Мистецтво жити гідно

... Вміння достойно проявити себе в своїй природній суті є ознакою довершеності і якістю майже божественною. Ми намагаємося бути чимось іншим, не бажаючи вникнути в свою сутність і виходимо за свої природні кордони, не знаючи до чого ми по-справжньому здібні. Нема чого ставати на ходулі, адже і на ходулях треба пересуватися з допомогою своїх ніг, — так писав про мистецтво жити достойно в своїх трьох книгах «Досліджень» майже 500 років тому Мішель Монтень.  Монтень говорив, що йому необхідні три види спілкування з людьми: і любов, дружба і читання книг. І всі вони по природі своїй майже однакові. Монтень працював над своїм парадним портретом, ніби нічого не приховуючи і даючи зрозуміти, що пороки його не більш ніж невинні слабкості, а слабкості настільки милі, що рівноцінні достоїнствам.

«Дослідження» відносяться до тих книг, які здавна іменуються «придбанням навіки». М. Монтень — співбесідник виняткового розуму, чарівності і такту. В потоці авторської думки не розтрачені підвалини мудрості і душевного здоров’я.

«Дослідження» — дивна книга. Світ, що виступає з її сторінок з самого початку вражає яскравістю і майже первозданним хаосом. Монтень пише про все: про скорботу, гультяйство, про старовинні звичаї і бойових коней, про вірші Вергілія і засоби пересування, про суєтність і каяття, про велич римлян і про бережливість, про сни, імена, запахи, мотиви, нагороди, самотність, дружбу, виховання дітей, про зрозумілість, про те, що ми сміємося і плачемо від одного і того ж  і про багато чого іншого.

В його книзі все асиметрично, стихійно, дивно. Відчувається внутрішня ризикованість і свобода думки і оповідання. Автор не турбується про те, як буде виглядати.  Він живе  на сторінках книги не тільки думкою, але і всім єством, всією особистістю, долею, характером, психологією і навіть фізіологією. В людині рівно досконалі і дух, і плоть. Віддавати перевагу одне над одним він вважав штучним, ненормальним, Монтень вірить своєму життєвому досвіду. Книжні знання і дані історії для нього — такий же вихідний матеріал у роботі думки, як і власні враження. Цим останнім він довіряє не менше.

Монтень не обтяжує себе позою пророка і чурається всякої багатозначності до своєї книжки, її мети і змісту. Він цінує традиції античної філософії, шанує і захоплюється високим даром думки «під сінню світу і свободи», як плодом своєрідної мудрості, поринаючої  корінням в особистість, її самопочуття, враження, настрої, склад характеру, спо­сіб життя.

Монтень Мішель народився в 1533 році в замку Монтень, поблизу Бордо, в дворянській сім’ї Ейкемів. Життя його складалося рівно і порівняно благополучно. Але іноді епідемії чуми, або ж заграва міжусобиць під стінами замка змушували разом з домочадцями поневірятися на місцевих околицях. В молодості він служив радником в судовому відомстві в Бордо, а в 1581 році на два строки обирається мером цього міста. Генріх ІІІ висловлює задоволення його кандидатурою. Біографи від­значають участь Монтеня в військових походах, в усипальні він зображений в кольчузі, шлемом і левом біля ніг.  Після смерті батька в 1571 році Монтень йде у відставку, залишає справи і вирішує «сховатися» в обійми муз, покровительок мудрості «в оселі і спадщині предків під сінню світу і свободи».

У справах Монтеню доводилося бувати при дворі. Відомі його наставляння для молодого Карла ІХ, які він пише під диктовку його матері Катерини Медічі. Відомо, що Монтеню королем був дарований орден Святого Михайла. Монтень приймав у себе в замку вождя гугенотів Генріха Бурбона (Наварського) в 1584 році.

Однак придворна кар’єра не спокушає  Монтеня.

В 1588 році Монтень приїздить в Париж, щоб бути присутнім на черговому виданні своїх «Досліджень». Несподівано для себе він потрапляє під час повстання гізів у Бастилію, з якої його визволяє Катерина Медичі.

Монтень — сучасник кошмару Варфоломіївської ночі 1572 року. «Мені доводиться  жити у такий час, коли навкруг нас хоч відбавляй прикладів несусвітенської жорстокості, спровокованих розкладанням  від громадянських війн».

В цей період у Франції складається абсолютна монархія. 

Для більшості населення — селянства і плебейських мас міст — це були панські війни, що несли їм біди і господарське розорення...

І ті і інші використовували обстановку з корисною метою. 

У цьому контексті це чимось нагадує нинішню Україну вже на порозі 20 років, де «пани скубуться, а в мужиків чуби тріщать».

«Чи є щось більш дике, чим бачити народ, у якого на основі освіченого законом звичаю судові посади продаються, а вироки оплачуються дзвінкою монетою; де знову-таки, цілком законно відмовляють в правосудді, тим, кому немає чим заплатити за нього...»

Це знову ж  нагадує нашу нинішню судову систему з її «колядниками»...

 Разом з тим Монтень, зазначав, що закони необхідно виконувати. Не випадково вважає він, ті хто розхитує державний устрій, частіше всього першими гинуть при його руйнуванні. Адже в міжусобицях важко було розгледіти зацікавленість в процвітанні і здоровому соціальному розвитку нації. Все це актуально і нині.

Властолюбство, жадібність — ось ті мотиви, які визначали гру пристрастей в феодальних війнах і не тільки.

Адже нині ми маємо можливість прослідкувати у цьому каламутному потоці відому історичну закономірність. Адже сучасникам тих подій, як і нинішніх все це не могло і не може здаватися розумним і плодотворним.

 Що толку в заміні сучасних законів на добрі, якщо в процесі цієї заміни маси людей усвоюють звичку топтати ногами любі закони? До того ж всяка участь в міжусобній боротьбі загрожує втратою особистої свободи, права на самостійність і незалежність в міркуваннях.

В цьому пункті Монтень не знає компромісів і сумнівів: для нього це зло, і зло абсолютне, це відраза до групових кланових пристрастей — вони роблять людину нерозумною і несправедливою, звужують кругозір, плодять нетерпимість, фанатизм. Йому не до душі міжусобна гризота, за якою він розглядає честолюбні і меркантильні інтереси.

Що обіцяють міжусобні чвари? Від руки найманого вбивці гине поводир гугенотів адмірал Колінь’ї за наказом Генріха ІІІ були вбиті брати Гізи; не пройшло і року, як так само безславно був убитий сам Генріх ІІІ. І яке з того всього пуття?

«Мене не охоплює ні пристрасна наївність, ні пристрасна любов до сильних світу цього... Що стосується наших королів, то я поважаю їх як підданий і громадянин і моє почуття до них вільне від всякої користі.»  

«Я ніколи не користувався щедрістю королів, ніколи не просив і не заслужив її, і ніколи не отримував ніякої платні ні за один крок, який був зроблений на королівській службі».  «Хто по рабському йде слідом за другим — нічого не наслідує», «Ми народжені для пошуків істини».

У своїх «Дослідженнях» Монтень шукає «пізнання себе, а також те, що може навчити добре вмерти і добре жити». «Я не жалію мерців і скоріше готовий їм заздрити, але я від душі жалію людей, які знаходяться при смерті. Мене обурюють не ті дикуни, які смажать, а потім їдять покійників, а ті які мучать і переслідують живих людей. Я не можу спокійно переносити страту, навіть якщо вона здійснюється за законом і виправданням...

Мені доводиться жити в такий час, коли навкруги хоч відбавляй неймовірної жор­стокості, яка викликана розтлінням, породженим нашими громадськими війнами; в старовинних літописах ми не знайдемо оповідань про більш страшні речі, ніж ті, що творяться нині у нас повсякденно. Однак це не привело мене до жорстокості, не примусило з нею звикнутися. Я не зміг повірити, поки не побачив сам, що існують такі чудовиська в образі людей, які раді вбивати заради задоволення, яке їм доставляє убивство...»

Прийшовши з війни, мій батько почав працювати в районному НКВС. Але працював недовго і перейшов на іншу роботу. Коли я підріс, то запитав у нього, чому він не служив далі і був би вже полковником. Мій батько на мить задумався і відповів — під Сталінградом у рукопашному бою з німцями мені не було рівних і я не жалів життя свого за Батьківщину, а тут сину, в міліції, я не міг бити людей..., я не кат, а вчитель.

Тож не будучи знайомим з Монтеньом, у нелегкі часи, він залишався людиною, опанувавши мистецтво жити достойно, чого так бракує всім нам нині сущим.

Василь Слободяник