Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ПРОРОЦТВО: ДИВО ЧИ ФІЛІГРАННИЙ АНАЛІЗ?

Погляд уздовж часу

Титана Прометея розіп’яли не тільки за викрадений вогонь, а й за те, що він пожалів людей і відібрав у них дар передбачення, натомість вселивши їм сліпі надії. Однак прагнення зазирнути в майбутнє нездоланне. І до чого тільки не вдаються, аби втамувати його. Чи це можливо? Ось приклад з нашого повсякдення.

Не впхавшись у переповнений трамвай, чоловік залишився на зупинці й раптом побачив, що на рейки вискочила вантажівка, в якої відмовили гальма. «Який жах! Це ж станеться аварія!» — спалахує в його мозку думка й тієї ж миті лунає звук удару та скрегіт металу... Хіба цей чоловік не провидець? Адже він точно передбачив майбутнє!

Однак нас такий буденний варіант не влаштовує. Нас інтригує таємниця: Сивіллині книги, листи французького астронома Жана де Мура, який передбачив чумні пошесті XIV століття, катрени Нострадамуса та ін. Років сто тому ірландець Луїс Хамон, відомий під псевдонімом Хейро, примудрився назвати точну дату смерті кількох осіб королівської крові, зокрема й царя Миколи II, а перебуваючи 1905 року в Петербурзі, привселюдно заявив Григорію Распутіну: «Вам загрожує отрута, ніж і куля. Нарешті, я бачу крижані води Неви, які змикаються над вами». І все підтвердилося. Оце пророцтво!

Однак і фантастичне прозріння, і вдалі логічні здогадки однаково ймовірні за однієї умови: якщо майбутнє вже звершилося — бодай на рівні тієї олії, що її розлила нікому не відома Аннушка з роману Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита». Якщо причина є, то наслідок не забариться.

Вдумаймося у відомий кожному зі шкільних років основний закон нашого матеріального світу: ніщо не виникає з нічого й нікуди не дівається. Для нас реальністю є тільки мить: минулого вже немає, майбутнього немає ще. Якщо справді немає того, що було, й того, з чого виникла мить, теж немає, то універсальне «ніщо» і є «нічого». З цього випливає висновок, що не існує ані світу, в якому ми живемо, ані нас самих. Домудрувалися? І як цей абсурд здолати? Хіба що пригадати віршик з геніального твору англійського письменника і математика Луїса Керрола «Аліса в країні чудес»: Якщо світ наснився нам, То повірим своїм снам.

Оце і є той випадок, який підтверджує, що наука потребує віри не менше, аніж релігія, бо довести факт нашого об’єктивного існування неможливо. Відтак не варто ані впадати в містику, ані боятися її. Адже в основі нашого світу— квант, а він має властивості й частинки, і хвилі водночас. Отут, мабуть, і відбувається перехід нематерії наших передчуттів, планів та сподівань у матеріальність буття, а матеріальності буття — в нематеріальність спогадів. Мить поміж минулим і майбутнім — це не що інше, як сигнал наших органів чуття, які сприймають та розшифровують електромагнітні, механічні, акустичні та всілякі інші коливання довколишніх полів, вони  ж відбиваються  в нашій свідомості як барви, звуки, запахи — усе, що ми називаємо реальністю.

Однак наші органи чуття дуже ненадійні. Наприклад, залежно від перспективи предмети для нас то збільшуються, то зменшуються, хоч насправді з ними нічого не відбувається; з вікна вагона здається, що рушив не поїзд, а вокзал...

Особливості людського мозку такі, що ми окремо сприймаємо час і окремо простір, хоч насправді це єдина субстанція. Свідок вуличної аварії став провидцем через те, що час є четвертим виміром простору, і вздовж нього можна «кинути погляд». Це означає, що майбутнє справді якоюсь мірою можна передбачити. І тут несподівано постає питання:

Чому всі ми не Хейро?

Років з п’ятнадцять тому я написала фантастичне оповідання «Інтеграл Пилипівни», де за сюжетом хата героїні згорає. Хата реальної Пилипівни — Параски Сисак, яка жила в селі Лютіж на Київщині, — пішла димом в той день, коли побачив світ номер журналу «Жінка», де твір було надруковано. Це заінтригувало дільничну міліцію, а в автора відбило бажання списувати своїх героїв з живих людей, ще й «відкритим текстом» називати їхні прізвища. За всього того запевняю, що претендувати я можу на лаври спостережливого натураліста, але в жодному разі не провидця. Бо поштовхом до написання оповідання став той факт, що ластівки не заселили гнізда поміж кроквами старенької хати Пилипівни, теж зліпленої, як пташине гніздо, хтозна з чого в тяжкі повоєнні роки. Випадок? Збіг обставин? Радше природна закономірність.

Падаючи в грунт, кожна зернина «знає», що попереду зима й треба встигнути звершити життєвий цикл. Вирощений в інкубаторі дикий птах все одно полетить на південь і повернеться звідти з таким розрахунком, щоб якомога раніше відкласти в гніздо яйця і задовго до перших заморозків поставити пташенят на крило.

Усе суще на нашій планеті виживає завдяки тому, що постійно прогнозує майбутнє — інакше його б убила перша-ліпша зміна в довкіллі. Перед прикладами стосунків живих істот з часом тьмяніють найяскравіші епізоди з життя Нострадамуса, Ванги чи когось іншого з уславлених прозорливців. Так, рибка атерина груніон, що живе в Тихому океані, бореться за продовження роду в ніч після  найбільшого  припливу — ікринки мають опинитися за кілька сантиметрів від крайньої межі, куди сягає хвиля, щоб вони мали достатньо вологи для розвитку. Через п’ятнадцять діб вода підніметься до максимального рівня і, розмивши пісок, винесе мальків в океан.

Уявіть собі електронно-обчислювальну машину, яка має вирахувати час і висоту припливу для якоїсь точки морського узбережжя. Усі необхідні для цього показники змінюються з кожним днем і залежать не лише від обертання нашої планети, а й від того, як розташовані одне відносно одного Земля, Місяць та зірки. Отже, потрібні рівняння руху небесних тіл та їх впливу на водну масу, а ще й коефіцієнт, який характеризував би особливості місцевих умов, рельєф берега, характер дна та ін. Окрім того, довелося б врахувати ще й кілька астрономічних показників, і врешті результат був би з помилкою в п’ятьдесять сантиметрів та кілька хвилин часу. Атерина ж відкладає ікру та молоки за кілька секунд, не допускаючи, щоб вода дочасно розмила пісок. Оце прогнозування!

Передбачення перебігу природних подій є універсальним для нашого світу явищем, яке Петро Анохін назвав законом випереджального відбиття. Суть його в тому, що не сьогодення, а майбутнє обирає своїх достойників серед нині сущих, і це стосується права на життя і метелика, і віруса, і мистецького твору чи технічного відкриття. Тим-то прижиттєва слава не дає уявлення про істинну вагу людського доробку у вимірах Вічності.

Однак чому ж ніби нижчі від нас істоти у своїй природній, побудованій на рефлексах поведінці виявляються далекогляднішими, аніж ми, «вершина еволюції»? Найімовірніше, вони сприймають час і простір за єдину субстанцію, з якої «зчитують» потрібну інформацію: звідси й тужне виття собаки напередодні смерті господаря, і втеча щурів з приреченого корабля, й покинуті лелечі гнізда на деревах, які зруйнує блискавка. У цьому сенсі дивуватися треба не тому, що на Землі все ж таки трапляються пророки, а тому, що їх занадто мало, принаймні таких, які залишають слід в історії. З чим пов’язаний їхній дар?

Феномен стресу

Давньоєгипетський Тот (він же грецький Трансмегіст, фінікійський Таавт) — бог мудрості, писемності й гармонії — дитиною виринув з борозни на полі й одразу почав провіщати майбутнє. Розділив рік на місяці, тижні й години, створив скарбниці знань — бібліотеки, які поповнив власноруч написа-ними книжками про те, що було, що є і буде.

Споконвіків дітей вводили у транс, використовуючи для прогнозувань. Особливо часто до такого вдавався уславлений граф Каліостро. У дорослих дар пророцтва здебільшого проявлявся після тяжкого стресу, а іноді й по виході з клінічної смерті. Вангу в дитинстві захопив смерч, після чого вона осліпла, проте почала бачити недоступне іншим. На долю Мішеля Нострдамуса випало випробування чумною пошестю, під час якої загинула його сім’я. Август Сведенборг, видатний шведський учений і філософ-містик кінця XVII століття, який за сотню кілометрів побачив  руйнівну стокгольмську пожежу, теж пережив велике потрясіння. У пресі не раз трапляються повідомлення, що в людей, які зазнали удару блискавки чи електричного струму й залишилися живі, з’являлися надприродні здібності. З цього випливає, що якийсь сильнодіючий чинник спроможний пробудити в людині заблоковану здатність сприймати часопростір як єдине ціле, а з тим і пророчий дар. Ось як писав про це Нострадамус: «...Більшість пророцтв супроводжувалася рухом небесної сфери, і я бачив, ніби в блискучому дзеркалі и тьмяному видиві великі, сумні, дивовижні й нещасні випадки та авантюри, які наближалися до найголовніших культур».

У принципі «прорив у майбутнє» може здійснити будь-яка людина, якщо їй вдасться змінити свою свідомість. Для цього дельфійські оракули вдихали дурманні випари, що піднімалися з тріщини в скелі, а північні шамани та африканські чаклуни доводили себе до екстазу ритмічною музикою. Іноді майбутнє відкривалося письменнику — і непомічений сучасниками твір ставав сенсаційним, коли змальовані події розгорталися в житті, підтверджуючись у деталях. Так сталося з «Повістю про пригоди Артура Гордона Піма» Едгара Аллана По, що побачила світ 1838 року. У ній жертви корабельної аварії, рятуючись на плотику, кинули жереб — кому з них доведеться вмерти, щоб вижили інші. 1884 року описані події здійснилися — аж до того, що нещасливець мав однакове з героєм художнього твору прізвище: Річард Паркер.

У романі М.Робертсона «Марнотність», який благословило англійське видавництво «Менсфілд» 1896 року, розкішний корабель «Титанік» з найбагатшими людьми на борту тоне, зіткнувшись з айсбергом. Реальний «Титанік», що загинув 1912 року, мав такі ж технічні характеристики, розвивав ту саму швидкість, та й у всьому іншому був достеменно такий, як у романі Робертсона. Федір Достоєвський не лише передбачив російську революцію з усіма її моторошними наслідками, а й відкриття стану невагомості за межами земної атмосфери. Максиміліан Волошин в одному зі своїх віршів точно описав поверхню Місяця. Дивовижним фактом лишається також «лібретто Великої Вітчизняної війни», яке являє собою щоденник Льва Федотова: московському школяреві в деталях відкрилося те, чого не прозрів увесь Генеральний штаб з Йосипом Сталіним на чолі.

Передбачення технічних відкриттів у творах письменників-фантастів — тема окремої розмови.

«Вас стратять»

Однак і найвидатніші пророцтва часом розчаро-вують своєю неконкретністю: радше натяк на подію, аніж її опис. «У тридцять років стережися білого коня і білої людини», — мовила ворожка Олександру Пушкіну. Що це мого означати? Дантес був білявий, носив білий мундир і їздив на білому коні. Нерону оракул порадив боятися цифри 73, і самовпевнений імператор вирішив, що в цьому віці він помре. Однак у сімдесят три роки посів римський престол Гальба, організувавши змову проти Нерона. Тіль-ки коли звершилася Французька революція, став зрозумілим зміст деяких катренів Нострдамуса, зокрема й прихід до влади Наполеона:

Новий імператор народиться поблизу Італії.

Він дорого обійдеться імперії.

1918 року, перебуваючи в Москві у справах Брестського миру, Михайло Бухарін завітав до відомої ворожки й почув від неї: «Вас стратять». «Невже в Росії переможе контрреволюція?» — запитав «улюбленець партії». Стратили його самі ж більшовики.

Звичайно, побачити або ж відчути — зовсім не означає зрозуміти, про що йдеться. Прокляття Кассандри полягало в тому, що пророчиця знала про грядущі події, однак відвернути їх не могла, а що пророцтва були похмурі, то люди застережень не сприймали.

Та розмитість найточніших пророцтв має й суттєвішу причину. Вдамося до аналогії.

Барометр показує, що завтра буде дощ: в ролі містичного провидця виступає звичайний прилад. Ще світить сонце, ще небо чисте, але десь уже зрушили повітряні потоки, формуючи важкі хмари: погода вже почала сплітатися з причин і наслідків сьогодення. Дощ невідворотний, але яким він буде — катастрофічна злива чи легенька мжичка, град випаде, чи, як кажуть, «відьма ложки помиє»? А якщо хма-ри розігнати — сучасні технічні засоби це дозволяють, — то де настане негода? І що там тепер прогнозує барометр? Коли почнуть змінюватися його показники?

Найімовірніше, майбутнє справді існує, але в різних варіантах, які дають досить-таки широкий простір для людської волі. За народними прикметами, наприклад, сон про купання в каламутній воді означає хворобу. Однак яку? Можна потрапити до лікарні, а можна й одбутися легкою нежиттю. Можна одружитися з тією, кого для тебе приготувала доля, а можна створити ситуацію, коли та, яку ти сприймаєш як «свою половину», — не твоя й твоєю ніколи не буде. Хто не стикався з таким дивним явищем, як парність подій: вдалося одну обійти — станеться така ж друга, лише за інших обставин. Усі ці «варіації на задану тему» дуже важливі для короткого людського життя, яке фак-тично є експериментом без права на повторення. Тому скільки світ стоїть, стільки людина вдивлятиметься в майбутнє, намагаючись якось на нього вплинути. Це можливо. Однак якою мірою?

Наталя ОКОЛІТЕНКО
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com