«І мертвим, і живим, і ненарожденним…»

Це свідчення тих, що вижили у Великій Косовиці 33-го та 47-го. Їх зібрав свого часу Ростислав Ярич у своєму рідному селі Івахни, що на Черкащині. Вони увійшли у книгу-літопис «На власній, не своїй землі…», що тільки-но побачила світ у видавництві «Хрещатик».

КУЧЕРЕНКО МЕХТОДЬ НИКИФОРОВИЧ, 1907 р. н., учасник Дру-гої світової війни:

— Червоні бригади в 33-му все вимели своєю червоною мітлою з села — все, до зернини. До складу тих бригад входили комітетники комсомолу Текля й Микола Коломійці, Вольська та інші. Сьогодні Вольська говорить до мене: «І що то таке дурне пишуть про голод?! Хіба таке було?!» Нас, живих свідків тих трагічних днів, залишило-ся дуже мало, але пам’ять чіпка...

Пам’ятаю, як у 33-му на станції «Заготзерно» видавали нашому колгоспу позику, як її тоді називали, — послід, що складався з решток зерна ячменю, сої, сочевиці. Цим послідом підживлювали пухлих від голоду колгоспників, які ще могли сяк-так ходити на колгоспне поле, хоч яка вже там з них була робота. За послідом їздили завгосп Коломієць Микола Єфремович та комірник Сміхун Микола Манкурійович. За один раз видачі вони привозили по 1,5 — 2 тонни. Ось ці ділки з’їздили пару разів на станцію, а наступного разу за порадою голови колгоспу Смілянця продали півтори тонни посліду баришникам з Гронова, лише півтонни привезли до комори колгоспу.

Тоді варили їсти на колгоспній кухні лише тим колгоспникам, які виходили в поле, і то тільки раз на день. Тим, хто виконував норму, видавали того посліду додому, щоб там можна було зварити хоч якусь шліхту. Однак трапилося так, що баришників з Гронова з послідом затримали, почалося розслідування, дійшли до того, хто продавав. Прокуратурою району порушено справу, але голова колгоспу хутко порозумівся з прокурором. Маючи посвідки про особис-тість, ділки втекли до Ленінграда. Там зо три роки переховувалися, а потім, наче нічого не трапилося, повернулися в село, — сподіва-ючись, що справу прокурор не відновить.

Безперечно, пережите страхіття ніколи не забудеться! Хіба можна забути, як опухлі, голодні люди підповзали до колгоспної кухні, аби хоч однією ложечкою баланди оросити в роті, але там їх зустрічав голова Смілянець з поплічниками, пускав у хід кулаки, при-мовляючи: «Вам тільки їсти подавай, неміч нещасна!» Якщо не вми-рали з голоду, то вмирали від побоїв. Сам на власні очі бачив. Ніхто не запитає, на чиїх кістках Сталін розбудував промисловість. Однак у пам ’ятку інші витвори селянської інженерії на селі. Від печерного віку збереглися два невеликі камінці. Хто мав якусь зернину, клав її на камінець і розтирав на борошно, потім змішував з корою чи лободою і лабузнив сякі-такі маторжаники.

Поширеними були й кам’яні жорна — така собі мініатюра млинових каменів, що побутували в млині-вітряку. Якщо в першому ви-падку рушійною силою був вітер, то в другому — мускульна сила рук людини. Витесати таке каміння на жорна потрібна була сила, та й часу на це йшло багато, а смерть чекати не хотіла. Врешті, це ще нічого було б, якби не червоні бригади. Вночі з бур’янів заносили до хати жорна, і тільки-но встигали засипати жменьку зерна, як ні сіло ні впало — червонобригадівці з бияками, ломами розбивали все на друзки. І помирала остання надія на порятунок.

ІВАН КУЦАК, 1937 р. н.:

— У сорок сьомому мені виповнилося десять років. Був пухлий, як колода. Як і моя мама і сестра з дитиною. У квітні того року ми з сестрою на відкритій площадці, завантаженій вугіллям, вирушили на Західну Україну. Приймали нас там без усіляких документів, по-свідчень, ділилися усім, що в кого було. Якихось п’ять областей рятували решту України від чергового голоду. Пробилися ми до вели-кого села Буша, що в 15 кілометрах від Острога Рівенської області. Згодом сестра, вимінявши хліба, повернулася додому, проте не за-стала вже там дитину живою, а мати була при смерті. А я, деся-тирічний, залишився там, найнявся пастушком пасти корову. Ба-чили б ви того пастушка: від природи невисокий на зріст, а в мої десять років, можете собі уявити — пастух! Був я в тій стороні до червня 48-го, доки за мною приїхала сестра.

Цілував я руки тому дядьку, який протягом року був мені бать-ком, жалів, від голодної смерті порятував, та ще й на дорогу дав мені з сестрою три мірки жита.

Врятувала нас Західна Україна.

Чим же ми їм, братам-українцям, платимо за ту доброту? Що-року до нас у радгосп приїздили дівчата із Західної України на обробіток плантацій цукрових буряків. Багато з них поодружувалися з нашими хлопцями. Деякі вже й онуків мають. Сьогодні котрась з них іде вулицею, а їй услід: «О, бандерівка пішла!» І скільки у цьому вислові зневаги до людини, батьки якої вже після Другої світової війни билися із знахабнілим москалем за рідну землю, за сьогоднішню незалежну державу, водночас рятуючи нас од голодної смерті! Отака вдячність...

ДОМНА ВАСИЛЕНКО, 1918 р. н.:

—        Уже й за вісімдесят, а озирнутися страшно. Прийшла на світ у першу річницю приходу до влади більшовиків. На страждання прийшла. Хіба можна забути, як за рабську працю проти твого прізвища ставили паличку, що називалося трудоднем? Скажіть, хто автор того нововведення?! А 37-й, коли від страху трусилися, як у лихоманці? А проклята війна? Та хіба тільки це пережито? Скільки разів пухла від голоду, була на волосину від смерті...

У 47-му люди з нашого села кинулися шукати порятунку в західних областях України. Голодні, брали рештки домашнього скарбу і на відкритих залізничних площадках, на даху вагонів їхали за шматком хліба до братів-українців. Дістала я з маминої скрині дві празникові хустки, відріз матерії на спідницю, та й подалася в невідоме. Здолбуново, Сарни, навколишні села — всюди нас приймали прихильно, доброзичливо. Не один рейс тоді я зробила й усе було успішно. Багато хто там і залишився.

ОЛЕКСАНДРА ШКОВИРА, 1930 р. н.:

—  Батько наш, Матвій Горбань, загинув на фронті в 44-му. Нас лишилося у матері четверо. А ще був дід Кирило (помер 48-го року). Про голодовку 46 — 47рр. і згадувати страшно. Уявіть собі: не йде, а суне вулицею чоловік, якого ти пам’ятаєш вродливим, охайним, а це якась потвора. Щоки рознесло, очі напівзаплющені, сам пухлий, як колода. Зайдеш у чужий двір: на порозі валяються жорна і ні душі — всі вимерли. І всюди буяють бур’яни.

Ніколи не забуду Афанасія Кибаленка, нашого сусіди, який помер прямо на своєму обійсті. Як я тужила за ним! Казала мамі: «Ну, чого ти не послала мене до нього з кухликом молока — він би жив!..» Такий добрий, ласкавий дід... А Софія Яцина: пішла в Дубину, наїлася там лопуцьків та й сконала. Часто згадуємо мого свекра, 1884 року народження. Тоді я ще не була одружена з його сином Павлом.

Отож Панас поїхав у Західну Україну, влаштувався там на роботу, привозив додому зерно, знову повертався туди на роботу. Потім покликав до себе сина Павла, спорядив його додому із зерном: «Їдь, синку, додому, невдовзі за тобою повернусь і я». Не повернувся. На тих, хто повертався додому з зерном, чигали мародери із залізними гаками — стягували мішки з зерном, стягували людей з дахів вагонів.

Така правда про сорок сьомий!

ІВАН ГЛАДЕНКО, їздовий:

— Був ще маленьким, коли настав голод сорок сьомого. Мати хо-дила в колгосп на роботу, а мене одного зачиняла в хаті, тому я міг вволю поплакати і помарити про їжу. А їсти дуже хотілося.

Одного разу мама прийшла з роботи не тільки зморена, а й заплакана. Що трапилося? Пізньої осені збирали гречку в полі далеко за селом. Кожна жінка, яка була при цьому, сипнула собі в торбинку жменьку-дві гречки. Одна з них відважилася набрати добру торбину. Заховали, хто де міг: одні — в соломі, а ця жінка — в буряко-вій гичці. А тут наближається голова сільради — гроза села — з поплічниками. Ось та жінка й каже до решти: «Видасте мене — скажу про вас». Врешті, знайшли ту капосну торбину. Чия? Мовчанка. Нарешті мама відважується сказати: «Наша спільна». Ага, отже, групова крадіжка, бери цю торбу й неси за нами до колгоспної комори. Оце так влипли! Сільрадівці попереду, мати — позаду. Розколупала дірку в торбинці, гречка — пух-пурх — та й полетіла. Доки несла, тієї гречки лишилося як кіт наплакав. Прий-шли до комори — ґвалт! Голова до комірника: «Ану, набери повну торбину гречки, зваж, скільки там буде, будемо оформляти актом». А той: «Я ва-жу те, що сюди приносять, а не те, що тут лежить у коморі». Голова: «Я тобі наказую!» А той: «Мені без тебе є кому наказувати». Тоді голо-ва схопив матір і жбурнув нею об одвірок. Мати в плач та в поле...

Ось   так,   не   тільки   тридцять третій!