Ті, що плазують перед юдеями

Інформаційний потік в ліберальній Третій українській республіці нагадує каламутні води великої латиноамериканської ріки. Вона долає важкий та предовгий шлях до холодних кришталево чистих океанських вод крізь пустелі та хащі, несучи з собою намул пустирищ та послід джунглів. Такого бруду ой як багато у вітчизняному інформаційному потоці! Та ми зараз не про мотлох бульварних видань, контрольованих кацманами та рабиновичами, — йтиметься про «Україну Молоду», газету, начебто патріотичну, яка напередодні чергового сплеску холодної громадянської війни заспівала юдо-фільський панегірик вустами двох дисидентів, яких неабияк потовкла репресивна машина совітської імперії саме за український патріотизм.

Отож газета «Україна Молода» від 29 листопада 2006 р. подала неординарний документ — лист двох непересічних особистостей українства, лібералів-шістдесятників Мирослава Мариновича та Євгена Сверстюка до віце-прем’єр-міністра з гума-нітарних питань Дмитра Табачника. У 1960-х, коли дискурс українського національного спротиву зазнавав потужних ліберально-атлантистських ревізій, не всі українські дисиденти визнавали той виплеканий у штаб-квартирі ЦРУ замінник справжнього українського націоналізму. Передусім йдеться про Петра та Василя Рубанів, Валентина Мороза та ін., яких, і за радянських часів, і в помаранчевих сутінках Третьої республіки продовжує відстежувати те ж саме управління КДБ-СБУ, перейменоване на «Департамент захисту національної державності». Згадані люди лишилися вірними холодному і чистому гіперборейському світлу сонячної української революції. Трохи важче зрозуміти тих колишніх політв’язнів, які щиро (або за гроші) повірили в те, що ліберально-капіталістична модель є оптимальною для незалежної України. Сувору, хоч і республіканську ієрархічність першого геть-манату вони проміняли на вигадані масонами права якоїсь загальної космополітичної людини, романтику приречених пар-тизанських воєн та повстань 1920-х, 1940-х років — на риторичну балаканину про дотримання радянської конституції, спартанську естетику повстанського схрону, на чомусь лише архітектуру єврейських пам’ятників у Бабиному Яру. Тому дивними видаються їхні сльози на тлі того, як в Третій республіці згортається та методично придушується власне українське життя. Гуцульські трембіти та червоні козацькі шаровари погано вписуються в сатанинський дизайн світового супермаркету, але тим, хто поклав власне життя на те, щоб незалежна Україна з радянського концтабору крізь розконвойовану зону кучмістських часів потрапила притьмом до цього супермаркету, не варто галасувати. Адже ці пани якраз і прагли знівельованої космополітичної України. Можливо, їхній українській душі соромно від того протиприродного буржуазного буття, тому вони пишуть листи людям з нинішнього українського уряду, чим нагадують карася з байки відомого російського письменника, який намагався навчити хижих річкових риб доброті та мудрості.

Панів Мариновича та Сверстюка розлютила та налякала доволі-таки провокативна фраза пана Табачника, яка пролунала в інтерв’ю сумновідомому Олесю Бузині. Згадана фраза звучить ось так (цитуємо мовою оригіналу): «Нельзя вести культурную политику только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем». Так і хочеться повторити напис на київських стінах: «Диво дивне Україна, під жидами твоя спина!». Звичайно ж, як можна здійснювати культурну політику в інтересах недорозстріляної україномовної інтелігенції, коли є значно вужчий, але такий нахабний прошарок російськомовної гаркавої «інтелігенції», яка інтелігенцію україномовну не встигла достріляти в підвалах Жовтневого палацу. Це ж не гарно, не космополітично — Ніна Матвієнко замість Клари Новикової, «Кому вниз» замість мавпячого репу, Василь Рубан замість Йосифа Бродського. Жах та й годі! Тарифами високими їх, гадів, давити, як голодом в 1933-му! Вони ж, хохли-самостійники, побоюються конкуренції в усьому, бандери кляті! Приблизно такий, не дуже то й закамуфльований, підтекст можна без зайвого напруження побачити у згаданому ви-ще вислові непересічного вихованця Київського університету імені Тараса Шевченка. Тому й не дивно, що український прапервінь прокинувся в ліберальних добродіях (Мариновичі та Сверстюку) та сподвиг їх до написання майже гнівного листа. Ка-жу «майже» тому, що ліберальна свідомість домінує в авторів націонал-ліберальної філіппіки понад українськими архетипами. Мартинович та Сверстюк намагаються зробити водночас дві неможливі речі — і вилаяти Табачника, і сподобатися йому — гуманітарний віце-прем’єр все ж таки. Через таке двоєдупство, «гнівний лист» вийшов не менш українофобським аніж інтерв’ю колишнього голови кучмівської адміністрації.

«Гнівний лист» переповнено відвертими наклепами та нісенітницями. Починається він ось такою глибокодумною фразою: «Чи ви чули в порядній сільській сім’ї, щоб насміхалися з синагоги чи костелу?» Так, звичайно, не насміхалися — просто тих, хто забував, хто в українській хаті господар) могли покарати свяченими. Так що, панове Маринович та Сверстюк, не варто робити з нас, українців, травоїдних кроликів. Табачник цього все одно не оцінить. Перечитайте принагідно таку пам’ятку сакральної української поезії, як «Та не буде» часів першого гетьманату, а потім вже перетворюйте нас, українців, на збоченців-ксеноманів. Далі починаються відверті наклепи, на рівні доносу. Ось що пишуть представники «сумління нації» про найбільший недержавний ВНЗ України, про Міжрегіональну Академію управління персоналом: «…і люди кажуть, що культура з антисемітським душком ... Часом цей душок програмується як начинка. Наприклад, у програмах МАУП є обов’язкові дози. Часом із запахом арабської нафти, часом — з тавром ФСБ. Безсоромність доходить до того, що навіть національну катастрофу — геноцид 1933 р. — використовують для звинувачення жидомасонів». Звичайно, бажання сподобатися Табачнику таке сильне, що винуватцями масового винищення українців можна оголосити і марсіан. «Політкоректність — все, національна гідність — ніщо» — це гасло типового українського ліберала можна сміливо поставити замість епіграфа до цього відкритого листа. До того ж, панове, ви, здається, не читали програм МАУП, а щодо арабської нафти та тавра ФСБ — на таке є психіатрична експертиза. Або суд. Себто проблема адекватності, бо здається, що колись порядні та мужні люди з’їхали з глузду. Пов’язувати з агентурою ФСБ в Україні таких людей, як дослідник стародавнього українського письменства професор Василь Яременко або зараховувати до луб’янської розвідувальної мережі археолога зі світовим ім’ям Юрія Шилова, може лише людина з нестійкою психікою.

Проте Маринович та Сверстюк намагаються не лише сподобатися Табачнику, а й зберегти власне українське обличчя. А точніше маску українського інтелігента. Інакше як зрозуміти цю загадкову фразу про те, що «юдофобія довіку отруювала долю українців, українофобія — завжди боляче вдаряла по євреях». І Гонта, і Залізняк, і, звичайно ж, гетьман Богдан Хмельницький погодилися б з цим постулатом, але після висловленого бажання отримати від Табачника «півдулі в самісіньку пику» та вже згаданого доносу на МАУП ця фраза у «відкритому листі» виглядає недоречною. Так само недоречним є і несподіваний погрозливий тон авторів. Плазування перед юдеями — ми хороші, ми пухнасті, за що ж ви нас не любите — не є сумісним з гайдамацькою риторикою. Як відтепер не сумісні українська консервативно-революційна спільнота та двоє колишніх українських патріотів. Як не сумісні честь та підлість. Як не сумісні Україна та лихварський капіталізм. Лише шкода, що люди, які воювали з драконом самі, перетворилися на дрібних дошкульних рептилій.