Рух до незалежності?

Ми попросили прокоментувати кроки влади провідного експерта з питань енергетики, директора енергетичних програм центру “Номос” : «В олігархату хоч і запізніло, але спрацьовують інстинкти самозбереження. Цим і пояснюється гіперактивність урядовців, які виконують сервісну функцію для української олігархії.

І ті, й інші рятують власну шкуру, намагаючись не стати здобиччю російського хижака. Це — основний мотив. В минулому, коли підписувались Харківські домовленості, можновладці перебували в полоні ілюзії — варто зробити Росії приємне, і вона на вічні часи буде вдячна, у вигляді  дешевого газу. Ілюзії розвіялися, пізніше додався страх, що Росія не зупиниться і піде далі. І тому звідси така висока активність по вирішенню питань, які не є новими в порядку денному України. Питанням диверсифікації, як мінімум, двадцять років, адже вперше про це заговорили 1992 року на тлі обвалу видобутку нафти в Росії.

Щодо нетрадиційного газу (сланцевий газ, газ щільних порід, метан вугільних товщ). Це правильний розрахунок — робити ставку на ті ресурси, які ми маємо в своїх надрах. Те, що треба було робити позавчора. Чи допоможе це вирішити проблему енергетичної залежності? Так, допоможе, але за певних умов та обставин  і це не відбуватиметься миттєво. 

Очікуваний статус енергосамодостатньої держави навряд чи настане раніше 2020 року. У проміжку до цього часу, якщо з`явиться зайвий мільярд-другий кубічних метрів газу, то це, безперечно, плюс, але проблеми це не вирішує. Якщо з`явиться термінал-регазифікатор для прийомки скрапленого газу на горизонті 2016 року, то це також плюс. Але питання це не вирішить. Нова якість не досягається одномоментними діями. Це — результат дій, які повинні бути послідовними, системними та спрямованими на синергію. Безперечно, важливий момент те, що влада усвідомила, що, будучи віч-на-віч у діалозі з партнером-важковиком, шанси на вигідність такої співпраці невеликі. І тому необхідне залучення потужних гравців на свій бік, які змогли б посилити позицію України, урівноважити негативні енергетичні та політичні впливи, які традиційно здійснюються на нас зі Сходу. Тож, позитивним моментом є прихід двох великих компаній – американської та європейської – у сектор видобутку нетрадиційного газу. Але при цьому зарано робити переможні реляції, оскільки ми ще не вийшли з нульової фази. Підбиті підсумки тендеру, попереду основний відповідальний момент — підписання угоди про розподіл продукції, яка стане базисом для співпраці України та зарубіжних інвесторів на 50 років. І тому, коли урядовці поспішають ділити бонуси, коли ще не підписана угода про розподіл продукції, це називається ловити журавля в небі.

Зазвичай, компанії практикують виплату бонусів при укладанні відповідних угод із урядом тої чи іншої країни. Бонусний платіж – це те, що відповідає міжнародній практиці. Але бонуси не платяться просто так. Майте на увазі, що нафтогазовидобувні компанії займають своє місце у переліку світових грандів бізнесу, а не в переліку благодійних товариств. І, безперечно, коли мова йде про готовність тої чи іншої компанії виплатити бонус, то компанія буде ставити цілком конкретні вимоги в процесі розробки та підписання угоди про розподіл продукції. Бонус з хабарем для уряду порівнювати не можна, але разом із тим суспільству варто дуже пильно стежити за відносинами між урядом та компаніями, які прийшли та прийдуть, щоб практика виплати бонусів та інших обов`язкових платежів працювала би не на користь бюрократичних структур та олігархічних груп, що їх утримують, а на користь країни. Адже надра належать народу Україну, а не окремо взятому міністерству, уряду, олігархічній групі чи утримуваній нею політичній партії при владі. Компанії, які зараз виграли в тендерах і ті, які ще  прийдуть на майбутні видобувні проекти на суходолі чи шельфі Чорного моря мають дуже розмаїту історію, багату різноманітними скандалами, пов`язаними з тими чи іншими угодами про розподіл продукції.

З появою по суті нової галузі в Україні — розробки покладів нетрадиційних вуглеводнів – з’являється добра нагода діяти по-іншому. Зрозуміло, що уряд зацікавлений отримати гроші, направити до бюджету, де вони будуть успішно проїдені. Побоююся, що ніякого ефекту, окрім піару та пропаганди популістських соціальних ініціатив, не буде. Є міжнародна практика того, що роблять з коштами, які надходять від бонусних виплат. Бонус – це винагорода країні з боку компанії, яка хоче виглядати вдячною за те, що їй надали можливість зробити бізнес на розробці надр у цій країні. І тут є обопільна вигода. Вигода для компанії — розширення її бізнесу. Вигода для  країни – багатства надр мають примножити добробут її громадян, посприяти реалізації стратегічних проектів, примножити фінансовий потенціал для наступних поколінь. Для бонусних виплат, а також частини доходів від української частки видобутих обсягів газу згідно Угоди про розподіл продукції варто створити спеціальний державний фонд. Умовно назвемо його “Надра-фонд”. По своєму замислу – це фонд майбутніх поколінь, а не фонд проїдання. Навіть тотально корумпована російська газократія минулого десятиліття зробила це у себе.

Якщо в Україні на довгостроковій основі розроблятимуться поклади нетрадиційного газу, а УРП розраховані на довготривалий час, то виплати – і не тільки бонусні – будуть на регулярній основі. Частина з них, наприклад, податки, надходять до бюджету, але бонусні виплати не мають надходити до бюджету, а спрямовуватись до «Надра-фонду». Створення його спрямоване не на латання бюджетних дірок, бо у держави завжди є дірки, і тому ті гроші будуть або проїдені у кращому випадку, або просто розкрадені, що зазвичай і буває. Оскільки у нас буйно квітне корупція та клептократія, то сподівання на те, що бонусні виплати, проведені через бюджет, дадуть відчутний ефект, є марними. Є приклад Азербайджану. Якраз після укладення низки УРП та появи перших обсягів азербайджанської нафти протягом декількох років західні компанії, Світовий банк, МВФ, уряди США та інших західних країн побачили жахливі реалії тотального дерибану коштів, які отримував Азербайджан від нафтових бонусів та своєї частки продукції. І щоб запобігти подальшим негативним процесам, Азербайджану було запропоновано створити нафтовий фонд. Він почав працювати з 2000-го року і тому сьогодні, через дванадцять років, незважаючи на те, що частина країни перебуває під іноземною військовою окупацією, має мільйон біженців, держава змінюється на очах. Азербайджан, який ми бачимо сьогодні, і той, який був на початку нафтової ери, — це дві абсолютно різні якості. Напевно, Азербайджан не був таким навіть на піках свого розвитку у радянський період та у період нафтового буму початку ХХ століття, коли він був у складі царської Росії. Все це стало можливим завдяки тому, що частину доходів від бонусних виплат та видобутих енергоресурсів було спрямовано до Державного нафтового фонду Азербайджанської Республіки (SOFAZ). Він починався з 369 мільйонів доларів, а станом на 1 квітня 2012 року його активи перевищували $32,3 млрд. Для порівняння бюджет Азербайджану на 2012 рік становить трохи більше $22 млрд.

Ці кошти не лежать мертвим вантажем. Вони вкладаються в різноманітні цінні папери, інвестиційні проекти в країнах з найвищими інвестиційними рейтингами і, відповідно, мінімальними ризиками. Себто, гроші роблять додаткові гроші. З фонду робляться трансфери в державний бюджет. Але кошти фонду спрямовуються для фінансування визначених на державному рівні пріоритетних проектів і програм стратегічного характеру. Наприклад, цільова допомога облаштування та поліпшення соціальних умов біженців з окупованих територій. За допомогою коштів фонду була вирішена проблема забезпечення Баку питною водою — був збудований водогін Огуз – Габала – Баку. Це проблема, якої ніхто ніколи не міг вирішити в історії країни. Зараз за рахунок коштів фонду реконструюється іригаційна система Самур — Абшерон для забезпечення прісною водою Абшеронського півострова. За допомогою коштів фонду Азербайджан профінансував реалізацію стратегічно важливого для нього проекту міжнародного залізничного сполучення Баку – Тбілісі – Карс. Певна частка коштів фонду спрямовується на навчання азербайджанської молоді за кордоном в найкращих західних університетах.

Тому, беручи до уваги міжнародний досвід, для України важливо визначити, що  майбутні доходи від прибуткового газу відповідно до УРП з української частки та бонусні виплати мають спрямовуватися не на проїдання, а до «Надра-фонду». Тут не можна давати свободу олігархії  та клептократії. Ці майбутні доходи мають належати усьому суспільству. Думаю, що західні компанії будуть  дуже обережними, оскільки вони мають відповідний досвід діяльності в африканських країнах. Зокрема, з`ясувань, що то було — чи то офіційні бонуси, чи хабарі місцевому режиму. Показовою є заплутана історія кінця 90-х — початку минулого десятиліття, пов`язана з виплатами ВР уряду Анголи. Резонанс від неї послужив появі міжнародної Ініціативи прозорості видобувних галузей (EITI), до якої, до речі, 2009-го проголосила намір приєднатися і Україна.

— Коли йдеться про створення консорціуму, то кожен розуміє це на свою користь. Газпром розуміє консорціум, як проміжний крок до повного опанування бажаним активом. Якщо актив не можна взяти за один прийом, слід зробити два-три прийоми. Тому в даному випадку — переговори йдуть, але не можна забути, що вони й раніше йшли. І віз і нині там, але підозрюю: там він і залишиться. Оскільки принципових зрушень у позиції сторін не відбулося. Найважливіше зрушення мало би відбутися з боку Росії. Газпром має відмовитися від поглинальних щодо Нафтогазу підходів. Але навряд чи на це варто сподіватися. Якраз Росія сподівається, що в результаті проблемних внутрішньополітичних кроків, позбувшись фінансування МВФ, потрапивши у м`яку ізоляцію з боку європейської спільноти на тлі охолодження українсько-американських відносин, Україні дедалі важче розраховувати на якусь підтримку у нерівноправному діалозі з Газпромом. Тому Росія очікує певного максимум проблем для України, щоб потім переформатувати ситуацію на свою користь.

Тож українській владі варто використовувати потенціал, що був закладений у базовому документі Єврокомісії стосовно енергетичних відносин з партнерами за межами ЄС від 7 вересня 2011 р., який містить можливість організації тристороннього енергетичного діалогу між ЄС, Україною та Росією.

Газпром раніше чи пізніше змушений приймати правила гри, які є загальноприйнятними. А такими є європейські правила гри, бо Європа була, є і лишатиметься в осяжній перспективі основний ринком для російського газу. А оскільки українська сторона не заявляє про те, яких правил гри вона дотримується, це дає можливість Газпрому нав`язувати свої правила. Яскравий приклад – успіх Литви в нерівному поєдинку з Газпромом щодо реорганізації національного оператора «Лєтувос дуйос». Тим більше, що на боці Газпрому на початковому етапі виступав ще й німецький акціонер.

Тому, Україні потрібно, використовуючи членство в Енергетичному Співтоваристві – а це означає на базі європейських правил гри – провести реформу газового сектору, зробити його функціонування прозорим для партнерів у Європі. І тоді стане зрозумілим, що ніякого консорціуму з управління ГТС України та ще й за участі Газпрому просто не потрібно.

— Вона стала формуватися ще з 1994 року, що вилилось згодом у створення двосторонньої міждержавної Комісії Кучма — Гор. 2008-го року в часи президентства Ющенка була підписана Хартія стратегічного партнерства, механізми якої зараз застосовуються для українсько-американської співпраці у сфері енергетичної безпеки. Нам готові посприяти в Вашингтоні. Але за нас нашу домашню роботу не зробить ні США, ні ЄС, ні будь-хто інший.

Акцентування політики на американському напрямку відповідає стратегічній меті досягнення енергетичної незалежності України. Ми бачимо, що в певної частини Європи, де домінуючою є позиція “друзів Газпрому”, Україні складно досягти взаєморозуміння, незалежно від того, чи зараз, коли є «справа Тимошенко», чи раніше, коли  її не було.

Якщо абстрагуватися від політичних контекстів, взяти чисто енергетичний аспект, то у ЄС немає єдиної зовнішньої енергетичної політики. У ЄС немає навіть позиції щодо розробки нетрадиційного газу. Вони не здатні її сформувати навіть тоді, коли цей газ вже зробив революцію на північноамериканському ринку. Єдина енергетична політика ЄС, на жаль, існує лише на папері, в реальному житті існує «ефект Шрьодера» чи «явище Фіцо». Україні нічого не залишається, як спиратись на партнера, який має чітку та послідовну позицію. І такою залишається позиція США. Тим більше, вона підкріплена бізнес-інтересом американських компаній, що приходять в Україну. У США є бачення перспективи українського газовидобутку як такого, що по суті поверне Україні позиції середини 70-х років, коли видобувалося близько 70 млрд. куб.м. газу на рік. За прогнозом IHS CERA, це може мати місце до 2030 року.

У різні часи, майже при усіх урядах, американський вектор часто нехтувався, щоб не дражнити Росію. Двадцять років показали, що Росія невдоволена завжди, і причина цього невдоволення криється у самому факті існування України як незалежної держави. 

Співпраця України та США в енергетичній сфері не направлена проти Росії. Якщо Україна стане енергонезалежною, перестане бути імпортером газу, це означає, що українські обсяги газу Росія зможе вивільнити для продажу в ЄС і буде почуватися більш впевнено у відносинах з ЄС. Бо зараз, як показала зима цього року, на піку попиту Росія не в змозі виконувати свої зобов`язання з постачання газу європейським клієнтам. Газові родовища Західного Сибіру деградують більш швидкими темпами, аніж вводяться в експлуатацію нові родовища на Ямалі. Тому українсько-американське партнерство в перспективі на користь і Росії і ЄС. Інша справа, щоб зовнішньополітичний маятник нинішньої владної команди в черговий раз під дією кон’юнктури не хитнувся в протилежний бік.