Київському метро 60 років: пророчий проект Скоропадського і секретний план Сталіна

6 листопада 1960 на новенькій станції "Хрещатик" урочисто перерізали червону стрічку і запустили метро. Втім, статися це могло набагато раніше.

До хорошого звикаєш швидко і непомітно. Начебто тільки зовсім недавно цивілізація зробила крок вперед, запропонувавши суспільству якесь нове благо, а вже сьогодні ми і не уявляємо без нововведення свого  повсякденного життя. Мобільні телефони? Ще 20 років тому їх не було. Якось спілкувалися по міських. Електронні карти і навігатори? Дорогу до потрібного місця все одно знаходили, звичайно, іноді по кілька разів заблукавши. Інтернет? Інформацію отримували з щоденних газет, радіо і телебачення. Безумовно, із запізненням. Але в іншій, більш зваженій, усталеній формі.

60 років тому Київ вперше дізнався, що таке метро. Підземка, без якої сьогодні уявити наші будні складно. Хоча ні. Навесні 2020 року городяни відчули на собі, як це - жити без метро. Коли Коронавірусний карантин зупинив життя і дістатися при необхідності на відстань 2-3 станцій або переїхати з правого берега на лівий здавалося справжньою подією і пригодою. Стало очевидно: життєвий простір істотно звузився, було дуже незатишно і сумно за відсутності такого звичного і доступного засобу пересування.

А також регулярно "заміновані" станції дають прекрасну можливість відчути, як воно - без підземки. Але в основному, жителі столиці не уявляють собі життя без метро.

А адже минуло-то всього 60 років з тих пір, коли кияни вперше змогли покататися на першій гілці метро від станцій "Вокзальна" до "Дніпро".

Три перших боязких спроби

Ідея будівництва підземної залізниці в Києві виникла і з'явилася в конкретній проектній формі набагато раніше - в 1884 році. Тоді в Міську Думу надійшла пропозиція завести рейки залізниці під землю. Логічно для складного київського рельєфу. За проектом залізнична лінія, що проходить уздовж Дніпра в районі нинішньої Поштової площі, мала б врізатися в гору і вийти назовні близько Бессарабського ринку. Більш того, передбачалося, що тут буде облаштовано і міський пасажирський вокзал. Той, до якого ми звикли (Центральний залізничний), пропонували перевести в статус вантажного. Революційний проект для того часу обговорювався в Думі кілька місяців. Знайшлися спонсори, перспективи великого будівництва представлялися цілком реальними. Але чиновники подумали, що не готові вони поки до таких експериментів. У підсумку вирішили обійтися без кардинальної перебудови.

Куди ближче до реалізації ідеї появи метро в Києві були в 1916 році. Тоді несподівано в Думу звернулися представники Російсько-американського товариства з пропозицією побудувати підземну транспортну інфраструктуру. Несподівано тому, що в самому розпалі була Перша світова війна. До речі, до можливостей американських бізнесменів в ті роки ставилися з певним скепсисом (час заокеанської гегемонії був ще попереду). Ось і в Києві сумнівалися - хто такі ці американці і чому можна довіряти їхнім пропозиціям. Переговори йшли довго і важко. У підсумку в Думі погодилися, а в США почалася агітаційна кампанія зі збору коштів для будівництва. Але настав 1917 рік. Революція, війна, погроми ... Не до метро вже було.

Але найдивніше, що в ті шалені роки реальним і перспективним став проект, розглянутий в 1918 році при правлінні гетьмана Павла Скоропадського. Тоді планувалися 3 гілки метро: від Річкового вокзалу до Деміївки, від Шулявки до заводу "Арсенал", від Лук'янівки до Ботанічного саду (який зараз на ст. М. "Університет"). Майже під копірку повторюючи нинішні гілки метро (краєзнавці навіть називали цей проект "пророчим"). У Скоропадського до справи підходили по-діловому. Шукали меценатів, збирали найкращих інженерів, що розбіглися після розвалу Російської імперії. Навіть почали проводити геологічну розвідку. Справа йшла швидко, і хто знає, якби гетьман протримався при владі більше 8 місяців, може бути, підземка запрацювала б ще до 1920 року. У той же час прийшли до влади більшовики і  згодом почали використовувати  розробки інженера Михайла Чубинського (автора київського проекту) при будівництві метрополітену в Москві.

Тунель під Дніпром

Технологію будівництва підземних тунелів у Києві почали відпрацьовувати в 1936 році. Тоді у керівництва СРСР виник грандіозний план - прокласти по дну Дніпра тунель, що сполучає його лівий берег із правим (вважається, що це була особиста ініціатива Сталіна). У далекій перспективі він повинен був стати частиною київської кільцевої дороги. Будівництво велося відразу за двома напрямками: перший тунель "Північний" тягнули від району Оболоні, а другий "Південний" - з боку Осокорків. Будівництво "Об'єкту №1" (як офіційно був названий проект, хоча між собою будівельники називали його "Сталінське метро") велося в обстановці абсолютної таємності. Сама по собі ідея виникла в зв'язку з військовою необхідністю. Уже тоді готувалися до великої війни і не виключали, що в разі нападу на СРСР саме Київ одним з перших піддасться атаці. У цьому випадку два мости, що зв'язують дві частини міста, можуть бути зруйновані, що утруднить підвіз боєприпасів для її захисників частин.

Грошей на будівництво об'єкта стратегічного призначення не шкодували. Тут працювала найсучасніша техніка, ділянки тунелю обладнали компресорними станціями, фідерними підстанціями, котельними, передбачалося запустити спеціальні електропоїзди. Щедро виділяли кошти і на оплату праці задіяним 20 000 чоловік. Якщо мінімальною зарплатою в ті роки була сума в 110-150 рублів, то будівельники "Об'єкту №1" отримували 1500-2000 рублів. До речі, фахівців сюди відбирали з усього СРСР. Люди, які працювали на різних "титулах" (автономних будмайданчиках), один з одним не спілкувалися і практично не мали можливості виходу в місто (жили в побудованих тут же гуртожитках). Мало того, всі вони дали підписку про "нерозголошення" і розуміли - за балачки їм загрожує 10 років таборів. Секретність суворо дотримувалася, і вийшло так, що звичайні кияни навіть припустити не могли, яке будівництво йде на обгороджених глухим триметровим парканом десятках дільниць. Ходили навіть чутки - це буде підземне місто.

Складно сказати, допомогла б секретна система обороні Києва, якби її встигли добудувати. Але проект повинні були завершити тільки в 1944 році, а місто було взято німцями в 1941-му. Тунелі затопили разом з технікою, яка залишилася в них. Після звільнення міста проект спробували розконсервувати, але в підсумку порахували справу неперспективною. По-перше, він вже перестав бути секретним, по-друге, міць озброєння армій стала на рівень вище, ніж закладена міцність зведених тунелів. Але користь все ж була знайдена - з тунелю дістали велику кількість тюбінгів і труб, які використовували в майбутньому при будівництві станцій "Вокзальна" і "Політехнічний інститут".

Історія ж сучасного київського метро почалася в 1944 році, коли постановою Ради Народних Комісарів СРСР було прийнято рішення про його будівництво. Метробудівцям знадобилося майже 16 років на введення в експлуатацію перших станцій, якими ми користуємося і по сей день.

ЦЕ ЦІКАВО

- Перони на перших станціях Київського метрополітену були укочені в модний в ті роки асфальт, лише через кілька років було прийнято рішення замінити ненадійне покриття що вимагає постійного ремонту чимось більш якісним. Мармуровий і гранітний варіанти виявилися більш стійкими.

- За первинним проектом при наближенні поїзда на колії повинно було включатися підсвічування. Пілотний варіант навіть якийсь час функціонував на станції метро "Університет". Людям подобалося. Чому він не був застосований на всіх станціях, до сих пір невідомо.

- У складі перших поїздів, які вийшли на лінію, було три вагони. Згодом їх кількість спочатку збільшили до чотирьох, а потім до нинішніх (максимальних) п'яти. На більшу кількість не розрахована довжина платформи.

- Після розвалу СРСР і при становленні незалежної України в метро було  вирішене мовне питання. Прибуває на станцію поїзд оголошували по-російськи, а відбуває - по-українськи. Тоді в цьому бачили певний символізм. "За спиною безрадісне минуле, попереду - світле майбутнє".

- Метрополітен будувався в роки холодної війни, тому одне з його резервних призначень - при необхідності стати бомбосховищем. До теперішнього часу практично на всіх станціях існує система гермозатворів.

У лічені хвилини вони герметизують метро від зовнішнього середовища і створюють автономні відсіки. Кожен з них може прийняти до 2000 чоловік. Всього ж метро, перетворившись в бомбосховище, готове стати укриттям більш ніж для 300 000 чоловік.