Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ТАЄМНИЦІ СОРБОННИ

Освіта від самого початку була приватною справою. Від Сократа, Платона, Арістотеля та стоїків до початку християнізації Костянтином грецької імперії навчанням вищим дисциплінам займалися тільки окремі високоосвічені особи.

Лише 425 року з’явився перший навчальний заклад, який дуже умовно можна назвати «державним» — це створений у Константинополі імператором Теодосієм II «аудиторіум» (що означає «зала, де викладає вчитель»).

Відтак справді першим державним навчальним закладом був Болонський університет, сформований 1158 року Фрідріхом Барбароссою за зразком візантійського «аудиторіуму». Головною метою фундатора було відновити римське право у середньовічній Західній Європі. Одразу після цього виникли медичні університети в Салерно та Монпельє (де навчався славетний Франсуа Рабле).

І Костянтин І, і Барбаросса були правителями авторитарного типу. Тобто можна зробити висновок, що державні освітні заклади були потрібні їм для формування ідеології та світогляду «під себе», тоді як приватні завжди пропонували своїм учням різні погляди на одну й ту саму проблему. До того ж державна освіта перебувала під значним релігійним впливом; протестант і мусульманин не могли б навчатися у Константинополі чи Салерно. Вони зазнали б не лише моральних знущань, а й фізичних тортур.

Відтак поза приватною і державною формами навчання в середині XII століття в Парижі народжується інша форма навчання — цехова. її ще можна назвати напівдержавною. Саме створення цеху вчителів і студентів уможливило запровадження в перелік предметів не лише теології, а й граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, астрономії, музики та ін. Тобто так звані вільні мистецтва — ті, що викладалися за часів Античності. Саме цей цех стоїть біля джерел приватного утворення, яке нині відоме під назвою «університет» (що означає «об’єднання»). Апологетом університетського типу освіти є Абеляр. Паризький університет— найстаріший заклад загальної освіти у Західній Європі (функціонує з 1200 року).

Відтак від самого свого заснування Паризький університет підпав під королівське піклування; король Філіпп Август надав вчителям і студентам право бути підвладними лише церковним судам — тобто в обхід світській владі. Так було покладено початок оцерковленню університету. До того ж тривалий час викладати мали право лише особи духовного стану, тому навчальні заклади були прив’язані до Церкви. 1215 року Папа Інокентій III визнав Паризький університет.

Упродовж перших двох століть свого існування університет складався з чотирьох «націй» — Франція, Англія, Пікардія та Нормандія. «Нації» формувалися таким чином: кожен новий студент мусив знайти собі опікуна серед старших учнів; зазвичай ішли до своїх співвітчизників. Так і сформувалися специфічні етнічні комуни — за більшістю представників того чи іншого регіону Європи. Ці комуни мали виключне право обирати ректора університету. Тобто призначенням високопосадовця займалися не держава і не вчена рада, а студенти!

З 1250 року Паризький університет став найбільшим і найшанованішим у Європі. На факультеті мистецтв знані вчителі викладали арістотелівську метафізику в тлумаченні раціоналіста Аверроеса. На теологічному факультеті поєднували вчення Арістотеля та християнську теологію. Опрацювання цієї догматичної системи безпосередньо пов’язане з діяльністю Альберта Великого та Томи Аквінського. Ці два знані філософи, які належали до чернечого ордену домініканців, мешкали на лівому березі Сени, який уподобали студенти мистецького, медичного та правознавчого факультетів. Домініканці та францисканці були надзвичайно популярні в студентському середовищі; їм вдалося запосісти більшість кафедр в університеті. Це створило загрозу повної залежності найбільшого в Європі навчального закладу від волі Папи. Під час конфлікту між прибічниками Папи та більш світського самоуправління університету 1253 року чернець Робер де Сорбон заснував власний теологічний коледж. Вчений діяв за дорученням короля Людовика Святого, який 1257 року визнав Сорбонну окремим вищим навчальним закладом.

Сорбонна була релігійною школою, де (вперше в історії!) студенти отримували державну стипендію. її успіх сприяв заснуванню численних релігійних коледжів на лівому березі Сени; статусу навчальних закладів вони досягли лише в XV столітті. Усі ці коледжі — за винятком королівської Сорбонни — були приватні.

Відтак престиж університету зростав. Зростала й плата за навчання.  Студентів почали набирати переважно з парижан і мешканців північних районів Франції та Нідерландів, які були заможнішими за інших європейців. У результаті університет став одним з найзаможніших і найвпливовіших закладів у країні. Він брав активну участь у таких геополітичних справах тогочасся, як Велика Схизма — суперечка між римським та авіньйонським Папськими престолами — та суд над Жанною д’Арк. До того ж в останньому випадку Сорбонна була на боці суддів — головним обвинувачем виступав Жан Кошон, впливовий університетський функціонер.

За царювання Франциска І влада у Франції стала повністю світською (після підписання з Папою Левом X 1516 року Болонського конкордату); за цією угодою, під королівський контроль потрапляла значна частка прибутку університету. Відтоді Сорбонна стала одним з головних прибічників католицького абсолютизму в його боротьбі з протестантами. Франциск І — за підтримки свого оточення (сестри Маргарити Наваррської, гуманіста Гійома Буде, єпископа Жана дю Белле) — також вдався до широкого реформування освіти. Цього потребувала його програма єдності Франції. Було вирішено запросити в університет лекторів, оплачуваних з державної скарбниці, які викладали б гуманістичні дисципліни; ці лектори були біля джерел престижного державного навчального закладу «Колеж де Франс».

Університет завжди перебував у центрі всіх важливих політичних і суспільних подій, брав участь у придворних інтригах, допомагав скидати старих королів і, навпаки, обирати нових. Тривалий час у Сорбонні заправляли єзуїти, які мали специфічний погляд на науки та релігію; за їхнього сприяння засуджено Дідро, ДАламбера, цензуровано Монтеск’є та Бюффона, шельмовано Руссо і Мармонтеля. Це була окрема політична сила, до якої дослухалися король, парламент і кардинал. Усередині XVIII століття єзуїтів вигнали з Парижа, і Сорбонна з її численними коледжами (з неофіційним центром у Коледжі Людовика Великого) перетворилася на острівець вільнодумства.

Університет, звісно, підтримав революцію 1789 року. Відтак ухвалена 12 червня 1790 року Конституція скасовувала численні привілеї вчителів і студентів, тож більшість мешканців Латинського кварталу її не підтримала. Така антиреволюційна позиція університету 1793 року спричинила повне знищення університетського цеху. Натомість було задумано два нових університети, один з яких — витвір філософської думки Кондорсе, що обстоював світськість освіти. 1795 року створено так звані Центральні школи, які мали філії в усіх департаментах. Про будь-яку приватну освіту за революційного режиму не йшлося. Усе було під контролем Конвенту. Ця ситуація напрочуд нагадує радянські часи, коли вищі навчальні заклади виконували роль послугачів химерного антиукраїнського режиму.

Ще авторитарнішим щодо університету виявився Наполеон. Зрештою, на той час Сорбонни як єдиного цілого вже не існувало. Були коледжі, школи (фармацевтична й правознавча), факультети (теологічний і філологічний факультети), академії, славетна Еколь Нормаль (елітний університет у найкращих традиціях абсолютизму). Революція і консульство зробили університет залежним від держави, створивши новий могутній прошарок — студентство. Злиденне й тому відчайдушне, воно могло вибухнути за найменшої підозри в обмеженні його прав. Звідси жахи Комуни, грандіозний злам 1968 року та сучасні сплески емоційної студентської стихії. Якби вища освіта залишилася приватною, нічого б цього не було. Студенти були б звичайними покупцями на ринку знань — як ми це бачимо в англосаксонських країнах (Велика Британія, США, Австралія, Нова Зеландія). І жодної громадської активності.

Відтак це не означає, що, скажімо, в Англії вищі навчальні заклади не беруть жодної участі в житті суспільства. Навпаки — вони виконують свою пряму роль: давати країні якісні кадри. Оксфорд, Кембридж, Гарвард — саме ці платні (!) університети вважаються найкращими в світі. Зауважимо — Сорбонна вважалася найкращою упродовж 600 років (XIII—XVIII ст.), доки була незалежною від держави.

1885 року, за задумом Жуля Феррі, почалася відбудова старої Сорбонни. На межі XIX і XX століть старий університет сяк-так прибрав старої форми — за винятком теологічного факультету — і знову став повноправним політичним гравцем. Якнайкраще це проявилося у справі Дрейфуса, коли працівники вищого навчального закладу стали на захист вояка, якого згодом таки виправдали. Суперечки навколо справи Дрейфуса викликали нову хвилю реформ вищої освіти. У цей час університет знову набув престижного міжнародного статусу, сприяючи іміджу французької столиці як світового мистецького центру.

Після подій 1968 року Паризький університет поділили на сім частин, названих за іменами най-шановніших учених, які коли-небудь викладали в Сорбонні (Рене Декарт, Дені Дідро, П’єр і Марія Кюрі). Фактично університет зрісся з Парижем: його будівлі розкидано по всіх околицях столиці. Було створено так зване управління університетів — з канцлером і віце-канцлером на чолі. Управління порядкує майном університетів — від Парі І до Парі XIII, — яке дісталося їм у спадок від старовинного університету та його факультетів. З-поміж них — Музейний центр у Везеле (Музей Ромена Роллана, Центр Жана-Крістофа), вілла Фіналі у Флоренції, маєток Рішельє, замок Ферьєр (увічнений у романі Марселя Пруста) та ін. Отже, незважаючи на свою підпорядкованість державі, університет має власні майно й кошти; це майже повністю самостійна організація, що не лише не є послугачем держави, а й часто успішно протистоїть їй — як це відбулося 1968 року і відбувається тепер.

Для України, що тільки-но вийшла з обіймів імперії, де влада звикла загрібати під себе все, більш прийнятний шлях недержавної освіти — країні потрібні люди з вільним, необмеженим світоглядом, які вміли б приймати неочікувані, сміливі рішення і проводити необхідні на цей час суспільно-політичні зміни. Французька система менш довершена — вона тримається на традиції, химерно поєднуючи в собі старовинні цехові звички самоуправління та сучаснішу тенденцію уніфікації з державою. Нашу ж традицію плюндрували протягом трьохсот років — нам немає на чому будувати систему освіти по-французьки.

Іван РЯБЧИЙ,
викладач іноземнихмов МАУП

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com