Стосунки мають бути тіснішими

Останнім часом певною тенденцію в журналістських колах стала критика вищої православної ієрархії за надмірну розкіш і якесь неприродне для поважної інституції бажання комерціалізувати економічну церковну діяльність. Причому підстави до розлогих і дрібних кпинів не висмоктані з пальця, а мають реальне «земне» походження.

Зокрема оскомину набила комерціалізація території Києво-Печерської Лаври, яка перетворює колись затишну духовну обитель на подобу туристичного Вавілону з торговими точками, кафе, ресторанами та бутіками. Розкішні магазини і ресторани, і навіть «торговельно-розважальний комплекс» можуть надовго прописатися у цьому місці навіть після закінчення футбольного Євро-2012. Будівельні роботи у розпалі, навіть у неділю робітники працюють не покладаючи рук, порушуючи всі церковні канони.  Ще рік тому прямо під лаврським кладовищем почали будувати ресторан. Настоятель Лаври тоді сказав журналістам, що це не правда. З’ясувалося, що таки збудували ресторан.

Крім того тут споруджують ще одну дивну будівлю, яка зовсім не нагадує за обрисами заявлений у проекті склад для овочів. Може, знову ресторан?

Тим часом через високу ціну в це святе для кожного українця місце вже не можуть потрапити навіть міс­цеві мешканці.

Великої популярності набуло залучення коштів «невідомих» бізнесменів-благодійників для будівництва церков. Причому часто-густо священики не вдаються навіть до поверхового розслідування «джерел походження» цих капіталів. Тому у наших церквах можна побачити, поруч з іконами святих, чудово мозаїчно оформлені портрети колишніх «братків», місцевих чиновників і «авторитетних» людей з числа олігархів. Я вже не кажу про шикарні подарунки від «бізнесу» для наших православних ієрар­хів і навіть простих священиків, які здійснюють духовне опікування населення у місцях скупчення маєтків українських скоробагатьків. Тут можна спостерігати такі дивні для православної традиції явища, як освячення гламурних маєтків, басейнів, яхт, скутерів, автівок еліт-класу — «лексусів», «брабусів», «бентлі»... За це щедро платять, це вигідно, прибутково. Звичайно, такі «підношення» допомагають утримувати у гарному стані церкву, тримати в чистоті околиці тощо. Жоден зі священиків вам не скаже, що гроші присвоюються на власні потреби, або йдуть по ієрар­хічній драбині все вище і вище. А сохрани, Господь, вони, мабуть-таки, «залучаються на будівництво храму». Інше питання чи вірять цьому пересічні православні, які хоч інколи дивляться ТБ або читають газети?

Все це дуже нагадує  суто європейське церковне явище, яке в історії набуло скандальної слави як ера індульгенцій. У темні середньовічні часи за гроші церква продавала папірці, які начебто відпускали віруючому будь-який гріх. Чим це за­кін­­­чилося добре відомо — народним повстанням за чистоту віри. Мартін Лютер прибив на дверях дошку з новими принципами, які лягли в основу реформи церкви.

Тому не варто так нервувати вищим ієрархам і звинувачувати журналістів у вигаданих «атаках» на Православ’я. Проблема комерціалізації релігії дійсно є і її треба негайно озвучувати та намагатися побороти ще до її остаточного вкорінення. Саме тому дорогий годинник Московського Патріарха РПЦ Кирила став таким дратівливим покажчиком для суспільства.

Ця небезпечна тенденція набуває загрозливих масштабів і може підірвати не лише основи православної церкви, а й основи християнської моралі в Україні.

Бо рано чи пізно кожен свідомий патріот України і віруючий спитає себе і церковних ієрархів: «А для чого, власне, потрібна церква? Яка є справжня роль цієї інституції в житті держави? Чим вона відрізняється від рутинної бізнесової роботи навколовладної і владної олігархії?» І відповідь буде не на користь інтересів православної церкви і суспільства в цілому.

Як на мене, в наш час православна церква все ще залишається доволі замкнутою на себе структурою. Вона по суті не працює із суспільством. Не виховує його за принципами, що виголошені у 10 Заповідях безпосередньо.  Церква дуже рідко бере участь у громадських заходах, які мають на меті відновлення справедливості у суспільстві. Я маю на увазі не політичні акції, до яких церкву намагаються активно залучити політики різнокольорових таборів, і не боротьба за церковне майно.  Є речі, які стоять над політикою і мають загальнолюдське значення. Зокрема  проблеми з довкіллям. У Києві за всіх влад йшло безпардонне винищення зелених зон, а на околицях міста — нищилися цілі лісні масиви з метою розчищення місць під приватну забудову. Ми за кілька років втратили тисячі гектарів лісів і заливних лугів. Їх знищено на догоду забаганкам скоробагатьків «жити коло води». Дніпровська пойма в Конче-Заспі практично не існує. Дніпро на цій ділянці «каналізовано». Пойма тисячі років слугувала своєрідною рекреаційною зоною не ли­ше для мешканців Києва, але й як нерестовище для риб, гніздів’я для сотень видів птахів. Нині через намив піска знищена важлива відновлювальна ланка природи. Зараз грошовиті бовдури уже замахнулися на дніпровські острови, які хочуть перетворити на забетоновані генделики і фітнес-притони.

Чому б церкві не виступити на захист природи? Чому б не провести фундаментальну конференцію на кшталт «Людина і природа: історія одностороннього винищення» або «Як врятувати менших братів наших?». Чому б не звернутися до вірян одночасно у всіх церквах України із закликами не нищити природу, не бракон’єрствувати, не смітити навколо міст і сіл? Давно треба впливати на мораль і культуру населення через церковні проповіді, які чомусь надзвичайно примітизовані, заформалізовані і не мають такого впливу на думку громади, як проповіді в інших релігійних течіях, зокрема в католицизмі та протестантизмі. Проповіді не мають бути дратівливими і нудними нотаціями, а постійним у часі впливом на громаду, із своєрідною системою заохочень і покарань. Потужний церковний вплив має поширюватися не лише на громадян, а й на чиновників, на середній і крупний бізнес. Це буде потужним стримувальним механізмом, який не дозволить нищити оточуюче середовище під страхом гріха срібролюбства чи самовивищення.

Церква має активно втручатися у конфлікти інтересів суспільства і олігархів. Зокрема йдеться про проекти розробки титанових кар’єрів на багатостраждальній землі Полісся. Чи можна заради видобудку титанової руди нищити землю і перетворювати її на місячний пейзаж?

Римський папа активно втручається в такі процеси посланнями, едиктами, просто коментуючи гарячі теми з кафедри. Чому б нашим православним владикам Патріарху Філарету і Митрополиту Володимиру не застосовувати схожі важелі впливу?

Окрім того, в Україні міцнішає і розвивається така релігійна течія, як  Рідновірство. Представники цієї суто укранської «язичницької» релігії активно критикують православ’я і його догматику.  Дійсно, ставлення до природи у давніх українців було надзвичайно шанобливим до всього живого. Давньослов’янські бо­ги відповідали кожен за свою ділянку, тримаючи стійку рівновагу, не допускаючи надмірного втручання людини в усталені екологічні системи. Надмірне використання природних ресурсів, виснаження лісів, земель вважалося великим гріхом перед Богом, провиною, яка не буде прощеною. Людина розглядалася не як унікальний витвір Бога, а як звичайна собі земна істота, яка мусить діяти у суворій системі екологічних координат. З встановленням християнських догм людина отримала вже особливі права, як «улюблена істота» Бога. Дарована їй свобода волі привела до згубних наслідків для всього земного життя. З цього випливає, що християнство як би самоусунулося від екологічних проблем і звертається в основному до внутрішнього світу людини і її взаємин з Богом.  Як на мене, то у суперечці двох релігійних течій це сильний аргумент не на користь християнства.

Чому б православній церкві, яка має потужну інфраструктуру, не долучитися до руху на захист природи і довкілля? Не встановити чіткі межі насильницького втручання людини у світ природи? Зануреність в історію і обрядовість маргіналізує православну церкву, відсторонює її від життя суспільства. Тому втрата авторитету церкви стає логічним  підсумком такої самозаконсервованості.

Перейдемо до іншої загальнонаціональної проблеми.  Маю на увазі справедливість як запоруку стабільного розвитку суспільства і держави. Вірніше її від­сутність. Наразі маємо абсолютно спотворену модель держави. В Україні в основному не працюють в інтересах справедливості і суспільства ні суди, ні правоохоронні органи, ні прокуратура, ні основна маса чиновництва. Вся система просякнута корупцією і вже не підлягає реформуванню. Рейдерські атаки на влас­ність менш захищених біз­нес­менів стали суворої дій­сністю країни. Бізнес, який не працює на  правлячий клан, приречується на задушення. Навколотронні олігархи збивають капітали на нещадній експлуатації населення і українських надр та грунтів.

В умовах такого катастрофічного стану супіспільства і волюнтаризму верхівки, яка не дослухається не лише до опозиції, а й до звичайного люду, церква має активно втрутитися у ситуацію. Закликати правлячу верхівку України, народних депутатів, керівників усіх рангів до суворого дотримання Десяти заповідей.  Церква має стати  стримувальним бар’єром для жадібності, зупинити наростання взаємної ненависті людей і влади. Священики мають активно включитися в державотворчий процес. Причому не просто захищаючи власні права і вигоди, але й активно діяти в інших сферах. За злочинні дії, несправедливе поводження зі співгромадянами, втручання в роботу судів, інші направові дії вище чиновництво має бути морально засуджене церквою. Раніше на винуватців Церквою накладалися епітимії. Людина спокутовувала гріхи читанням канонів каяття, суворим постом. Нині старці Афону зобов’язують грішників ... саджати дерева. Церковне покарання може мати і більш суворі форми. Відлучення від церкви, зокрема, яке у всі часи було однією з найстрашніших кар для людини.

Наші корумповані чинровники-високопосадовці, крадії бюджетних коштів, організатори рейдерства мають отримати покарання за свої гріхи насамперед від церкви.

Така форма впливу матиме не менший вплив на віруючих, бо рано чи пізно кожен з нас постане перед найвищим судом і ніякі хабарі не перекреслять справедливості того Вищого суду.

Андрій ГУСЄВ