Від протистояння до порозуміння

Якось моєму знайомому довелося побувати на екскурсії у Польщі. Роздивляючись старовину міста Краків, він почув від екскурсовода тривіальну тут репліку про те, як шкода, що «ваш Богдан колись розколов Велику Жеч Посполиту». На запитання про те, як у Польщі історики трактують сумнозвісну операцію «Вісла» пані стрепенулася. Вияснилося, що для поляків — історія є основним предметом у школі і все у тому підручнику написано подано у у польськоцентричному вимірі. Мій знайомий переконався, що кожен народ трактує історичні події по-своєму і українці мусять знати власну історію  з власних підручників. Тільки так ми можемо протистояти опонентам.

22 листопада 1918 року польський уряд видав декрет, який проголошував Польську республіку. У маніфесті нового уряду підкреслювався народний характер влади і проголошувалося проведення соціальних реформ. У цей час у Східній Галичині тривала польсько-українська війна. Польським військовим формуванням вдалося окупувати Львів і Перемишль, витіснити Українську Галицьку армію й уряд ЗУНР на Схід. Тимчасовий Начальник Держави Ю.Пілсудський мав свої плани на Сході: створення між Росією та Польщею смуги незалежних національних держав, пов’язаних із країною федеративними зв’язками. Ця смуга повинна була гарантувати безпеку Польщі з боку Росії. Серед цих держав мали бути Литва, Білорусь, Україна. Водночас перешкодою для реалізації такого плану стала проблема розмежування територій. Значну частину населення становили українці, яких планувалося приєднати за допомогою силових методів, які в тогочасній Європі були  тенденцією, а диктатури розглядалася як новомодний тренд. Передбачалося також включення до складу Польщі більшої частини Литви, Білорусі та України (майже до Дніпра) на підставі кордонів Речі Посполитої... 1772 року.

Виправдовувалися такі претензії тим, що на тих теренах проживало до 25 відсотків поляків, які представляють єдину інтелектуальну й економічну силу краю. Про ці свої територіальні претензії було заявлено на Паризькій світовій конференції, що відбулася 18 січня 1919 року. У складі польської делегації були політики, історики, географи, економісти, які мали забезпечувати наукову і пропагандистську підтримку поль­ських пропозицій щодо включення до Польщі всієї Галичини і Волині, Полісся і Поділля. Але проти поль­ських претензій виступив французький дипломат Ж.Карбон та англійський прем’єр Д. Ллойд Джордж, які поставили під сумнів право на включення до складу Польщі територій, де поляки становили меншість населення. Проте, польська делегація представила в комісію величезну кількість матеріалів на користь своїх претензій.

 Після тривалих дискусій 28 червня 1919 року був підписаний Версальський договір з Німеччиною. У договорі зазначалося про відходження від Німеччини 45 тисяч кв. км. з населенням 3 млн. осіб. Водночас Польща взяла на себе зобов’язання виконувати умови договору про права національних меншин. Проте, справа ускладнювалася неясністю політичної ситуації в Росії. Лідери держав Антанти, сподівалися на усунення влади більшовиків і підтримували антибільшовицький  рух.

Справа східного кордону Польщі відкладалася також з причин продовження польсько-української війни. Так, наприкінці лютого 1919 року Паризька конференція спрямувала до Галичини військову місію на чолі з французьким генералом С. Бертельмі. Перед воюючими сторонами було покладено вимогу про укладення перемир’я та запропоновано демаркаційну лінію, за якою третина Східної Галичини зі Львовом і Бориславом залишається за Польщею. Уряд ЗУНР не прийняв цієї пропозиції і подав скаргу до конференції. За цей час польський уряд готував новий наступ у Галичині, який розпочався у травні і завершився витісненням УГА за річку Збруч, де вона об’єд­налася з частинами армії Директорії Української Народної республіки під проводом С.Петлюри. Його війська вели водночас війну проти більшовиків, генерала О.Денікіна і поляків. Врешті, з метою співробітництва в боротьбі проти Червоної армії 1 вересня 1919 року С. Петлюра підписав перемир’я з поляками на Волині. А вже 25 листопада Верховна Рада затвердила Статут Східної Галичини, яка оголошувалася підмандатною територією Ліги Націй, а Польща отримувала мандат на управління нею впродовж 25 років за умови запровадження автономії з окремим сеймом, судочинством, вій­ськом.

Наступне рішення ВР встановлювало кордон етнічного розмежування між поляками, українцями та білорусами. Він проходив по лінії, відомій під назвою «лінія Керзона». Полякам заборонялося творити адміністрацію на схід від цієї лінії, проте польський уряд не погоджувався з даною ухвалою і, як наслідок, у засобах масової інформації розгорнулася кампанія засудження такого рішення. Врешті Україна тимчасово погодилася із втратою Галичини і Західної Волині та забезпеченням польської власності на українських теренах. Оскільки умови співпраці диктувала польська сторона, то це означало нерівноправне партнерство. С. Петлюра не погодився на польські умови, за що його разом із міністрами заарештували. А 22 квітня 1920 року під тиском польського уряду було підписано Договір між Польщею і Україною. Цей договір передбачав надання уряду УНР матеріальної та військової допомоги. Польща взяла на себе зобов’язання забезпечити українських вояків не лише необхідною зброєю і спорядженням, а й згодом передати владу на звільнених теренах українцям.

25 квітня союзні війська перейшли в наступ проти Червоної Армії, яка поспіхом відступила. Поляки поводилися в Україні, зокрема в Києві, як господарі, вимагаючи матеріальної компенсації за надану допомогу. Але вже 5 червня Червона Армія прорвала фронт, змусивши польські та українські війська з тяжкими боями відступити на територію Польщі. «Союзники» вживали термінових заходів для відсічі, серед поляків розгорнулася хвиля патріотичної пропаганди, залучаючи добровольців до війська, збиралися пожертвування на зміцнення оборони. Вдалося поповнити «союзне» військо на 100 тисяч вояків, перегрупувати сили. На початку вересня 1920 року польські війська розпочали новий наступ у напрямі р.Німан і досягли великого успіху. Радянські війська знову булим пересожені і фронт стабілізувався на лінії  Двіни, Случі та Збруча.

Восени 1920 року польсько-радянська війна завершилася. Всі територіальні вимоги Польщі було задоволено і закріплено підписанням 12 жовтня у Ризі мирного договору з Росією, Україною та Білоруссю. За Польщею залишилися українські землі до річок Збруч і Дністер. Сторони зобов’язувалися створити належні умови для вільного культурно-національного розвитку національних меншин. Поразка більшовиків поклала край плану експорту комунізму до Західної Європи. Ризький договір був вигідний Польщі тим, що закріпив за нею великі терени з непольським населенням. Українці Галичини, у свою чергу, заперечували поль­ські претензії; уряд ЗУНР на чолі з Є. Петрушевичем, домагався скасування прав Польщі на управління Галичиною і Волині. У середині краю зберігався напружений стан, тривали акти саботажу і диверсій українського населення проти польської адміністрації. На противагу цьому, польський уряд влітку 1922 року ухвалив рішення про запровадження воєводського самоврядування в східногалицьких воєводствах. А в березні 1923 року Рада Послів Ліги Націй ухвалила рішення про визнання східного кордону Польщі. Цей відсталий сільськогосподарський край за національні контрасти називали «Польщею Б» на противагу розвиненій, «етнічно чистішій» «Польщі А», між теренами цих частин держави по р. Вісла проходив умовний кордон.

Попри певні здобутки, позиція Польщі в Європі була слабкою. Вона посідала одне з останніх місць на континенті за рівнем життя. Нагальною проблемою стало підвищення статусу країни, піднесення добробуту населення Польщі. Виникла гостра необхідність переглянути національне питання, зокрема, справу українців.

Польсько-українська війна залишила величезний слід у свідомості українців  Холмщини, Підляшшя, Волині, Східної Галичини, Лемківщини. З огляду на це, після окупації східногалицьких земель польська адміністрація розпочала репресивні дії проти діячів українського руху, ЗУНР, УГА. Близько 100 тисяч осіб були ув’язнені за підозрою в участі, сприянні або співчутті їм. У тяжких умовах війни тисячі українців померли від голоду і хвороб у таборах для ув’язнених та інтернованих. Польська адміністрація усунула українців з усіх урядів, заборонила вживати терміни «українець», «Галичина», запровадивши замість них «русин» і, відповідно, «Східна Малопольща», вжила заходів щодо роз’єднання етнічних українців. Репресії та обмеження прав принижували гідність українців, що стало передумовою організованого опору шляхом розвитку партизанського руху, диверсій та саботажу. У 1922 році на зазначених теренах діяли 19 партизанських загонів, було здійснено 2300 підпалів польських маєтків. В українському національному русі відбулося розмежування позицій, виникли серйозні проблеми в суспільно-політичному житті Польщі. Польський уряд інтернував українських вояків союзної армії УНР (навіть учасників Варшавської битви) та цивільних емігрантів і розмістив їх у восьми таборах для інтернованих. З часом становище української еміграції погіршилось, і чимало емігрантів виїхали в інші країни Європи. Польський уряд категорично заборонив українським емігрантам встановлювати контакти з галицькими українцями. Польський уряд створив гарні фінансові умови для переселення поляків на етнічні українські землі. Така політика протекціонізму «своїм» викликала нову хвилю ненависті українців.

Ще у ХІХ ст. суспільно-політичні процеси, що відбувалися в Речі Посполитій в добу збройних повстань, істотно вплинули на тенденцію до еміграції провідників польського національно-визвольного руху на українські землі. Провідну роль у піднесенні польського національного руху відіграли таємні товариства, які діяли на території Польщі та України. Польська еліта прагнула відродити Велику Польщу «в кордонах від моря до моря». Проте, після придушення польського повстання 1830—1831 рр. переважна більшість таємних товариств перебазувалася на територію правобережної України, де в умовах нелегального становища продовжувала свою під­пільну діяльність. Це було зумовлено прагненням всіляких таємних товариств до патріотичної мети і завдань, а одне з них — відбудова польської держави. Але для української свідомої інтелігенції та селянства то була чужа справа.

Підготовчий етап польського визвольного руху проходив переважно в українській еміграції. Прикладом того була діяльність польської конспіративної політичної організації, що діяла під девізом: «Віра, надія і любов», Рівненської, Київської та Одеської під назвою «Демократичне товариство». Під час нелегальної діяльності в українській еміграції члени осередку розповсюджували програми визвольної боротьби, закликали до збройного повстання.

Активісти, що перебували в еміграції, заснували демократичне товариство «Люд польський», яке складалося з трьох громад. Керівниками товариства були Т. Кремповецький, Л. Прушинський, С. Ворцель, З. Свєнтославський. Останній був провідним ідеологом товариства, розробив програмно-теоретичний документ під назвою «Закони загального костелу». Зокрема, пропонувалося здобути незалежність Польщі шляхом всенародного повстання проти іноземних поневолювачів і шляхти, встановлення народної республіки, в якій буде ліквідовано приватну власність, а вся земля перейде в руки народу. Активісти товариства «Люд польський» з’являлися в українських землях, привозили літературу, створювали таємні гуртки.  Це була в основному політично активна інтелігенція. У 1920 роках польська еміграція на українські землі почала набувати нового відтінку. Найродючіші землі на споконвічних українських територіях отримували відставні польські військові і польські селяни. Така форма колонізації загрожувала змінити кількісний етнічний склад населення не на користь українців, що в подальшому могло бути використано як аргумент при нових поділах України. Все це викликало масовий спротив українських селян. Ситуацією сколристався СРСР, який хотів спрямувати обурення українців у вигідне для себе «класове» русло і дестабілізувати Польшу, щодо якої мав мстливі, загарбницькі плани. Керівництво СРСР навіть надавало матеріальну допомогу українським інсургентам, створював під видом спецколгоспів бази для підготовки бойовиків, які згодом засилалися на окуповані Польщею західноукраїнські землі. Український націоналізм став у нагоді очільникам СРСР і мав бути використаний як динаміт під польську владу. Проте так тривало недовго. Інформація про брутальне нищення українських селян на Великій Україні у 1930-х роках докотилася до Галичини і Волині. Зв’язки з «совітами» були остаточно перервані. Надалі антипольский рух набув чітких структурованих і організаційно довершених форм. Ідейність і цілеспрямованість українців під керівництвом ОУН  вражала навіть поляків. Українсько-польський конфлікт досяг свого піку під час подій 1943-1944 рр. У кровопролитних боях українцям вдалося відтіснити Армію Крайову з частини етнічних українських земель. Щодо кривавості тих подій, то тут марно когось виправдовувати. Війна закрутила у свій вихор різних за освітою, мораллю, вихованням людей. Всім відомо, що з українського боку  то була в основному велика маса селян, які прагнули повернути собі відібрані польськими колоністами землі. Це була для них найвища справедливість. Тож про людські життя не йшлося. Польский довоєнний уряд своєю політикою сам спрвокував таку жорстоку війну і він є основним її винуватцем. Після війни керманичі СРСР і ПНР вирішили розрубати гор­дієв вузол конфлікту найпримітивнішим способом.

Руки для очільників нової Польщі були розв’язані. 22 серпня 1945 року у Міністерстві громадянської адміністрації Польщі була проведена нарада за участю начальника Генерального штабу генерал-полковника Курчиця для вирішення питання переселення українських громадян з теренів Польщі. Ухвалили виділити 3 дивізії Війська Польського для того, щоб прискорити організацію у всіх населених пунктах органів нової польської влади, добитися виконання українцями розпоряджень і законів поль­ського уряду, негайного утримання всіх боргів по грошовим податкам і натуральним поставкам. Крім того, у  прикордонних повітах було попереджено українців, що вони протягом двох тижнів повинні виїхати з цієї місцевості, бо в разі невиконання вони будуть виселені у примусовому порядку.

Наслідки дій Війська Польського були надзвичайно жорстокими по відношенню до українців. Не менш трагічною була і подальша доля переселенців. З 2 листопада 1944 по 12 липня 1946 року тривало так зване «добровільне» переселення. За весь час евакуації було перевезено гужовим транспортом 13 131 господарство, або 49 263 чол. з майном та 169 491 родина з кількістю 433 717 чол. були відправлені залізничним транспортом. Всього використано 49 684 вагони. Польська влада не надавала від’їжджаючим необхідної допомоги. 

Із свідчень самих очевидців дізнаємося, що евакуйовані з  Польщі 1400 українських родин понад півтора місяці очікували прибуття ешелонів на залізничну станцію Сокаль Львівської обл. Переселенці перебували у важких антисанітарних умовах, через що  масово хворіли, 44 людини померли. Під час евакуації на станціях Белз, Новий Сонч, Грилов, де збиралося понад тисячу українських родин переселенців, їх очікування тривало... більше місяця. Запаси продовольства та фуражу спливали з кожним днем. Були випадки захворювання  не лише людей, а й худоби, спалахували епідемії тифу. Мали місце пограбування, вбивства і бандитські напади. Таке знущання з українців мовчки ігнорував уряд УРСР та СРСР.

Узимку вагони здебільшого були без опалення. Тривалий переїзд витримували не всі. Зрештою, переселенці прибували на місця помешкання вщент розбитими і деморалізованими.  Загалом же, евакуйовані українські громадяни залишили у Польщі рухомого та нерухомого майна, а також посівів на загальну суму 635 758 135 злотих, що становило в середньому 6 545 злотих на одне господарство. У зазначену вартість входила, перш за все, вартість залишених житлових будівель на загальну суму 615 807 305 злотих.

Ніби відлунням добровільного переселення прокотилася репресійна хвиля під назвою воєнна операція «Вісла», яка передбачала примусове переселення українців на східні та північні землі. Розгорнулася офіційна пропагандистська кампанія із звинувачення етнічних українців в організації масових розправ з поляками. Їм інкримінували зв’язки  з гітлерівцями, ОУН та УПА.

Для проведення операції «Вісла» було створено оперативну групу, що налічувала понад 20 тисяч солдатів і офіцерів, якою керував генерал С. Моссор. Влітку 1947 року протягом 3-х місяців польські війська примусово переселили понад 140 тисяч етнічних українців,  1335 осіб знищили. Більшість переселенців пройшла через спеціальні табори, де над ними чинили допити і знущання. Їхнє майно було конфісковане, землі і житло відібрано, а декретом уряду Польщі 1949 року було заборонено повернення на батьківські землі. На новому місці українців чекала жорстка асиміляція.

Нині Україна і Польща є суверенними державами, стратегічними партнерами, добрими сусідами. На знак порозуміння встановлено військові меморіали у Польщі та в Україні. Створено польсько-український миротворчий батальйон. На державному рівні відбуваються зустрічі польсько-української історичної комісії при Польській Академії Наук і Національній Академії Наук України, члени якої вивчають суперечливі події минулого і намагаються подолати непорозуміння та гіркоту, що залишилася в історичній пам’я­ті багатьох українців. 

Клара Соколовська, 
кандидат історичних наук, професор кафедри  українознавства, МАУП