самі люди: для цілеспрямованого створення популяції з необхідними якостями. Штучний можна поділити на два види: перманентний — коли люмпенів-злочинців страчували і в такий спосіб підвищували елітарність та аномальний — вилучення з популяції кращих людей. Сіоно-більшовики знищували талановитих людей, їх кидали в концтабори, влаштовували голодомори, висилали за кордон. Так зменшували елітарність українського народу і збільшували кількість люмпенів. Ця своєрідна «селекційна» робота із знищення українського народу і вирощування люмпенів тривала з 1917 до 1991 року. Коли відсоток люмпенів сягає критичної межі, тоді люмпенізація населення може призвести до його загибелі, до цілковитої деградації нації.

Правлячий клас складається з: істинної еліти, псевдоеліти, ксеноліти (гр., xenos — чужий), представленої інородцями. Істинна еліта має прогностичне мислення і відповідальну моральність. Вона оптимально, з позитивним результатом створює алгоритми вирішення управлінських завдань і моральних норм поведінки. Еліта, яка не має такої здатності, упродовж еволюції вимирала разом з власним народом. Псевдоеліта — частина правлячого класу, представники якого за генетичним кодом не відповідають вимогам, що ставляться до еліти. Псевдоеліта представлена переважно активними люмпенами (люмпенська псевдоеліта) і народом (народна псевдоеліта). Псевдоеліта не управляє, а тільки вдає, що працює на благо народу. Ксеноеліта, або чужоземна еліта, — це частина правлячого класу, представлена чужорідними за національною ознакою людьми порівняно з титульною нацією. Нині до влади прийшла псевдоеліта і ксеноеліта, вони переймаються лише власним збагаченням. Не випадково переважна частина депутатів — мільйонери.

Елітарною системою протидії люмпенізації нації й етносу є націоналізм. Еліти без націоналізму не існує. Представник істинної еліти за своєю суттю — націоналіст, він відповідає за націю. Крайній націоналізм необхідний тоді, коли відбувається окупація країни іншою нацією. Тоді як протидія виникає захисний радикальний націоналізм. Національна еліта виконує роль глави нації. Практично в кожному суспільстві, а отже, в державі, є соціальна група людей, яка в той чи інший момент історії визначає характер цього суспільства або держави, своєю активністю і життєвою енергією спрямовує його, стає основним носієм його ідеї і духу, визначає політичні і геополітичні цілі. Цей прошарок людей може бути надзвичайно тонким, соціально і релігійно різноманітним, але є він майже завжди. І необхідність у такому прошарку, який називали раніше аристократією, а нині національною елітою, — очевидна. Її функція — підтримувати стабільність у державі, не допустити її руйнування. Ця думка простежується у статті М.Сенченка «Хто буде при владі: еліта національна чи ксеноеліта» ( «За Українську Україну». — 2006, №13).

Зі сказаного напрошується висновок: для наведення ладу в політиці, економіці та інших сферах суспільного життя до влади має прийти справжня національна еліта. Повинна врешті з’явитися сила на чолі з національним лідером, яка візьме на себе всю владу та відповідальність за виведення країни з кризи. Ця сила буде єдиною командою однодумців, які, об’єднані національною ідеологією, діють спільними зусиллями задля одного результату — лише так можна досягти мети. Терпіти і далі той хаос, який панує в цих сферах, — означає терпіти подальший занепад і розкол країни, народне зубожіння. Нам потрібна сильна влада, здатна приборкати розгул нашого олігархічного, кланово-кримінального капіталу, здатна відсторонити їх від влади, яку вони фактично захопили, змусити припинити нескінченний переділ власності, змусити поважати закон, провадити чесний бізнес і служити українському народові. Та система влади, державного устрою, яку має сучасна Україна, не може виконати вкрай складне завдання приборкання капіталу. Для цього потрібен визнаний загальнодержавний лідер з достатніми повноваженнями і всенародною підтримкою. Народ повинен знати ту людину, яка взяла на себе владу і яка відповідає за все, що відбувається в державі. Потрібен, якщо хочете, «абсолютний диктатор», але демократичний і добре контрольований, підзвітний. Це може бути і президент (гетьман), і прем’єр з новими великими повноваженнями, високого духовно-морального рівня та із залізною волею, який має довіру народу й надійну підтримку реформованого, справді народного парламенту (який відповідатиме національному складу українського населення, з пропорційним представництвом від усіх соціальних станів), що водночас надійно його контролює. Одне слово, потрібен новий сучасний гетьман, схожий на Богдана Хмельницького чи Івана Мазепу, але озброєний національною концепцією розвитку української нації і держави. Найдоцільнішою з історичної точки зору формою державного устрою може бути гетьманат з урахуванням найкращого світового досвіду, як, наприклад, у Франції за генерала Шарля де Голля, який створив найавторитарніший і водночас найдемократичніший тип президентського правління в усій сучасній Європі. «Політика — надто серйозна справа, щоб довіряти її політикам», — переконував французів їхній великий Президент Шарль де Голль. Що ж, вибір за нами.

В.Самойленко,
заступник директора з національно-патріотичного
виховання Волинського інституту ім. В.Липинського МАУП