Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Біля розбитого корита

6 жовтня у Києві відбулися звітно-виборчі збори (конференція) столичної письменницької організації. Дійство відбувалося в приміщенні Спілки художників України, оскільки в письменників придатного для таких зборів приміщення нема.

Присутніх на форумі «інженерів душ» привітав секретар пана Черновецького пан Олесь Довгий: він зачитав, як годиться за такої нагоди, привітання київського мера. Одначе чи то з необачності, чи, може, з накоськування свого діда Олексія, чиновник міської адміністрації, серед іншого, сказав, буцімто письменники завжди старанно вилизували владі «одне місце». До того ж зухвалець це твердження повторив двічі, після чого із зали на сцену вийшов член НСПУ А.Топачевський і, певно ж, не за протоколом, дав ляпаса сановитому молодикові. Той несподіваний «лящ» потонув у морі оплесків, як то кажуть, групи підтримки. Хоча навіщо ж, «панове письмаки» обурюватися: «старанно вилизували» завжди, починаючи з 1934 року, коли подиву гідна абревіатура — СПУ — з’явилася на світ, і аж до 1991 року — тобто, коли настав капіталізм, а відтак «інженери душ» стали зайвими. Пригадується запитання класика: «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Позаяк упродовж усіх тих зборів тільки й чути було «ревіння», нарікання на владу, на гірку долю письменника, одне слово, на від­сут­ність у кориті бодай якоїсь поживи. Щоправда, у своїй довжелезній промові чіль­ник КО НСПУ Анатолій Погрібний називав десятки імен, котрі буцімто є окрасою столичного письменства, проте в людини, хоч трішечки причетної до українського літ процесу, вже з самих тих святців склалося враження, що нинішня НСПУ — це щось на кшталт босхівського корабля дурнів. Анатолій Погрібний примудрився у своєму прощальному слові назвати понад сотню імен письменницького «активу». Наведемо одну з обойм: Борислав Степанюк, Олекса Ющенко, Володимир Канівець, Анатолій Мороз, Олесь Лупій, Павло Гуріненко, Кость Волинський, Віра Артамонова, Валентин Бровченко… На адресу цих за всіма нинішніми літературознавчими мірками перестарілих графоманів та колишніх прихвоснів комуністичного режиму промовець не пошкодував єлею, зазначивши, що вони «заряджені усе ще нуртуючою творчою енергією». Звісно, якби пан Погрібний «учився так, як треба», то не говорив би таких нісенітниць, а просто розповідав би, що і якою кров’ю вдалося виканючити у влади та різних фондів, аби забезпечити сякий-такий добробут притулку з претензійною назвою Національна спілка письменників України. Окрім як називати безліч прізвищ членів СПУ, мовцеві не було про що звітувати, позаяк спілчанське видавництво «Український письменник» ось уже впродовж кільканадцяти років практично нічого не видає, а те, що побачило світ в інших видавництвах, певно ж, не є заслугою столичного загону Яворівського каганату. Завершилися ці збори виборами. Вибори нового чільника КО НСПУ, власне, не були виборами, адже не було з чого чи, перепрошуємо, з кого вибирати. То ж з кандидатури, що цілком логічно, вибрали одного. Ним став головний редактор журналу «Київ» Віктор Баранов, саме того журналу, де публікують свої твори люди, «заряджені усе ще нуртуючою творчою енергією», зокрема автор совдепівського бестселера «Сім’я Ульянових». До речі, товариш В.Канівець увійшов до нового секретаріату КО НСПУ.

Валентин Лук’яненко

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com