СРСР ТА СНД: ДВІ СТОРОНИ ОДНІЄЇ МЕДАЛІ

У природі, як відомо, безслідно ніщо не зникає, лише змінює форму та назву, іноді — властивості та силу дії. Так, листя жовкне, опадає і перетворюється на гній, а трошки згодом — на ґрунт, з якого виростають нове дерево, нове листя. Книжки, зробивши свою справу, відправляються на переробний завод, де з них роблять чистий папір, і з пороху знищених книжок постають нові твори — з новим змістом, новими героями, новою ідеєю.

Так задуманий світ — хитромудро та економно. Однак іноді навіть благі наміри можуть завести в безвихідь; подивимось хоча б на результати двох років правління «помаранчевих» — з яких світлих надій усе починалося і яким безглуздям скін-чилося! Не менш сумно дивитися на політичного динозавра під назвою СНД — Союз незалежних держав.

Одразу після розпаду Радянського Союзу СНД загадувався як гідний наступник СРСР, що, змінивши назву й частково трансформувавши відносини між суб’єктами, по суті залишить мегаімперію у її межах і згодом дасть змогу відновити «єдину й неподільну» Росію. Слабка на той час Москва — до влади прийшли невідомо хто, єдина, що мала силу, компартійна еліта з дому носу не показувала, побоюючись народного гніву, — була вимушена піти на цей крок, аби хоч частково прив’язати до себе колишні союзні республіки. Останні, звиклі протягом століть повністю покладатися на волю кремлівського сюзерена, лише обмацували навколо себе тремкою рукою незалежності підступне баговиння зовнішньої політики. Що й казати, найбільших успіхів за останні п’ятнадцять років на цій ниві досягли далеко не всі. Україну ж хоч і називають найдемократичнішою з-поміж усіх колишніх союзних республік, проте розгубленість і безпомічність тих, хто цю демократію уособлює, свідчать про застій і регрес політичного руху — це, на жаль, очевидно не тільки нам, пересічним українцям, а й світовим лідерам, у тому числі й Росії.

Початок 90-х минув під знаком демократії та «дружби» новоутворених демократичних держав. СНД тоді сприймався на кшталт вітчизняного клубу, де лідери «наших» країн (адже тоді всі окраї колишнього Союзу — Байкал, Балхаш, Байконур, Біловезька Пуща, Ялта, Дніпро та Урал — ще сприймалися нами як щось спільне, «наше»; ми й подумати не могли, що роз’єднання країн може призвести до ворожнечі між народами; канадці, думаю, сприймають Скелясті гори, Великі озера та Великий каньйон не як щось чужинське, штатівське, а як своє, американське) могли порадитися й розв’язати проблеми у спілкуванні з примхливими керманичами Заходу. Треба визнати: на той час СНД був не те що корисним — він був конче необхідною структурою, яка самим фактом свого існування багато в чому сприяла нормальному розвиткові ринкової економіки в союзних державах.

У другій половині 90-х СНД занепав. Навіть анекдоти про нього вже не складали. Політична ситуація ускладнилась. Україна вже не була тимчасово відокремленим сателітом Москви — Леонід Кучма, незважаючи на всі його вади, проявив себе як набагато кмітливіший й більш рухливіший діяч на зовнішньополітичній арені, ніж Борис Єльцин. Україні вдавалось упродовж майже 10 років іти двома взаємовиключними курсами одночасно — в бік Європи і в бік Росії. І всі були задоволені (звичайно, за винятком громадян України, які добре знали, що під зовнішнім гламурним лоском кучмозою ховається зогнила середина, у якій кублиться гидка хробачня — щербані, медведчуки, суркіси, бакаї та іже з ними). У той же час зовсім іншим шляхом пішла Білорусь, де встановився авторитарний «бацьківський» режим. Власний шлях розвитку бачили й країни Середньої Азії. Нуртувала війна у Чечні. Колишнім республікам було вже не до СНД.

Росія схаменулася тіль-ки на початку 2000-х. Разом із зростанням економіки й відновленням політичної величі Москви на поверхню вигулькнули балачки про імперію, які до того часу озвучувати стидалися, вважаючи це за моветон. Але що за сором мали дисиденти-демократи (хоча й вони не завжди були такі сором’язливі — згадаймо надзвичайно шовіністські, я б навіть сказав фашистські висловлювання Солженіцина на адресу України), те за честь вважали авторитарники, які заволоділи Кремлем на чолі з Володимиром Путіним.

Фасад СНД почали активно оновлювати, Україні стали «підкручувати гайки», нахабно втручаючись у нашу внутрішню політику, спонсоруючи «свої» полі-тичні сили. Отож Кучмі, поки він лишався на своїй посаді, частково вдавалося замулювати очі Кремлю. Та Росія воліла бачити на головній державній посаді в Києві людину поступливішу — і «найясніші очі» звернули свою увагу на донецьких. (З боку Москви це була очевидна помилка — і тепер вона її сповна спокутує. Янукович виявився зовсім не таким поступливим, як думали в Кремлі. Привести таку людину до СНД, надиктувати їй там свою волю — і керувати Україною, як заманеться, не вдасться. Росія, як завжди, судила про інших, виходячи з себе.

Але не можна порівнювати росіян, звиклих коритися ханові, цареві й імператорові, з набагато більш демократичними українцями. Результатом неправильної політики Москви стала Помаранчева революція, яка фактично поховала російську імперську мрію. У Кремлі також не врахували економічного чинника: не можна сидіти на двох стільцях, безглуздо гнатися за двома зайцями. Як Москва бажає нормальних стосунків з колишніми братніми республіками, вона мусить відмовитися від надприбутку від продажу енергоносіїв. Це в теорії. А на практиці в Кремлі чомусь вирішили, що українці і платитимуть за газ більше, і «москалів» любитимуть палкіше. Дивна логіка у Павловського, Путіна, Фрадкова, Лаврова і К^о.

Що ж у результаті? На-віть заможна Європа стала шукати інших шляхів постачання енергоносіїв — і найактивнішим гравцем тут знову ж таки стали дві колишні радянські республіки: Казахстан і Азербайджан. На останньому з’їзді СНД зі складу цієї організації кулею вилетіла Грузія — і автоматично потрапила в дружні обійми іншого, натівського саміту. І кому Росія зробила гірше, як не собі? Було винесено сувору догану Україні, лідери якої довго вагалися — чи їхати до Мінська взагалі. Як наслідок: Яап де Хоф Схеффер висловив сподівання на те, що Україна таки увійде найближчим часом до НАТО. Путін наїхав на бацьку? Білорусам підвищили ціни на газ? Повне безглуздя! Чого цим досягли? Бацька думав недовго — одразу ж заявив, що не проти утворення спіль-ної держави з... Україною! Чим викликав шок одночасно в Москві, Києві та Брюсселі.

Короткозорість Москви вражає. Невже «кремлівським мрійникам» незрозуміло, що економічна успішність їхніх намірів напряму залежить від того, як швидко вони відмовляться від своїх імперських амбіцій? І навпаки: бажаючи зберегти хоча б якусь подобизну імперії, вони мусять стримати свої апетити. Поки вони цього не усвідомлять, усі їхні імперські проекти, на кшталт СНД і ЄЕП, лишатимуться провальними.