Жив ще за цісаря

Моїм царем був іще Франц Йосиф! — любить повторювати історик, пластун, в минулому директор 5-ти шкіл, Михайло Леньо. Довгожитель із закарпатського селища Вілок  розкриває секрети свого довголіття і життєвого оптимізму.

—  Пане Михайло, у 110 років ви маєте чудову фізичну силу і витривалість?

 — Коли ми гуляємо разом з донькою, і я трохи відстаю, вона каже: «Наздоганяй! Що ти ходиш, як старий дідо?». Не дає мені поблажок. Не дозволяє відчути, що я старий. Ми часто їздимо на річку, в басейни, позаминулого року були на Середземномор’ї... (До речі у пана Михайла справді унікальна підбірка фотографій: 100-річний пенсіонер пливе посеред широкого річкового русла, виходить з аеропорту чи посміхається під зеленими пальмами...)

Я дуже вдячний своїм дітям за те, що вони ставляться до мене, як до повноцінної людини. Сьогодні це рідкість.

— Але ж  із дитинства нас вчать, що «старших треба поважати»...

— Це тільки видимість. Ми неприпустимо аморально ставимося до старших людей. І це політика держави, властивість нашого менталітету. Старих людей сприймають за неповноцінних, таких, що не можуть ні фізично допомогти, та ще й постійно заважають своїми порадами, несучасним світоглядом. До них відносяться як до малих дітей: алкоголь пенсіонеру протипоказаний, бо зашкодить, і забагато їсти йому теж не давайте, і хай довго не гуляє — у нього тиск або ще загубиться. Часто у закарпатських сім’ях виділяють окрему кімнатку для старшої людини, «келію», як Івану Вишенському, тільки хай сидить окремо і ні в що не втручається. Тому наші люди так мало живуть, бо заради чого жити, коли ти усім заважаєш? 

 Моя дружина була унікальною людиною. Пам’ятаю взимку, я пішки, через три села, повернувся додому із школи... Дивлюся, а дружина оздобила ялинку (тоді ця традиція була за новину у наших селах).  Не цукерками, в нас не було на це грошей, а загорнула щось у кольоровий папір, на зразок солодощів. Оздобила будинок, він одразу змінився, став святковим. Вона завжди вміла прикрасити життя, додати чогось оригінального, нового.

І від неї я багато чого навчився. Дружина любила повторювати: «Слово лічить і слово калічить». Ще один її улюблений вислів: «Краще померти від спраги, ніж пити з брудного джерела». І вона виконувала цей припис починаючи з їжі (ніколи не вживала неякісне чи шкідливе) і завершуючи щоденними вчинками, людьми з якими спілкувалася...

 Ми довго не одружувалися — наді мною сім років висіла війна. Один мій товариш одружився, і в ту ж ніч, з весілля, його забрали на фронт. Потім прийшла звістка, що він загинув. Я не знав, де буду завтра, не хотів так само залишити свою дружину саму. Це було б егоїстично.

— А у вас були свої постулати?

— Я завжди намагався застосовувати здобуті знання у житті... Пам’ятаю, мій старший брат, високий здоровий легінь, був верховодою над усіма хлопцями у селі. Тоді парубки завжди мали біля себе ножі, особливо, коли йшли на вечорниці, на бійки. Одного вечора їхня ватага з ножами зібралася у нас вдома, хлопці дорадилися йти на весілля — дівчина одного з побратимів виходила заміж за іншого. І я в останню хвилину, ніби знічев’я, розповів їм повчальне оповідання Чайковського. Хлопці послухали-подумали, а потім мій брат сказав: «Так, легіні. Ніхто най не бере ножа з собою, кладіть їх сюди на стіл». Думаю, того вечора я врятував кілька молодих життів.

У той час я поступав до Торгівельної Академії в Ужгороді, іспити в мене приймав сам Августин Штефан (керівник Міністерства освіти Карпатської України, один з найвпливовіших людей в уряді Карпатської України), з яким уже потім я був у дуже хороших стосунках. Пан Августин був для нас, молодих студентів, кумиром. Ми навіть слідкували за тим, як він живе. Прокидався він дуже рано, кожного дня йшов на малу ранкову службу, постійно працював над собою...

Думаю я реалізувався як педагог саме завдяки Августину Штефану... Після випуску я мав стати банкіром, переїхати працювати до Каїру. Але мені подобалася наука, я вирішив піти в освіту, стати істориком...

Свого часу навчався в одному класі з Іваном Рогачем (згодом, секретар Августина Волошина, член ОУН). Я був учасником «Пласту», товариства абстинентів, різноманітних гуртків... Тому я називав Івана Рогача «сухарем», докоряв йому за байдужість до творчої і громадської роботи. І я його таки «добив» — Іван записався в літературний гурток «Рідна нива»...

— Якість освіти змінилася з того часу?

— Зараз йде величезна девальвація освіти. При чехах освіту здобували тільки ті, хто мав гроші і дуже хотів вчитися. Ми ловили кожне слово педагога. На селі учитель був паном, до нього йшли  з усіма важливими питаннями, частіше ніж до сільського голови, старости або священика.

Сьогодні середня освіта примусова і глибоко в душі я цього не розумію. Дітей як кріпаків примусово тримають у школах. Якщо людина не хоче вчити непотрібний їй у подальшому житті предмет, або не хоче вчитися взагалі, навіщо її примушувати?

З повоєнних років я працював директором різних шкіл. При чехах був би величезний скандал, якби я запросив чеського інспектора на пиво (навіть на празьке). Тільки на пиво, не кажу про щось міцніше. При бажанні він мене міг запросити, бо мав вищий статус. А при радянській системі, перевірки проходили переважно в ресторанах. Приїжджав інспектор — і я зразу сягав рукою в кишеню, чи досить маю біля себе грошей, щоб його почастувати.

— Що є запорукою хорошого вчителя?

— Єдина можливість добре виконувати свою роботу — йти за своїм покликанням. Це і є  головна запорука. Фарисей знає Біблію, але не живе за її приписами, не розуміє її. І людина ніколи не зможе зрозуміти те, чого не любить, до чого не покликана. 

Якщо Бог створив людину за своєю подобою, то і ми маємо у всьому бути трошки творцями. У кожному ділі: і в науці, і в повсякденних справах. Добрі зерна, подаровані нам Богом, мають проростати.

Мені дуже подобається вислів Івана Франка: «Лиш боротись значить жить!..» Це означає не бігати по вулиці з мечем, але шукати ворога в собі. Що в тобі самому працює проти тебе? Якщо палиш чи п’єш — перемагай себе, якщо ледачий — вставай і йди працювати, якщо не розумієш чогось — читай і шукай можливості навчитися.  

— До вас часто приїжджають представники влади, колишні учні, нинішні школярі?

— Дуже рідко. Про ветеранів забувають, хоча, чого б вартувало організувати кілька відвідин зі школи? Екзюпері казав: спілкування — це найвища цінність, і це дуже мудрі слова. Що б там зараз у світі не відбувалося, духовне для людини, відчуття того, що біля неї є близькі люди, однодумці, набагато важливіше за матеріальні блага...

Одного разу на честь мого 90-річного ювілею підготували багатий бенкет: вино, коньяки... Водили мене по-під руки на урочистості: і  в сільраду, і в школу. Обурило, що брали по-під руки, наче якогось немічного. Ті люди, які тоді підтримували мене, уже давно повмирали, а я тут, живий, і дотепер, слава Богу, ходжу без будь-чиєї допомоги.

Христина Горват
Закарпаття, смт. Вилок