Прокляття «Червоних дияволят»

(Початок у №12 (469)

Історія Савелія Крамарова

Предки актора Савелія Крамарова споконвіку жили у старовинному українському місті Черкаси. Чим займалися — видно з їхнього родового прізвища. 

Проте батько Савелія Віктор Крамаров за радянських часів вибився в люди, здобув юридичну освіту і зробив непогану за тих часів адвокатську кар’єру. Переїхав до Москви, одружився, мав двох дітей… та в 1937-му році Доля постукала вночі в двері його хати підкованими хромовими чобітьми офіцерів НКВС. Покарання — ні за що — відбував у Туруханському краї, де за царя відсиджувався у засланні тов. Сталін. Майбутній вождь, коли йому набридло статичне існування, без проблем чкурнув на захід, туди, де тепліше. А як став повновладним диктатором, то перш за все, подбав, щоб усі його вороги, і явні, і вигадані, одержували квиток в один кінець.

Савелій Крамаров осиротів у 16 років. Батьки померли водночас: тато у «зоні», мама на волі у статусі розконвойованої дружини ворога народу. Природно, що єдиний вуз, котрий насмілився зарахувати хлопця після закінчення ним у 1951-му році школи, був лісотехнічний, факультет озеленення. Савелій закінчив цей інститут і навіть зо два роки попрацював за фахом. Та одного дня колишні шкільні друзі затягли його на справжні кінозйомки. Маленька, майже мікроскопічна епізодична роль, але… грати в кіно стало ідеєю фікс.

До ВДІКу інженера-озеленювача не прийняли. Не радянська зовнішність та ще й косоокий. Жодна кіностудія СРСР не відреагувала на прохання Крамарова залучати його бодай до масовок. Допомагали друзі, у яких і зовнішність, і біографія відповідали тодішнім радянським критеріям. Але, знову ж таки, з двадцяти фільмів — лише коротюсінькі, часто-густо безсловесні епізодики.

Все змінилося 1966-го року. Двадцять перша роль, одна фраза, але яка! «А вздовж дороги мертві з косами стоять! — і тиша…» І шалений успіх! Зустрічі з Савелієм Крамаровим збирали багатотисячні стадіони. Саме так, ста-ді-они.

Режисери, котрі ще вчора відверто знущалися з «неправильної» зовнішності Крамарова, наввипередки кликали його у свої фільми. Бо це автоматично гарантувало успіх навіть посереднім роботам. Апогейним став 1971-й рік, коли Савелій нарешті одержав не епізод, а одну з головних ролей — Косого у культовій стрічці «Джентльмени удачі». І все завдяки «невловимим месникам».

А потім — як обрізало. Ті, від кого в СРСР багато що залежало, раптом почали ставити актору дивні запитання на кшталт: Чому актор ігнорує гучні компанії колег, а натомість весь час витрачає на спілкування з родиною єдиного свого родича — дядька. Чому замість записатися до вечірнього інституту марксизму-ленінізму, Крамаров самотужки вивчає вельми підозрілу з ідеологічної точки зору індійську йогу? 

Що за дурня, скаже сьогоднішній молодий читач. Що кому до того, з ким дружить людина, в якого бога вірить чи не вірить взагалі, чим цікавиться, які книги читає… так, згодні, але тоді подібні запитання, особливо якщо вони звучали з уст компартійної номенклатури, означали одне: на людині вирішили поставити хрест.

Три роки підряд Крамарова не запрошували навіть на кінопроби. Він закінчив театральний інститут, проте жодний театр не погодився зарахувати його до свого штату. Крамарову говорили, що таким, як він, не місце серед радянських людей, але на прохання дозволити залишити СРСР відповідали категоричною відмовою. Тільки після втручання президента Рейгана у 1981-му році актор одержав жаданий дозвіл. У США зіграв кілька епізодичних ролей, зокрема в голлівудських блокбастерах «Одісея-2010» та «Червона спека». У першому — радянського космонавта, у другому — резидента КДБ. Уявили собі Савелія у скафандрі чи номенклатурному костюмі-трійці?

Офіційна радянська преса (а іншої не було) вибухнула гнівом: «Крамаров паплюжить образ радянської людини!». Проте всі п’ятдесят радянських фільмів, у яких знімався крамольний виконавець, продовжували давати касові збори в кінотеатрах СРСР. От тільки прізвище Крамарова з титрів прибрали.

Він пішов з життя влітку 1995-го року — після двох важких інсультів.

 

Кому ворон кряче?

Наголосимо ще раз: трилогія Кеосаяна про невловимих червоних месників стала зловісним рубежем для абсолютної більшості її авторів і учасників. Хтось, як вищезгадані композитор Мокроусов, актори Свердлін, Переверзєв, Білокуров, Лаврентій Масоха, Толбузін, Копелян раптово пішли з життя. Інші — як Січкін і Крамаров — були  вигнані і з кіно, і з країни. Для найкрасивішої подружньої пари радянського кіно, як називали Володимира Івашова і Світлану Світличну, участь у другій серії трилогії обернулася довгими роками творчої незатребуваності і випадковими поодинокими ролями у другорядних фільмах. Актор Володимир Трещалов (отаман Лютий) з 1968-го по 1978-й рік розпорядженням радянського кінематографічного начальства був позбавлений права зніматися в кіно взагалі — навіть у масовках. Заробляв на життя водієм тролейбуса.

До речі, Світлана Світлична — теж наша землячка, її батько, кадровий військовий служив, зокрема, у Охтирці на Сумщині, а після відставки оселився у рідному Мелітополі.

Так, горезвісні «застійні» 70-і роки добряче далися взнаки багатьом радянським митцям. Але концентрації нещасть, подібної тій, що породив фільм Кеосаяна, годі ще знайти. Як на нашу думку, причину слід шукати у фразі, що промайнула в титрах кожного з фільмів трилогії: «За мотивами повісті Павла Бляхіна «Червоні дияволята». Ця книжка вийшла у 1923-му році, тоді ж була екранізована радянським режисером Перестіані і, кажуть, мала певний успіх, переважно у дитячої аудиторії.

Але спочатку — про автора. Почнемо з етимології прізвища. До революції 1917-го року слово «бляха» (у розумінні не металовиробу, а жінки відповідної поведінки) широко вживалося не тільки в побуті, а й у літературі. Зацікавлених відсилаємо до раннього оповідання Ісаака Бабеля «Мій перший гонорар». Характерно, що Павло Бляхін про своїх батьків ніколи не згадував. Ріс у сирітському притулку, що за тодішніми моральними поняттями вважалося ганьбою, закінчив церковно-приходську школу і зумів прилаштуватися «хлопчиком» до однієї з друкарень. Досить швидко став наборщиком, себто, втрапив до робітничої аристократії. Потім подався в революцію і одразу пристав до більшовиків. В роки громадянської займався агітацією і пропагандою на Північному Кавказі і Туркестані, а в травні 1920-го раптом об’явився в Одесі як голова губернського ревкому з найширшими повноваженнями для боротьби з Махно, котрий на той момент, що характерно, був офіційним союзником червоних.

В листопаді 1920-го Блохіна відкликали до Москви і перекинули «на культуру». Жарти жартами, але, маючи за плечима навіть не чотири, а два роки початкової школи, Бляхін посів вельми і вельми високу ідеологічну посаду — заступника голови так званого Репертуарного комітету. Так  називалася офіційна ідеологічна цензура в молодій Країні Рад. Паралельно Бляхін писав книги, п’єси і сценарії. І він сам, і його «творчість» — класичний матеріал для досліджень психоаналітиків, а той психіатрів. По-перше, нестримна, просто таки космічних масштабів брехня. Адже, якщо взяти тих же «Червоних дияволят», то цю книгу недаремно більше не перевидавали. Бо в роки громадянської війни головнокомандуючий Червоної Армії Лев Троцький, котрий, як відомо, янголом не був, категорично забороняв неповнолітнім брати до рук зброю і перебувати в районах бойових дій. Виняток — для 16-17-річних комсомольців — служба у гарнізонних підрозділах. Та й то ця практика була припинена одразу після громадянської. Тож опис фантастичних подвигів квартету озброєних дітлахів-червоноармійців є з історичної точки зору повною маячнею.

І ще: Павла Бляхіна навіть серед більшовицьких богохульників вирізняла патологічна ненависть до релігії, віруючих і священиків. Ось назви трьох його, на щастя, нереалізованих кіносценаріїв і п’єс: «У кадильному чаду», «Хрест і кулемет» та «Іуда». Звісно, Іуда з Каріота виступав у Бляхіна як постать виключно позитивна, героїчна і революційна, оскільки наважився першим з людей відкрито виступити про Бога. Коментарі, як кажуть, зайві. Але! Поставимо запитання, котре чомусь не спадало на думку тим, хто довгі роки дозволяв психічно хворому графоману знущатися зі справді обдарованих видатних творців. Якщо «Червоні дияволята» Бляхіна є втіленням ідей світової революції, то хто ж тоді у нас головний диявол? Він же Сатана або Люцифер? Товариш Ленін? Запитання, звісно, цікаве. Підозрюємо, що воно з величезним запізненням завдовжки у п’ятдесят років таки постало на порядку денному в головній ідеологічній установі СРСР — ЦК КПРС.

Політична кар’єра Бляхіна обірвалася 1934-го року, коли його несподівано, без пояснень вигнали з Головреперткому і призначили… сценаристом-надомником. Велику Війну 1941-45 років Бляхін пересидів у редакції армійської газети. На небезпеку не наражався, роботою себе не перевантажував. Одразу після війни Бляхіна за сукупністю заслуг прийняли до Спілки письменників, проте неофіційна заборона на перевидання його графоманської макулатури 20-3-х років діяла до самої його смерті в 1961-му році.

Здавалося б — був, загув і Сатана його з ним. Аж ні! В якийсь незбагненний спосіб ота горезвісна повість про червоних дияволят втрапила до рук молодого режисера Едмона Кеосаяна. І він вирішив погратися з силами, які непідвладні волі ані окремої людини, ані всього ЦК КПРС у повному складі. Саме в такому, можливо, містичному, дещо ірраціональному аспекті ми бачимо причини прокляття «червоних дияволят».

 

Неочікуваний фінал.

Пригадуєте — на самому початку нашої розповіді йшлося про те, що кінотрилогію Кеосаяна продали для прокату у понад 100 країн світу. І вже в середині 70-х років минулого століття в одній із країн Південно-Східної Азії сталася не трагедія, а стовідсоткова катастрофа, в дивний спосіб пов’язана з параноїдальними фантазіями недовченого Бляхіна.

Як ми вже зазначали, головком Червоної Армії Троцький не дозволив підліткам служити в регулярній армії. У найтяжчі для СРСР роки війни з Німеччиною верховний головнокомандуючий Сталін лише знизив призовний вік з 19 до 17 років. Біснуватий Адольф Гітлер наважився озброїти німецьких дітей лише в останні тижні існування Рейху.

Але у Троцького, Сталіна і Гітлера несподівано віднайшлися послідовники. Їх звали Ієнг Самрін та Пол Пот. У сорокових роках — вже після Другої Світової — компартія Індокитаю офіційно послала цих двох активістів учитися до легендарної Паризької Сорбонни. Пол Пот обрав інженерний факультет, а його товариш по партії — філософський. Тим часом на їхній батьківщині у королівстві Камбоджа розгорнулася громадянська війна — своєрідне продовження Великої В’єтнамської війни. Комуністи переважно відсиджувались у джунглях, вичікуючи, доки генерали повалять короля, а інші генерали повалять цих генералів. На думку експертів у камбоджійських комуністів не вистачало головного: людей зі зброєю. І раптом у 1975-му році, як грім серед ясного неба, повідомлення світових агенцій: «Камбоджійські комуністи вийшли зі джунглів, повалили владу військових і захопили столицю країни Пном Пень!”

ЦК КПРС захоплено привітав камбоджійських комуністів з видатною перемогою, висловив надію на тісне співробітництво, пообіцяв підтримку, допомогу і т.д. Та вже невдовзі радянський агітпроп прикусив язика. Пол Пот та Ієнг Самрін проголосили побудову Кампучії (так вони перейменували країну) — т.зв. аграрного соціалізму. За їхньою концепцією міста з їх інфраструктурою та всіма жителями, а також промисловість, яка не обслуговує сільський сектор, були визнані зайвими. Та це ще півбіди! Полпотівці почали масове винищення інтелігенції, службовців, інженерно-технічних працівників, викладачів і студентів вузів та гімназій. І нарешті — всіх «небажаних елементів». З дванадцяти мільйонів жителів держави випускники Сорбонни вирішили залишити в живих щонайбільше п’ять. За короткий час встигли знищити три мільйони. Край цій вакханалії поклав сусідній В’єтнам, який ввів до Кампучії свій «обмежений контингент» і фізично знищив чи не всіх активних носіїв ідеології «аграрного соціалізму».

А до чого тут Бляхін з Кеосаяном? А до того, що кампучійські комуністи-аграрії вирішили оту вищезгадану кадрову проблему в дикунський спосіб: вони сформували свою армію з 12-15-річних хлопчаків-підлітків. І дали їм повну волю над життям дорослих і таких же, як вони, дітей, що втрапили в реєстр «непотрібних». Тобто, параноїдальні фантазії байстрюка якоїсь повії, облагороджені творчою фантазією Кеосаяна, Мокроусова, Рождественського і френзеля в нелюдський спосіб відгукнулись у кривавих реаліях далекої південносхідної країни.

В.Н.