Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Культурне малоросійство

Політики є продуктом тієї культури, яка є домінантною в українській спільноті. А успішний політик у нас – це переважно той, хто вміло експлуатує поширені стереотипи, символи.

Близько трьохсот років більша частина земель України була у складі Російської держави (чи то Московії, чи Російської імперії, чи СРСР). Тут, закономірно, утверджувалася російська культурна гегемонія. Завдячуючи цьому сформувалася українська спільнота з вираженим комплексом «малоросійства», з орієнтацією на російську культуру.

Звісно, така «культурна робота» мала політичні наслідки. Пригадаймо україн­ські визвольні змагання 1917-1920 років. Їхні лідери не виявляли готовності розірвати зв’язки з Росією. Наприклад, такими були керівники Центральної Ради, котрі виявляли нехіть до створення власних військових формувань, наївно вважаючи, що їм вдасться дружити з Росією. Наслідком цих «рожевих мрій» стала, зокрема, трагедія під Крутами. Або візьміть часи гетьмана Павла Скоропадського. Багато хто з тодішніх державних мужів розглядав Україну лише як плацдарм для відновлення «великої Росії».

Народи Центральної Європи після Першої світової війни спромоглися створити свої державні утворення, зробили це також прибалти, фіни. Але не зробили цього українці. Тут можна говорити про різні причини. Та однією з головних причин поразок українців у визвольних змаганнях того періоду стало панування російської культурної гегемонії в українському соціумі. Це панування породжувало проросій­ські ілюзії, коли величезні маси українців замість того, щоб підтримати свою державу, йшли на службу до «старшого брата».

Порівнюючи тодішню ситуацію з теперішньою, доводиться констатувати: мало що відтоді змінилося. Українці в переважній своїй масі продовжують дивитися на світ через російські окуляри.

Якщо візьмемо наші мас-медіа, то більшість із них свідомо чи несвідомо підтримують російську культурну гегемонію. Потужним чинником російської культурної гегемонії залишається православна церква.

Всі ці речі, які стосуються мас-медіа чи релігійного життя, ніби «лежать на поверхні». Однак є речі більш глибинні.

Річ у тім, що наше розуміння української культури й надалі залишається проросійським. Ми її трактуємо або як частину «великого російського культурного простору», або в ліпшому випадку – як тісно пов’язану з російською культурою. Це навіть знайшло вияв на рівні термінологічному. До «віт­чизняної культури» від­носять культурні явища та діячів культури, котрі діяли в Російській імперії, але мали певну причетність до України. Те саме стосується й радянських часів. При цьому закриваються очі на те, що чимало діячів такої «вітчизняної культури» байдуже ставилися до України, а то й іноді демонстрували відверте українофобство.

Звісно, через те, що значна частка українських земель тривалий час належала Росії, такі симбіозні явища в культурі були цілком закономірні. Але ж українські землі належали і Речі Посполитій, Закарпаття – угор­ській державі, частина західноукраїнських земель біль­ше ста років входила до складу австрійської імперії, землі на півдні були частиною імперії турецької та Кримського ханства. Тут теж народжувалися симбіозні культурні явища. Але через російську культурну гегемонію якось «забуваємо» про них. Наприклад, ми ладні вважати своїм російського письменника Миколу Гоголя, однак у нашій свідомості не вкладається думка, що своїм можна вважати Юліуша Словацького чи Леопольда Захер-Мазоха...  Не знайдете у цих підручниках інформації про Юліана Охоровіча, філософа-позитивіста, автора важливих винаходів у галузі електротехніки, якого Іван Франко, навчаючись у Львів­ському університеті, вважав своїм найкращим викладачем.

Чомусь ми вважаємо «найкращим українським філософом» Григорія Сковороду, що реально належав до «російського культурного простору»! І ми не знаємо про відомих сучасників-філософів Григорія Сковороди, котрі були пов’язані з Україною. Що нам відомо про Аккірмані, який походив із Білгорода-Дністровського і вважається одним із найавторитетніших мусульманських мислителів ХVIII століття, або про закарпатського греко-католицького священика Василя Довговича, члена-кореспондента Угорської академії наук, творця своєрідної філософської системи. Таких прикладів, які свідчать про російську культурну гегемонію в трактуванні наших культурних явищ, можемо знайти без­ліч.

На жаль, наші інтелектуали так і не спромоглися виробити чітку україноцентричну ієрархію своїх культурних цінностей, де б на вершині стояли українські культурні явища, а далі йшли явища, породжені різними культурними імперськими впливами.

Петро Кралюк “Радіо Свобода”

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com