МАГІЧНИЙ СВІТ ГЕРОЇВ

«Магічний світ героїв» — так називався філософський трактат іта­лійського філософа Чезаре делла Рівери, виданий 1605 року, майже за півстоліття до початку тієї події, яку можна потрактовувати і як першу українську консервативну революцію, і як велике козацьке повстання. Для означення згаданої події українці вигадали вкрай зручний та місткий термін. Майже символ. Одне слово, колюче із залізним присмаком крові — Хмельниччина.

Ми зрідка згадуємо про цей гучний та славний період нашої історії. Ми не любимо зізнаватися, що після майже переможного ствердження козацького раю на землі, вишуканої військової диктатури, слов’янської Валгалли під малиновим запорозьким прапором почалася страшна і пекельна Руїна, наслідки якої Україна відхаркує кров’ю й донині. Ми не заглиблюємося в конспірологічну історію Хмельниччини, яка почалася раніше, ніж було видано згаданий вище італійський трактат про алхімію та герметичну філософію. Магічний світ героїв. У цьому світі панують інші закони, інша мораль, фактично в ньому світить інше сонце. Ми ще й досі послуговуємося легендами про спалений Чаплинським хутір та про українсько-польську війну. Ми вперто не хочемо бачити в Хмельниччині громадянську війну між самими українцями. Магічний світ героїв закритий і незрозумілий нам.

Не так вже й давно культовий український режисер, великий наставник молодих українських націонал-революціонерів Юрій Іллєнко заявив: коли польському єврею Єжі Гофману дозволять знімати фільм про Тараса Бульбу, пан Іллєнко оголосить голодування на знак протесту. Це, безперечно, мужній вчинок, на який не здатні слабкодухі ліберали-гуманісти. Однак, їй-Богу, краще було б дати польському режисеру в зуби. І за бридку карикатуру на українців у мерзотній екранізації мерзотної книжки, і за намагання нахабно привласнити та ополячити Тараса Бульбу. Неслабого стусана пан Гофман заслуговує за те, що у його вже згаданій стрічці українських магнатів, а саме — Адама Киселя та Ярему Вишневецького, зображено щирими поляками. Прадавня змова проти українства — зображати нас дурнуватими селюками, які не воюють, а лише грабують та палять панські маєтки, розквітла буйним пекельним квітом у Гофмановій версії «Вогню та меча». Трохи дивно, але поль­ський погляд на Хмельниччину майже повністю збігається з вульгарно-радянським декодуванням магічного світу героїв. Українські народники у ХІХ столітті та радянські укепісти-боротьбісти у ХХ столітті поділяли точку зору скажених поль­ських шовіністів — мовляв, не було й не могло бути жодної української аристократії, всі українці — щирі селюки або принаймні демократи-егалітарісти. Ярема Вишневецький — поляк та ворог України. Про те, чиїм онуком по материнській та й по батьківській лінії був князь Ярема, згадують у нас неохоче. Про бурхливий розвиток міст, торгівлі та ремесел на Лівобережній Україні за володарювання князя Вишневецького згадують ще менше. Поодинокі спроби ревізії такого лівацько-народницького потрактування вітчизняної історії, як-от у чудовій книжці української дослідниці Наталі Яковенко «Паралельний світ», не в змозі змінити загального, доволі-таки сумного становища. Адже альтернатива народницьким та марксистським постулатам про селянську націю та про перше демократичне утворення у феодальній Європі неминуче відгукнеться у сучасній Україні і, можливо, поставить під загрозу ту охлократичну форму правління, яка утвердилася в Третій українській республіці.

Українська Радянська Енциклопедія таврує обох Вишневецьких — діда Дмитра та онука Ярему. Засновнику запорозького козацтва не можуть вибачити панського походження. Будь-який зв’язок між князем Дмитром Вишневецьким та героєм «Думи про Байду» старанно заперечується та оголошується націоналістичною вигадкою. А на онука князя Байди, себто на князя Ярему Вишневецького, взагалі сипляться суцільні прокльони. Що­правда, трохи краще згадують про його матір — Раїну Вишневецьку з роду великого Петра Могили, впертого митрополита, оборонця православ’я, містика, теолога та за­сновника спочатку колегіуму, а згодом і академії, яку вже в 1990-ті роки реанімує та прибере до рук ЦРУ. Утім, це вже інша історія. Та повернімося до Вишневецьких.

Між 1563-м і 1648 роком не минуло і ста літ, але магічний простір українських героїв зазнав потужної та дещо таємничої деформації. Князь Дмитро Вишневецький водночас засновує Запорозьку Січ, військову машину та православний фундаменталістський чин. Він гине у Стамбулі, страчений у нелюдський спосіб. 1648 року Запорозька Січ підіймає повстання за підтримки кримських татар, васалів тих, хто стратив князя Байду. Онук Дмитра Вишневецького, магнат, князь, володар українського Лівобережжя, недавно навернутий до католицтва, провадить безжальну війну на винищення проти тієї військово-релігійної структури, яку започаткував його дід. З усіх військових діячів тієї держави, яка називалася Res Publica і яку ми старанно плутаємо з Польщею, цей український князь був єдиним, хто міг чинити бодай якийсь, хоча і дуже слабкий, спротив козацьким військам Богдана Хмельницького. Прокляте і незручне питання, чому українці — представники практично однієї кшатрійської верстви, не знайшли спільної мови і несамовито винищували одні одних, залишається відкритим і досі. Втім, не бракує конспірологічних, подекуди вкрай божевільних версій. На двох з них ми й зупинимося докладніше.

Згідно з цією версією, повстання Богдана Хме­льницького інспіроване польським королем Володиславом (власне, першим серед рівних), аби приборкати магнатів і  насамперед Вишневецького, який чинив запеклий спротив політиці централізації в химерній державі під назвою Res Pu­blica. На користь схожої і багато в чому парадоксальної версії свід­чать ті історичні джерела, згідно з якими Богдан Хмельницький на початку повстання схвально відгукується про короля і стверджує, що воює не проти короля, а проти королят (магнатів). Res Publica (польською мовою — Річ Посполита) є для нього матір’ю — якщо, звичайно ж, вірити згаданим історичним джерелам. Однак незрозуміло, чому замість приборкання «королят» Хмельницький починає нищити всю державну машину і активно використовувати православно-фундаменталістські гасла. Можливо, справа в завчасній смерті короля Володислава. Або у впливі православних патріархів Сходу на бунтівного гетьмана, підданих турецького султана де-юре.

Згідно з другою версією, повстання Богдана Хмельницького було ли­ше логічним завершенням тієї підривної діяльності, яку вели проти Речі Посполитої спецслужби Османської імперії, ос­кільки держава, яка об’єд­нувала добру частину історичної України, Білої Русі, Польщі, Литви, Східної Пруссії, була головною перешкодою для подальшого турецького просування в Європу. Розпалити вогнище між­усобних чвар у цій полі­конфесійній країні вдалося не одразу, але католицька зарозумілість, помножена на економічні преференції для католиків, зіграла свою руйнівну роль. Київський митрополит тоді був у канонічному підпорядкуванні константинопольського патріарха. Константинопольський патріарх, сво­єю чергою, був підданим турецького султана. Така версія чудово пояснює жваву участь кримських татар у військових операціях повсталих козаків та лють Яреми Вишневецького. Обидві версії сходяться в одному — Україна вже у ХVІІ столітті була полігоном чужих геополітичних ігрищ. Магічний світ героїв не був герметичним — відтоді почалася сумна традиція не впізнавати своїх і ставити інтереси конфесії-спільноти-стану вище інтересів української нації. На жаль, на це поки що немає ради.

Підбиваючи підсумки, маємо визнати, що антиаристократизм українського визвольного руху спричинився до сумних наслідків. По-перше, цей рух ледь не від 1648 року було заражено шкідливою бацилою анархізму та егалітаризму. По-друге, єзуїтські кпини на адресу Хмельниччини — «чудовисько без голови» — на жаль, були реальним відображенням ситуації в середовищі українських патріотів і 1648-го, і 1918 року. Безумовно, говорити про те, що Ярема Вишневецький та Павло Скоропадський мають бути негайно реабілітовані та зараховані до пантеону українських звитяжців разом з Хмельницьким та Петлюрою, нині бачиться аж надто провокаційним. Забагато крові було пролито. Та, сподіваюся, покоління народжених 1991 року знайде золоту середину і постулат гетьманця Липинського про «трудову монархію» не здасться цілковитою нісенітницею. Сумна доля роду Вишневецьких та прикрі поразки мілітарних виправ Петлюри та Хмельницького, провал консервативно-револю­ційного проекту Другого Гетьманату дають нам всі підстави вірити, що проект Третього Гетьманату буде успішнішим. Гармонію магічного світу героїв буде відновлено.

Тарас Махно