ПОГАНОГО ХЛОПЦЯ ОТОЧУЮТЬ ЩЕ ГІРШІ: СИТУАТИВНИЙ ПРОГРАШ ПУТІНА

Іноді загибель однієї людини може поставити під сумнів існування цілої системи та доцільність усталеної традиції. Так, відрубана голова Марії-Антуанетти поклала початок екзистенційним сумнівам про моральність чи аморальність смертної кари, що баламутять європейські еліти вже протягом кількох століть.

Мученицька смерть Жанни д’Арк стала тріумфальним початком французької державності. Подірявлений кулями Кеннеді показав світові — загинути за ідею може навіть президент; відтоді стала потроху відроджуватися анабіозована з часів Другої світової довіра до політичних діячів; здається, її повторний анабіоз спричинить недолугість українського президента, розчарування діями якого, можливо, навіть більше, ніж розчарованість підписаним Хмельницьким злочинним пактом, що перетворив одну з найдемократичніших у Європі країн на заселену територію. Нарешті, нещодавня смерть неперевершеної акторки Любові Поліщук змусила вкотре замислитись над межами людського таланту — точніше, над його необмеженістю.

У випадку улюбленця публіки (переважно російської) Володимира Путіна навіть двох смертей — Ганни Політковської та Олександра Литвиненка — мало, щоб продемонструвати страхітливе обличчя сучасного Кремля. Газовий шантаж і вимерзлі країни — дитячі цяцянки порівняно з розстріляною у себе вдома відомою журналісткою, громадянкою США та перетвореним на експонат з вивчення променевої хвороби колишнім секретним агентом. «Хто наступний?», запитували себе всі опозиціонери-втікачі і невдовзі дізналися — від гострого отруєння мало не сконав герой анекдотів і монологів Задорнова Єгор Гайдар. Незважаючи на свою «анекдотичну» славу колишній російський пре-м’єр і один з перших реформаторів-риночників був чи не головним опозиціонером в Росії. А коли халепа трапляється з опозиціонерами чи політичними втікачами, цілком природно, що першим пі-дозрюваним стає влада.

Смерть Литвиненка викликала багато пересудів і навіть один міжнародний скандал — коли російському президентові повідомили про залишену небіжчиком записку, він мало не зомлів прямо під час саміту «Росія-ЄС», під прицілом телеоб’єктивів і іронічними поглядами єврократів. Однак не слід поспішати з висновками.

Головний ворог Путіна — принаймні в цьому визначенні Кремлю можна довіряти — Борис Березовський через своє найближче оточення довів до відома ЗМІ: мовляв, річ у тому, що російським секретним службам за наказом найвищого посадовця в державі (тобто президента) дозволяється вбивати людей за кордонами Російської Федерації. Отже, якщо Литвиненка прибрали спецслужби (а це чомусь вважається доведеним), то за цим неодмінно стоїть прямий наказ ВВП. Залізна логіка єврейського олігарха!

Але тоді чому, шановний БАБе, спецслужби діяли настільки грубо, з небаченим дилетантизмом? Чи не нагадує це заздалегідь сплановану виставу? Нелюдську, жорстоку виставу, головною жертвою якої став нещасний Олександр Литвиненко? Який, найімовірніше, справді свято вірив у причетність до свого лиха В.Путіна.

Як шукаєш між трьох сосен, знайдеш хіба що місяць. Розслідуючи по-діб-ну справу, треба перш за все дивитися — кому це вигідно? Абсолютно невигідно — самому Путіну: сотні загиблих в Іраку вояків (у випадку Буша) та сфальсифіковані вибори (у випадку Кучми) — ледь помітні плями порівняно з цією величезною, на весь світ ганьбою. І стрімким падінням рейтингу. Чи вигідно це Березовському? Виходячи з його національної належності — а навіщо? Спокійно собі керує своєю ТНК з Лондона і лиха не знає. На Заході всім добре відомо: Путін — «бед гай», Березовський — «гуд ван». Хоча мотив помсти скидати з терезів також не варто.

Надзвичайно вигідний скандал навколо смерті Литвиненка тим, хто воліє зайняти російський престол по закінченні президентського терміну Путіна. Серед цих «кандидатів» називають наближеного до президента Дмитра Медведєва. Перефразуючи нашого екс-гаранта: «Росія — не Україна». У Росії просто не може бути кандидата на президентську посаду не з числа високопосадовців; мовляв, шапкою Мономаха може володіти тільки природжений (себто наділений повноваженнями й титулами) «мономах». Страждати ж за подібну «азійщину» мусять «немономахи», тобто звичайні громадяни, які гинуть у м’ясорубках «Норд-Осту» й Беслану, зазнають переслідувань через свою етнічну належність або через не таку, як у титульної нації (росіян) віру. Росія — не тільки не Україна, а ще й не-Європа та не-Америка, де подібні явища вважаються за дикунство та нещадно караються.

Отже, перша версія — початок кривавої боротьби за президентське крісло. Друга пов’язана з нещодавніми виборами до американського Сенату, на яких перемогли демократи. Перемога Демократичної партії означає суттєву зміну політики не лише щодо України (другої Помаранчевої революції вже не буде — рафіновані демократи не діють такими вульгарними способами), а й щодо Росії. Стосовно останньої — Сенат піде назустріч Кремлю, і наступний американський президент, який буде, найімовірніше, демократом і, цілком може бути, жінкою, стане найкращим другом наступного росій-ського президента (на жаль, ані вірності демократичним цінностям, ані належності до слабкої статі від останнього чекати не варто).

Результати виборів захопили Буша якраз у розпалі запеклої геополітичної гри проти ВВП під назвою «СОТ». Уже відчуваючи на руках і ногах жорсткі тенета прийнятих ворожим йому Сенатом доктрин, поки що всемогутній володар Білого дому вирішує йти на крайні заходи. Мета — знівелювати противника, знищити його репутацію, зробити готовим на все заради відновлення доброго імені. Бушеві до такого не звикати. Останній його жертві — Саддамові Хусейну — не допомогло навіть те, що судом (най-справедливішим у світі американським судом!) було встановлено: вторгнення американських військ до Іраку не мало жодних підстав, оскільки керівництво цієї країни до теракту 11 вересня відношення не мало. Утім, навряд чи клан Бушів колись сидітиме на лаві підсудних за злочини, скоєні проти мирних іракців.

Отже, Буш іде на крайнощі. Англія в цілому й Скотленд-Ярд зокрема — «любі друзі» американського президента, тож можна навіть не сумніватися, якими будуть результати розслідування. Безумовно, ніхто не насмілиться відкрито назвати Путіна прямим винуватцем у смерті Литвиненка. Але для забруднення і так далеко не стерильного морального обличчя російського президента буде зроблено все. Шкода — але не Путіна, а Литвиненка і бідолах-англійців, яких зараз лихоманить привидом променевої хвороби.