Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Лихо давнє і сьогочасне

Спочатку — анекдот, який ми свого часу почули від геніального Івана Петровича Кавалєрідзе. Датується він досить точно: 1930-м роком.

Отже, до тодішнього номінального Голови Української Соціалістичної Радянської Республіки Григорія Петровського, того, пам’ятник кому й досі бовваніє на Європейській площі, проривається депутація селян зі скаргою:

- В кооперації нема вже ніякого краму, полиці порожні, гроші ще є, а купити нічого. Так пообносилися, що скоро будемо, звиняйте, голими дупами світити.

А Петровський їм у відповідь:

- То нічого, товариші селяни. То несуттєво! Он на Сандвічевих островах — так там взагалі мужик зранку зриває два лопухи, один чіпляє спереду, другий ззаду і оре собі, і сіє, і косить… і не скаржиться!

А товариші селяни йому у відповідь:

- Так воно ж, Григорію Івановичу, на отих ваших островах совєцька власть уже, либонь, років п’ятдесят. А у нас у селі тільки десять.

Посміялись? Дякуємо! Питаєте, навіщо ми витягли цей історичний артефакт? Бо він не артефакт і не історичний, а дуже навіть злободенний.

Соціологам сьогодні вірять ще менше, ніж політикам. Однак є ще пара дослідників, вартих уваги. Так от — лише 10 відсотків громадян України й досі вважають себе громадянами неіснуючого СРСР. Та з іншого боку — готових вийти на вулиці і майдани аби обстоювати свої права ще менше. Ну, нехай стільки ж. А що ж більшість? Розважається, даруйте, анекдотами про владу, вивішуючи їх, щоправда, в Інтернеті. Прогрес, панове, прогрес!

Колись нас вразив жорстокий історичний факт: в роки національно-визвольних змагань — і в 1917-22, і в середині сорокових — кількість людей, національно усвідомлених, готових зі зброєю в руках повстати за волю України, була мізерною. Більшість складали ті, хто світив, даруйте, голими дупами в колгоспах, вимирав у голодоморах, гатив своїми тилами ворожі траншеї у часи Великої Війни і слухняно голосував на зборах проти «збоченців, відщепенців, запроданців», одне слово, проти всіх, на кого начальство покаже.

Зацитований славетним Іваном Кавалєрідзе анекдот констатує той незаперечний факт, що радянська влада була лише дещо модернізованою формою рабства, котре існувало на теренах Російської Імперії з часів незапам’ятних. Рабство страшне не тим, що з людиною поводяться, як зі скотиною, яка вміє розмовляти, а тим, що воно знищує в цій людині на генетичному рівні здатність до опору, до боротьби. І секрет тут не в жорстокості пана, а в якомусь гарантованому ним мінімумі безпеки і рабського, але комфорту. Ця психологія не з неба впала. Пригадайте, хто головний герой російських казок? Іван Придурок, котрий 30 років вигрівається на печі. Чиїм коштом, до речі? Не він же дрова для тої печі рубав і на городі та в полі порядкував аби з голоду не здохнути. А потім — гоп-ля-ля! — зліз, вловив щуку в ополонці, і знову пішла халява, а з нею півцарства і царівна в койку… точніше — на ту ж саму піч, де тільки її й не вистачало.

Про небезпеку отієї генетично рабської більшості попереджав на початку ХХ століття Михайло Грушевський. Тоді не допомогло. У 90-х, коли Незалежність дослівно впала в руки, змінився лише державний устрій, прапор та герб і ще декілька дрібниць. Психологія ж мовчазної більшості залишилась незмінною. Вона лише дещо трансформувалася в: «Працювати, як при соціалізмі, а платять хай, як при капіталізмі». Зверніть увагу на суттєву подробицю: наймаючись на роботу, пересічний громадянин сьогодні, як і за часів Г.І.Петровського, цікавиться, скільки йому пла-ти-ти-муть. А не скільки та за яких умов він зможе заробляти.

Втішимо себе хіба що тим, що 20 років для зміни суспільної свідомості — термін мізерний. Наші предки осягли сутність і переваги соціально та економічно вільного суспільства лише десь наприкінці ХІХ сторіччя, через 30 років після Селянської реформи. Коли вимерли всі ті, хто народився рабом від рабів, синів, онуків і правнуків рабів.

Але на цю обставину «чомусь» не звертає уваги жоден з українських політиків. Чи не тому, що він такий же, як більшість із нас? Тільки лікті у нього виявилися міцнішими аби першим прибитися до все того ж незмінного за віки корита на ім’я Влада.

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com