Олександр БРОВЧЕНКО: "Я БУВ РАБОМ ТОТАЛІТАРНОЇ СИСТЕМИ , АЛЕ НЕ ЯНИЧАРОМ"

Коли літа за осінь повертають, навіть поетів починає спокушати сувора проза, надто мемуари. Пояснити це можна тим, що минулі часи посмуговані різними подіями — воєнними, добою комуністичного тоталітаризму, сплеском дисидентства, утвердженням самостійності України.

Очевидець багатьох цих подій — поет Володимир Бровченко, заслужений діяч мистецтв, лауреат премій ім. П. Тичини, В.Винниченка. Недавно йому виповнилося 75 років. Книжка споминів Володимира Яковича називається «Вікнина».

—   Що означає це слово?

—   У нас, у селі Мала Виска на Кіровоградщині, так називається джерело, звідки тече чиста вода. Воно і досі б’є. Про нього я згадував, коли поїхав із села вчитися, працювати. Я вступив до Одеського технологічного інституту. І хоч став інженером-механіком, вірші не кинув писати. За першу збірку 1958 року мене прийняли до Спілки письменників. Слабенька вона була, як на сьогоднішній час. Я працював на заводі в Херсоні, мені запропонували перейти на комсомольську роботу, далі на партійну.

—  Очевидно, у вас була благополучна біографія?

— Не скажіть: мій батько з кінця 1939 року був в’язнем ГУЛАГу. Його взяли нібито на військову підготовку, а опинився він під Ленінградом на фінській війні. Ми ще до нападу Гітлера знали, що батько загинув у цій безглуздій війні. Пізніше я довідався від тата таке: коли білофіни натягли на його шию зашморг, знайшли в кишені фотокартку, де ми з братом. Офіцер, який командував розстрілом, пожалів дітей. Полон наш тато перебув у бараках, опісля на Карельському перешийку відбувся обмін полоненими, біля вагонів змінили конвоїрів, замість фінських стояли радянські. І повезли його до Норильська. Так діяв наказ Сталіна: «У меня нет военнопленных, а есть предатели». Ні за що тато відбув вісім років радянської каторги. І тільки після XX з’їзду прийшло з Москви повідомлення, що «За отсут-ствием состава преступления» Яків Бровченко реабілітований. Мого друга Івана розкуркулили, все забрали з хати, бабу вигнали. Донині не знаю, де він загинув.

—   Тоталітарна система примушувала людей обирати: або ти будеш їй служити, або ж станеш до неї в опозицію. Ви вписалися в цю систему?

—   Безперечно. Я майже 12 років працював у ЦК компартії України — інструктором, консультантом, зав. сектором худож-ньої літератури. Про все це я пишу у «Вікнині», неправди немає, там я до себе нещадний. У моїх спогадах є такі рядки: «Я був рабом тоталітарної системи, але ніколи не яничаром». Я друкувався, у мене 34 збірки. Нікому лиха не зробив, хоча була така ситуація, коли тих, хто бачив самостійність і хотів від Москви  відірватись, посилали до білих ведмедів. Дуже важко було працювати, коли в ЦК прийшов Маланчук, секретар з ідеології. Це був монстр, страшна людина. Він перед Сусловим, сірим кардиналом, московськими партайгеносами утверджувався як перший борець з українським буржуазним націоналізмом. Маланчук вивчав кадри, хто чим дихає. А в ідеології хто працював? Партія ж була не така дурна, вона брала потрібних фахівців. Ось він мені загадав дати відповідь про його власноруч написані запитання: як я оцінюю тогочасний літературний процес? Я написав 17 сторінок своїх міркувань, згадав деяких молодих поетів. А в Маланчука були списки «из запрещением писать и рисовать». Я ж не співав дифірамбів, просто констатував факти. Моя доповідь не сподоба-лася Маланчукові, бо там я начебто хвалю «дисидентів і національно настроєних молодиків».

Згодом я якось приніс йому доповідну і попросив: «Ось уже третій місяць, як журнал «Дніпро» опинився без редактора. Може, ви б послали туди мене, я вже 12-й рік працюю в апараті ЦК. У вас багато клопотів, я вам нагадую про це». «Ні, не треба! У мене пам’ять добра». Я шість років був редактором «Дніпра» і весь час згадував про його зловісність.

—  А Юрія Мушкетика тоді зняли за статтю Фединишинця про молоду поезію, ще й причепити хотіли наличку, що він «не забезпечив ідейно-художній рівень» журналу.

—  Ми підготували іншу постанову «у зв’язку з переходом на творчу роботу». А мені працювалося в «Дніпрі» так: Маланчук увесь час надсилав якісь перевірки, не давав життя журналові. Оце пам’ять в нього була така добра! Та ще як збиткувався: Михайло Стельмах, лауреат Ленінської премії, не міг сім років  опублікувати  свій роман «Чотири броди». У письменницькому журналі «Вітчизна» його «зарізали». Я поговорив із Михайлом Панасовичем: «Беру відповідальність на себе, якщо знімуть з роботи, то за Стельмаха». Була загроза і над Григорем Тютюнником, коли ми надрукували його повість «Климко».

—   Володимире Яковичу, Ви також поет-пісняр.

—   Багато я написав із братом Павлом (він професійний музикант), а також із відомими композиторами О.Білашем, Б.Буєвським, Л.Дичко, С.Козаком, К.М’ясковим. А з Олександром Білашем ми працювали над кантатою «Надвечірні дзвони. Голод—33». У мене в збірці «Страсний четвер» був надрукований реквієм на цю тему. Це 1991 рік. Олександр Іванович не визнавав ніяких «-летий», ювілеїв: «Не будемо подавати на жодний конкурс. Треба, щоб воно жило сьогодні і завтра». Ось так і з’явилася ця кантата для

хору, оркестру і соліста в п’яти частинах. Особливо потужна остання — ода «Молитва за народ»: «Всевидящий, Могутній і Всевишній, //За муки, що народ наш пережив, //Ти покарай катів усіх колишніх, //Майбутніх розгадати поможи».

—     Ви очолювали правління Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном.

—   12 років. Туди пішов після журналу «Дніпро» і боровся з українськими буржуазними націоналістами під керівництвом ЦК — щоденним і пильним.

—   Ви зустрічалися зі своїми опонентами з-за кордону. Вони ж напевне вам промивали мізки.

—   Не знаю, хто кому промивав (сміється). Бувало по-різному. Але я спілкувався з багатьма так званими нейтралами, це визвольницькі люди — і мельниківці, і бандерівці, боївкарі, дивізійники. Вони на мене дивились як на полковника чи генерала КГБ і  казали  про це.

Але коли звучали мої пісні, то відкривали очі і сприймали мене як представника української культури.

—  Товариство «Україна» було нашпиговане кагебістами, це ви знали.

— Так, це говорилося і так його охрестили по закордонах. Спілкувалися ми з лояльними до совєтської влади організаціями у Канаді, Америці, Бельгії. З ними обмінювалися делегаціями. Все було під пильним оком ЦК і КГБ — в цьому немає сумнівів. Ясно, що в товаристві були підсадні качки, вони втручалися в роботу товариства, я відбивався як міг. Але... воно було єдиною шпаринкою, через яку ми йшли до українства.

—    Володимире Яковичу, скажіть, чи шкодуєте за чимось у своєму житті?

—    Шкодую за тими «літами, що кинув чорту у пащу як житній сніп в залізний барабан».

Розмовляла
Ольга МЕЛЬНИК