Другий зимовий похід

Минає 90 років від дня останньої спроби Армії УНР звільнити Україну від більшовиків. Ще живуть в нашій свідомості міфи про «бандитів Махна, Петлюри і Тютюнника», від яких «героїчно» очистила Україну Червона армія наприкінці громадянської війни.

Ті події у нашій свідомості закарбувались у вигляді опереткового дійства на кшталт сцен з бойовика «Невловимі месники». Насправді ж, що б не говорили про розвал регулярної української армії урядом Грушевського, на початку 20-х років минулого сторіччя армія УНР лишалась боєздатною. Другий зимовий похід армії УНР став останньою відчайдушною спробою інтернованих збройних формувань УНР ввести в Україну свої війська, об’єднати партизанські загони, поширити збройне повстання на всю територію радянської України і вимести більшовицьку владу.

Упродовж 1920-1921 років в Україні тривала жорстока політика «воєнного комунізму» з каральними акціями і примусовим, із застосуванням військової сили, вилученням хліба й продуктів в українських селян. Ось показовий фрагмент із листа Леніна до командувача Південним фронтом Фрунзе: «Т. Бухарін каже, що урожай на Півдні прекрасний. Головне питання всієї радянської влади, питання життя і смерті для нас, зібрати з України 200-300 млн. пудів». Селянинові дозволяли лишити собі близько 30 фунтів збіжжя на місяць. Для сприяння реквізиціям більшовики організовували комітети незаможних селян (комнезами), члени яких мали переваги при розподілі землі, звільнялися від податків і діставали 10-20% «здобичі» (цій тактиці «розподілу общака» не зраджують і сучасні «більшовики»). У відповідь на це більшість селян зовсім припинила виробництво. Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони України охопила посуха: не забарився голод 1921-1923 рр., який забрав життя сотень тисяч людей.

Така політика породила масовий спротив, однак стихійні повстання проти грабунку і знущань більшовицької влади не були скоординовані. Повстанці орудували невеличкими групами, збираючись за потреби у великі з’єднання і розпускаючись, коли минала потреба, щоб легше переховуватись. Вони відбивали обози з награбованим майном і реквізованим хлібом, влаштовували залізничні катастрофи, чинили напади на комісарів і більшовицьких активістів.

В Україні тоді діяло 42 великих партизанських загони, серед них: загін Заболотного (район дій Ольвіополь-Балта, 6000 багнетів і шабель, 6 гармат, кулемети); загін Струка (Коростень-Житомир-Козятин, до 3000 осіб); загін Брови (Новомосковськ-Павлоград, 3000 багнетів, 1000 шабель, 27 кулеметів, гармати); загін Мордалевича (Радомишльський повіт, 1220 багнетів); формування Бондарчука, Завгороднього і Хмари (Черкащина, 1200 багнетів); загін Удовиченка (Полтавщина, до 1000 багнетів); «Надбузька Повстанська дивізія» (Гайсинський і Уманський повіти, 4000 багнетів і шабель). А ще ж було повстанське з’єднання Н. Махна (до 30 тисяч осіб), яке не підлягало ППШ і дотримувалось власної тактики, хоча в серпні зазнало поразки.

Чекісти доносили, що «загальна кількість бандитів у 1921 р. досягла 40 тис. чоловік». Діапазон дій повстанських формувань надзвичайно широкий: бойові операції проти з’єднань, загонів і залог регулярної Червоної армії, диверсії на комунікаціях і засобах зв’язку, теракти проти партійних, радянських працівників і активістів, зрив постачання продовольства з України, пропаганда і агітація, збір розвідданих.

Партизанському рухові протидіяли регулярні війська Червоної армії і загони чекістів. На липень 1921 р. у біля польського кордону розміщено 126 тис. багнетів і 22 тис. шабель, а до них — кордонна охорона з 15 тис. багнетів і 1000 шабель. Вони здійснювали каральні акції щодо мирного населення, по селах проводили мобілізацію молоді до Червоної армії. З дезертирством вели шалену боротьбу: ув’язнювали родини втікачів, конфісковували їхнє майно, спалювали оселі, спійманих втікачів розстрілювали. Закінчення війни на фронтах дозволило більшовикам кинути на придушення повстанців значні сили радянських військ і органів держбезпеки, кращі частини на чолі з досвідченими воєначальниками Фрунзе, Блюхером, Дибенком, Котовським, Пархоменком.

Міністерство закордонних справ УНР у донесенні Головному Отаману С. Петлюрі від 10 вересня 1921 р. інформувало: «З середини серпня большевицьке командування підводить під кордон (Проскурів-Кам’янець-Могилів-Ямпіль-Бірзула) багато нових піших і кінних частин з відповідною кількістю артилерії і інших родів військ... Большевицьке командування … підтягує значні сили з Москви, Лівобережжя і Кавказу». Нарощуючи силу ударів по повстанському руху, більшовики нищили повстанські загони, викривали їх керівні органи і підпільні групи в містах. До осені більшість повстанських формувань було ліквідовано. Лишились невеликі маневрові загони, які нараховували кілька десятків осіб і діяли здебільшого у лісовій місцевості. Підраховано, що чекісти та частини Червоної армії у 1921 р. ліквідували: 444 «бандитських» отаманів, 29612 рядових. В боях з ними захоплено 5 гармат, 266 кулеметів, 8898 гвинтівок, 392 револьвери та 169 бомб... Чи можете ви уявити, щоб такою величезною кількістю зброї володіли «банди”? Це була всенародна боротьба за свою свободу, за незалежність своєї держави!

У жовтні 1921 командуванням Армії УНР та Повстанчою Командою було розроблено план, який передбачав надання воєнної допомоги партизанському рухові в Україні. Активні дії повстанських загонів повинні були перешкодити вивезенню продовольства з України в Росію і тим самим врятувати населення від голоду. Стратегічним завданням операції було підняття всенародного повстання і повалення більшовицького режиму в Україні. Ця акція ввійшла в історію під назвою Другий зимовий похід Армії УНР або Листопадовий рейд.

У жовтні 1920 року поляки порушили умови поль­сько-української вій­ськової конвенції від 24 квітня 1920 року і пішли на замирення з більшовиками. Українська Армія ще більше місяця продовжувала війну з Радянською Росією, але під тиском ворога 21 листопада 1920 року була змушена відступити на терени окуповані Польщею, і там скласти зброю. 18 березня 1921 року між Польщою з одного боку та РСФСР і УРСР з іншого —було укладено Ризький договір. Наприкінці 1920 — на початку 1921 рр. територію України окуповувалаЧервона армія Радянської Росії чисельністю до 1 млн 200 тис. чоловік. Тут дислокувалося 35 дивізій, 10 бригад, технічні та спеціальні частини, які були зведені у п’ять армій (4-у, 6-у, 12-у, 14-у, 1-у кінну).

У січні 1921 року при Головній Команді військ УНР засновано Партизансько-Повстанський Штаб, завданням якого було підготувати загальне повстання в Україні проти окупаційного московсько-більшовицького режиму. Справу підготовки до походу в Україну Симон Петлюра доручив відомому військовому діячеві генерал-хорунжому Юрку Тютюннику. Підготовка рейду в Україну здійснювалась в координації з ІІ Відділом Генерального штабу Польського Війська. Зокрема на нарадах з поляками інтереси С. Петлюри представляв полковник Олександр Данильчук. Поляки погодилися на організацію Головного Повстанського штабу у Львові і зобов’язалися постачати необхідні засоби для штабу та його станиць, через які переходитимуть посланці в Україну. Також дозволяли використовувати інтернованих старшин та козаків як посланців в Україну. Одночасно поляки погодились випустити 2000 інтернованих старшин і козаків, які на добровільній основі погодяться повернутися в Україну для продовження боротьби з більшовиками.

7 жовтня 1921 року більшовики домоглися від поляків видалення з території Польщі представників «Російського Евауаційного Комітету» на чолі з Б. Савінковим. Відтак було перекреслено російсько-білоруський рейд, який мав стягнути на себе увагу частин Червоної армії, розташованих у Білорусі, і тим самим забезпечити з півночі український рейд.

У квітні 1921 року Партизансько-Повстанчий штаб на чолі з генералом Тютюнником виїхав з Тарнова до Львова з дорученням — розробити там план організації повстанської армії. Штаб розміщувався у Підзамчі. 

У другій половині жовтня 1921 року з таборів інтернованих осіб у Каліші, Вадовицях та з Александрова-Куявського перевезено у Волинські ліси понад 1200 вояків. Їх розміщено у лісах на північ від міста Рівного. Незабаром приїхала бриґада добровольців з колишньої 6-ї дивізії Армії УНР під командою Р. Сушка, а вслід за тим і численний штаб генерала Юрка Тютюнника. Почалася організація Повстанчої Армії, зокрема її головної частини — Волинської групи.

Інструкція Міністерства військових справ Польщі від 2 грудня 1920 р. унормувала становище армії, як дружньої й союзної, і зобов’язала польську адміністрацію забезпечити відповідні умови перебування інтернованих у таборах: харчування, медичне обслуговування, необхідну кількість бараків. Офіційна Варшава опинилася у незручній ситуації. Поляки не бажали рвати союзницьких стосунків з українцями, оскільки відновлення УНР як буфера з Росією для Польщі було життєво важливим. Через це польські військові власті, допускаючи можливість нового антибільшовицького походу, сприяли здійсненню планів українського керівництва.

На перешкоді були вимоги Москви до Польщі дотримуватися умов Ризького договору, який забороняв існування антирадянських збройних угруповань у Польщі. Допомагаючи у підготовці походу, Польща намагалась позбутись зі своєї території організованої сили, яка могла підтримати визвольні намагання галичан. У цій критичній ситуації С. Петлюра розумів, що єдиним шансом на звільнення України від більшовицької окупації є продовження співпраці з Польщею і докладав зусиль для її зміцнення. Польська сторона дозволила використати інтернованих українських старшин і козаків як посланців в Україну, звільнити з таборів 2 тисячі українських вояків і забезпечити їх необхідною амуніцією для походу на Україну ради підняття антибільшовицького повстання.

Поляки не надали необхідної кількості обіцяних коней, озброєння і спорядження, а в умовах ранньої зими лише половина козаків була відповідно взута та одягнена, однак після неодноразового відкладання терміну початку походу, наприкінціжовтня 1921 р. похід все-таки розпочався. З нагоди початку походу С. Петлюра послав Ю. Тютюннику (командувачу Української повстанської армії) листа: «... Виряджаючи Вас, Пов­стан­сько-Партизанський Штаб та старшин і козаків на … звільнення Батьківщини від московського ворога, від щирого серця хочу побажати успіху в тяжкій боротьбі, яку доведеться провадити на Україні. Прошу передати старшинам і козакам мій привіт, … з’ясувати їм всю історичну вагу та патріотичне значення великого акту самопосвяти, який вони виявляють, вирушаючи в Україну, щоб від ворогів її звільнити та розпочати працю для національно-державної відбудови її…. Успіху і слави на добро і щастя нашій Батьківщині».

27 жовтня 1921 року у селі Мицьках відбулася нарада командного складу, на якій обговорено план походу в Україну. Як виявилося на цій нараді, більшість була переконана, що цей похід буде кінцем комуни в Україні та що ніхто вже не буде повертатися до Польщі до таборів інтернованих. Однак були й скептики. Зокрема підполковник Микола Шраменко висловив думку, що кілька добрих боїв із ворогом і великі переходи в холоді зроблять Повстанчу Армію небоєздатною, і тим самим уся акція замуджена на невдачу.

Незважаючи на всі побоювання Тютюнник видав наказ першій, другій, третій, четвертій і п’ятій Повстанчим групам в Україні проголосити загальне повстання, згідно з інструкцією, виданою 15 серпня 1921 року. Друга Повстанча група під командуванням отамана Орлика мала знищити залізничні лінії на північному Правобережжі, які пов’язували північ з півднем, щоб перетяти шляхи комунікації Червоної Армії з Києвом і не допустити відступу на північ.

Третій Повстанчій групі під командуванням отамана Левченка, яка діяла на північному Лівобережжі, наказано було знищити шляхи комунікації в її районі, підірвати залізничний міст у Кременчуці, захопити Полтаву та зробити рейд на Харків, щоб знищити радянський окупаційний центр України.

П’ята Повстанча група, під командою отамана Брови, діяла на півдні України й мала перерізати шляхи комунікації між україною і Доном, захопити Катеринослав та висадити в повітря мости на Дніпрі. Кожний наказ закінчувався фразою: «Всіх членів чека і комуністів розстрілювати».

Українська Повстанча Армія поділялася на три армійських групи: 1-ша, найчисельніша, — головна Волинська група, якою мав командувати сам генерал Юрко Тютюнник; 2-га, Подільська, утворювала відділ окремого призначення — нею командував підполковник Михайло Палій-Сидорянський, випробуваний старшина, який у 1920 році командував полком у 4-1 Київській Стрілецькій дивізії; 3-тя група, чисельно найменша, формувалася на терені Бесарабії, під румунською окупацією, й тому називалася Бесарабською. Назви цих груп виводилися з назв теренів, на яких вони формувалися і з яких вони проривалися на територію Української РСР.

Усі три групи перейшли радянський кордон у різних місцях. Перші відомості про перехід кордону українськими військами командування правобережного угруповання Червоної армії отримало з Києва опівдні 28 жовтня. Водночас з-поміж населення розійшлися чутки про багаточисельність українських сил і про початок масового антибільшовицького повстання.

З усіх трьох груп Бесарабська була найслабша і відвертала на себе увагу більшовиків, тим самим полегшати операцію прориву головній Волинській групі. 

Подільська група вирушила в похід 25.10.1921 з м. Гусятина на Тернопільщині. В перших боях група розбила кілька червоноармійських загонів і сама стала кінною групою. З важкими боями загін пройшов все Поділля і вийшов у район Бородянки. Тут, втративши надію з’єднатись з Волинською групою, що було передбачено оперативним планом, подільський загін був змушений повернути на захід.

Волинська група вийшла в рейд 7 листопада 1921 і здобула Коростень.

Проти Армії УНР під командуванням генерал-хорунжого Юрка Тютюнника більшовики стягнули свої кращі сили. Як свідчать історики, перевага у живій силі в сорок разів перевищувала сили повстанців. Вдень і вночі, впродовж двох тижнів червона кіннота переслідувала напівроздягнутих, голодних, виснажених вояків УНР. Останній бій з більшовицькими військами Волинська група провела 17 листопада1921 року під Малими Миньками. У ньому 1000 виснажених вояків-повстанців протистояли кількатисячному добре озброєному більшовицькому війську. Бійці боролися до останнього набою. Окремі вояки, щоб не потрапити до більшовицького полону, підривали себе останньою гранатою. Так вчинили урядовець М. Білинський, ройовий Андрієвський та інші.

Після того, як повстанці витратили всі набої, червоноармійці почали рубати безборонних козаків. Вбивали всіх: поранених, тих, хто здавався, людей, які ледве трималися на ногах. Тривало це доти, поки не приїхав Г. Котовський. Вдалося врятуватися і повернутися до Польщі штабу армії, кінній сотні та пораненим, які перебували на передніх підводах.

Після закінчення нищення та грабунків полонених українських вояків вишикували у чотири шеренги та повели до М. Миньок, де їх замкнули у церкві. Вночі червоноармійці продовжили грабунки. Над полоненими знущалися, не давали їсти.

Г. Котовський пропонував повстанцям перейти на службу до Червоної армії, але всі вояки відмовилися від цієї пропозиції.

18 листопада полонених, оточених кінним ескортом, перевели до Базара, де над ними відбувся суд. Протокол Надзвичайної комісії свідчить, що під Малими Миньками було вбито більше 400 бійців, у полон захоплено разом з пораненими 537 вояків, з яких до суду дожило лише 443. До найвищої міри покарання — розстрілу — засудили 360 повстанців. Осіб командного складу направили до Києва для додаткового допиту, більшість з них було страчено.

Представник УРСР у Польщі О. Шумський, прочитавши вирок комісії, пропонував перетворити цей суд на великий політичний процес, інформацію про який поширити у європейській та американській пресі. У той же час дії червоноармійців під М. Миньками він прохав замовчувати, адже «…спосіб ліквідації цього набігу, прийнятий київськими товаришами, справить невигідне для нас враження».

22 і 23 листопада повстанців невеликими групами підводили до ям, викопаних місцевими селянами з наказу більшовиків, і розстрілювали.

За даними, які наводить український історик Роман Коваль, серед вояків, що загинули під Базаром, були не лише українці, а й представники інших народів. Згідно з анкетами розстріляних, 85,88% з них становили українці, 9,41% — росіяни (це не менше 32 чоловік), поляки — 1,47%, білоруси та євреї — 1,18%, німці — 0,59%.

Червоноармійці під Малими Миньками теж зазнали значних втрат. Як свідчать спогади, вони декілька днів возили своїх поранених до Овруча, а шпиталі в Базарі, Хабнім і Народичах були вщерть заповнені.

З поразкою Другого Зимового походу збройна епопея регулярної української армії закінчилася.

Героїзм і самопожертва учасників походу в ім’я української державності, їх патріотизм і любов до України лишаються взірцем виконання обов’язку перед народом і державою.

За матеріалам інтернет-сайтів