«Щось-бо чується «родноє» в диких піснях панів...»

Навряд чи хтось, навіть із добре освічених українців, назве отак одразу прізвище бодай одного з міністрів внутрішніх справ царської Росії за всі 115 років існування цього відомства. Виняток складає лише Валуєв Петро Олександрович (1814-1888 рр.), граф, політик-реформатор (принаймні так написали в офіційному некролозі), державний діяч — дослужився до прем’єр-міністра — а також своєрідний літератор, котрий відсутність таланту компенсував дотепністю.

А от в історію він чи то увійшов, чи то швидше встряв, завдяки одному-єдиному невеличкому, на сторіночку, документу, оприлюдненому, на додачу, через багато років по його смерті. Йдеться про горезвісний «валуєвський циркуляр» щодо офіційного трактування української мови та написаних нею книжок. Востаннє потривожили прах «говірливого реформатора» (прізвисько Валуєва у владних коридорах Імперії) вже в наші дні, під час обговорення і наступного проштовхування, з мордобоєм включно, «мовного» законопроекту.

Та що цікаво? Схоже, що крім вищезгаданих нардепів, самого валуєвського циркуляру ніхто в руках не тримав — ані захисники, ані супротивники двомовності. Вся колотнеча фактично крутиться навколо однієї-єдиної фрази. На додачу, штучно скороченої і висмикнутої з загального тексту. Ось чому замість логічних аргументів наші політики вдаються до силових. На жаль. Бо у циркулярі тодішнього міністра МВС набагато більше паралелей із сьогоднішніми дискусіями з мовного питання.

Для чистоти дослідження графа Валуєва цитуємо в оригіналі. Себто — як писав сам автор: «на общерусском языке, который так же понятен для малороссов, как и для великороссиян, и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссами и в особенности поляками, так называемый украинский язык». Помри, Петре Олександровичу, воскресни, а краще не вигадаєш! Шевченко за його логікою «некоторый малоросс» — не плутати з великороссіянином — а може навіть поляк! Чи навпаки: «так звані українці» — то всього лиш регіональна назва поляків, котрі тільки те й роблять, що снують «сепаратистские замыслы, враждебные к России и гибельные для Малороссии».

До речі, чи не у Валуєва покійний Єльцин запозичив нову, невизнану етнографами національність — «россияне» — замість загальноприйнятого «русские”?

Але ми відволіклись.

Тут що цікаво? Циркуляр датований 18 липня 1863-го року. Попри те, що (як з гордістю пише Валуєв) «Его Величество благосклонно было удостоить оное — циркуляр, — авт. — монаршего одобрения», документ пішов в Україну під грифом «цілком таємно». Річ у тім, що 1863-й рік — пора початку справді великих, хоча й не доведених до кінця, адміністративно-правових реформ Олександра Другого. Саме тоді в обіг увійшли відроджені через 122 роки Горбачовим поняття «перестройка» і «гласність». Молодий государ ще грався в ліберала, тож навіть «потрібні справи» намагались облаштовувати потай. Це перше. Друге: у появи валуєвського циркуляру є безпосередній привід. Річ у тім, що на той час українська художня література з «екзотичного феномену», як її подавала офіційна ідеологія, перетворилась на культурне явище, що вийшло за межі досить вузького грона так званих «українофілів». І про це з усією вірнопіддано канцелярською відвертістю пише міністр Валуєв: «Прежние произведения на малороссийском языке имели в виду лишь образованные классы южной России, ныне же приверженцы малороссийской народности обратили свои виды на массу непросвещенную и принялись под предлогом распространения грамотности и просвещения за издание книг для первоначального чтения, букварей, грамматик, географий и т.п.».

Далі, не називаючи прізвищ, подається, як неспростовний, той факт, що серед авторів та видавців такої справді масової народної книги є люди, котрі давно вже на гачку у російської політичної поліції — жандармерії. Отже, все це не література, а  політика, себто, підбурювання до бунту. Сьогодні, панімаєшь, малорос прочитає географію на своєму «штучном наречии», а завтра зажадає, щоб замість Государя Імператора йому гетьмана Мазепу повернули? Але, як ви розумієте, справжній чиновник ніколи не подає публічно свої жахи як власні, він мусить, він зобов’язаний послатися на те, що він, мовляв, лише озвучує думку широких верств справжньої громадськості, а не якоїсь там агентури польських сепаратистів. Вчитайтесь уважно в оцю цитату:

“Даже возбуждение этого вопроса (український книгодрук, — авт.) принято большинством малороссиян с негодованием, часто высказывающимся в печати. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши».

Особливий переляк міністра Валуєва, а заразом міністра освіти, шефа жандармів і обер-прокурора Найсвятішого Синоду викликав намір патріотично налаштованих українських видавців здійснити переклад і друк українською мовою Нового Заповіту. Ці україножери, як і їх нинішні ідеологічні спадкоємці, добре розуміли, що сам факт перекладу Святого Письма українською мовою свідчитиме про те, що це не якесь там, кимсь спотворене простолюдинське нарєчіє, а справжня, потужна, багата на словниковий запас і виразні засоби, високолітературна МОВА!

І остання паралель: попри поширені твердження циркуляр Валуєва не забороняв увесь український книгодрук. Призупинялось, а фактично припинялось видання всіх «учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа книг». Виняток зробили для українських творів у галузі «витонченої літератури», доступної розумінню обмеженого кола поцінувальників. Що знищили ще в 90-х роках наші українські горе-реформатори? Перш за все, українську масову книгу, доступну не лише вузькому колу поцінувальників, а всьому народу. Знищили, щоправда, без циркулярів, а з допомогою єзуїтського податкового законодавства. Натомість «витончена» начебто література наших самопальних псевдомодерністів, що начебто борються з «режимом», сидячи у швейцарських та німецьких затишках, видається, аж гай гуде. Щоправда, невеликими тиражами — для того ж «обмеженого кола поцінувальників».

А стосовно «більшості малоросів», котрі гнівно засуджують українську мову як державну в «великоросіянській» пресі, що без жодних перешкод виходить в Україні, то, самі бачите, це не є піар-винаходом сучасних валуєвих.

В.Н.

P.S. Заздалегідь приносимо вибачення геніальному російському спортсмену і справжньому державному діячу, депутату Держдуми Валуєву за можливі непорозуміння через співпадіння його чесного прізвища з прізвищем графа-україножера. Офіційно стверджуємо, що вони ніякі не родичі. І навіть не однофамільці.