Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Дівчата шукають спонсорів

Жіночий футзал розвивається в Україні з 1995 року, коли було проведено перший чемпіонат України. 1996 року проведено перші змагання серед дівчат. Відтоді постійно бере участь у цих змаганнях ФК «Біличанка», що базується у селищі Коцюбинське під Києвом. Про перспективи та проб-леми цього поки що незвичного виду спорту нині розмова з директором місцевої дитячо-юнацької спортивної школи Олександром Червоним.

— Це цікавий, новий вид спорту, що розвивається в кількох регіонах, — розповідає Олександр Володимирович. — У Київ­ській, Сумській, Полтав­ській, Черкаській, Волин­ській, Хмельницькій областях, Києві, Чернігові. Раніше у Запорізькій та Львів­ській областях, але зараз частина команд зникла з жіночої футзальної карти України. З одного боку, проблема може бути об’єк­тивною — спромож­ність керівництва клубу забезпечити тренування і виступи команди. А можливо, питання і в підтримці державою цього виду спорту.

У наших провідних спортивних виданнях хіба що чоловічий футзал якоюсь мірою висвітлюється. Про жіночий футзал є лише поодинокі статті, ініційовані самими клубами або зацікавленими людьми. Регіональна преса подає трохи більше інформації. Якщо говорити про електронні ЗМІ, телебачення, то сюди нам доступ фактично перекритий. Оскільки для них це, так би мовити, не «рентабельний» вид спорту. Рекламою на ньому грошей не заробиш, платити за трансляції ми не можемо.

Головна перевага нашого виду спорту — ним займаються діти, дівчата. Вони поза вулицею, поза всіма негативними впливами, пов’язаними з нею. Оце головний чинник, завдяки якому варто витрачати кошти.

— Держава, Федерація футболу якось допомагають?

— На цьому етапі можна сказати — не заважають. Це вже добре. Утім, намітилися й позитивні тенденції. Проте нині результати жіночого футзалу, його успіхи на міжнародній арені значно перевищують ту допомогу, яка надходить ззовні. На Кубку Євразії 2004 року Україна була представлена двома командами — «Біличанка» (як представник Національного педуніверситету) та «Ніка» (Полтава). Загалом там виступали 12 команд — представники Росії, Узбекистану, Киргистану, Молдови, Болгарії, Білорусі, України. «Біличанка» посіла перше місце (у фіналі перемогла збірну Москви), а «Ніка» — третє місце. Тобто з трьох призових місць два було за Україною. На попередніх змаганнях такого рівня українські команди щонайменше були в числі призерів. Навесні цього року виїздили до Голландії у складі студентської збір­ної НПУ ім. Драгоманова. На турнірі в Ейндховені Україна була представлена двома студентськими командами. Одна з них посіла перше місце, інша — друге. Тобто у фіналі по­бачили українське дербі посеред Країни тюльпа­нів. Словом, рівень і система підготовки багатьох наших команд досить прис­тойні.

— Чого, як розумію, не скажеш про фінансування…

— Зараз обіцяють вклю­чити жіночий футзал до бюджету, сформувати і забезпечити національну збірну — хоча б мінімально — необхідними зборами, екіпіруванням і кількома турнірами. Втім, таке обіцяють уже не перший рік.

На мій погляд, на футзал у цьому сенсі звертають менше уваги. Є асоціація міні-футболу України. Вона — вже понад десять років колективний член ФФУ. В чоловічому футзалі наша збірна у рейтингу посідає четверте місце у Європі і п’яте у світі. Україна посідає не нижче четвертого місця у фінальних частинах континентальних та світових першостей. Це про щось говорить.

З жіночого футзалу ФІФА поки що не проводить світових чемпіонатів. Вивчаємо ситуацію і чекаємо на запровадження єв­ропейських кубкових тур­нірів, а також чемпіонатів Європи та світу. Цей вид спорту культивується у багатьох країнах — Іспанії, Португалії, Італії, Данії, Голландії, Бельгії, Швеції, Швейцарії. Гадаю, не за горами той час, коли проводитимуть чемпіонати світу або чемпіонат Європи з жіночого футзалу. Тоді постане питання формування національної та молодіжних збірних України. Потрібно, аби не сталося так, що починаємо ворушитися, коли півень клюне в одне місце. Це перспективна справа. Вона може дати плоди у сенсі спорту вищих досягнень. Так само і щодо масових занять дітей.

Наприклад, у нашому селищі Коцюбинському охоплено футзалом понад 200 дівчат і хлопців різних вікових категорій. Це і учні 1—11 класів, і студенти, і ті, хто вже працює… Навіть у дитячих садочках намагаємося культивувати цей вид спорту. Умовно кажучи, бо це маленькі діти — ми даємо їм загальнофізичну підготовку. На жаль, рухова можливість дітей обмежена. Спортивних залів у нас немає, майданчиків — теж.

— Але ж в Україні діє широко розрекламована програма зі спорудження 450 ігрових майданчиків.

— Нині це можливість забезпечувати виховний процес не тільки за рахунок місцевих бюджетів, а й за рахунок держави. Ми знаємо про реалізацію програми ФФУ 450 ігрових майданчиків. Вони є, але їхній стан залежить від місцевих органів влади. Це єдине зі зробленого останнім часом, що більш-менш відповідає європейським нормам. Але ж питання ще й в тому, наскільки місцеві органи влади розуміють необхідність цього всього, наскільки вони мають можливість і кошти забезпечувати утримання цих майданчиків. Тут виникає дуже багато проблем. Зараз багато майданчиків знищено або вони перебувають у досить занедбаному стані. Бо місцеві бюджети не мають коштів на їхнє утримання, організацію роботи на них.

— Який вихід з такої ситуації?

— Зробити так, аби вартісна спроможність цих майданчиків була доступнішою. Вимоги для їхнього облаштування й утримання досить-таки не вигідні для місцевих рад. Якщо за нинішніми нормами майданчик зі штучним покриттям коштує
112 000 грн, то для місцевого бюджету спорудження необхідної подушки-основи під цей майданчик та огорожі становитиме близько 200 000 грн.

Тобто, щоб встановити цей майданчик, місцева влада витрачає удвічі більше, ніж держава для його придбання і передачу нам. Ми розуміємо, що держава не може водночас всіх і всім забезпечити, але вона повинна прагнути цього. Можливо, треба спробувати зробити альтернативу. Запровадити місцеве виробництво, а не закуповувати за кордоном. Ми не знаємо, де вироблена та чи інша комплектуюча конструкція. Варто, мабуть, провести тендер між нашими українськими виробниками, які виготовляють штучне покриття для майданчиків, і залучити їх до цієї справи. Покриття майданчиків досить жорстке. Варто попрацювати і в цьому сенсі. Потрібно запровадити найдешевший варіант, аби зробити їх якомога більше. Вважаю, що такі майданчики повинні бути у кожному мікрорайоні.

Не помилюся, коли скажу, що в більшості місцевостей ці майданчики не охороняються, вони безконтрольні. Їх віддають якомусь навчальному закладу — школі, спортшколі, в яких коштів на утримання майданчика немає. Потрібен сторож, який охороняв би майданчик, фізрук, який розробив би план занять та змагань. Місцева влада повинна впливати на цей процес. Вона має виділити навчальному закладу належні кошти. Зараз питання стоїть так: хочете мати майданчик — утримуйте його, не хочете — відмовляйтеся. Гадаю, якби всі ці умови щодо охорони та утримання збиралися виконувати, то більшість регіонів відмовилася б від майданчиків.

З одного боку, ті, хто замовляє і встановлює майданчики, не можуть відійти від певних стандартів. Зробити накриття, інший настил, високу огорожу, щоб майданчик можна було замикати та ін. З іншого боку, вимоги щодо облаштування майданчиків недосконалі, мають рекомендаційний характер. Буквально в додатку до договору написано, що ви все робите самі, вирішуєте самі, вивчаєте грунт, розташування. Усе це правильно. А хто з чиновників, які відповідають за це, зробив аналіз звіту? Хто зробив аналіз грунту? Хто зробив необхідні визначення? Хто за все це відповідатиме? Словом, питань вистачає.

Розмовляв
Олександр НАКАЗНЕНКО

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com