Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Привиди совкової доби

Ви були на розі Хрещатика і Грушевського? Зараз на місці кілька років тому зруйнованого будинку  — огороджений високим парканом п’ятачок воістину золотої землі. 

Та власне наша розповідь не про те, що «може бути« і навіть не про те, «що було». Цікавішим нам видається пошук відповіді на одвічне запитання «чому« або в правовій версії «кому це було вигідно».

Необхідна передісторія: до війни 1941-45 рр. у цьому будинку містилась якась суто ідеологічна установа з військово-патріотичним виховним підтекстом. На момент визволення Києва від гітлерівців восени 1943-го цей дім був чи не єдиним по лівій, непарній стороні Хрещатика, що чудом уцілів після страшної осені 1941-го року.

Вже тому він заслуговував би кращої долі. Але господарям столиці Радянської України було не до історичної пам’яті і не до сентиментів. У 50-х роках тут розміщувався Головний Поштамт, біля входу до якого київські закохані та приїжджі призначали ліричні і ділові побачення — в залежності від намірів. На початку 60-х Поштамт перебрався на його нинішню адресу (Майдан Незалежності), а сам будинок ще досить довго кияни називали між собою «Старим Поштамтом». У 1962-му році тут відкрили, звісно, урочисто, справжній центр, як тоді казали, громадського харчування. На першому поверсі велика кав’ярня, на другому — ресторан «Столичний». Корінні кияни, котрих із кожним роком стає все менше і менше, асоціюють «Столичний« не тільки з тими рідкісними для пересічної радянської людини відвідинами ресторанного раю, де можна було навіть (!!!) отак узяти і замовити бутерброд з червоною ікрою за один руб двадцять копійок під стопарик горілки за руб п’ятдесят. І навіть у свідомості тих, хто не міг собі дозволити таку розкіш, сама назва «Ресторан Столичний« вкарбувалася в поєднанні зі словом «Шахиня».

Малася на увазі, звісно, не чергова дружина тоді ще живого і, як потім з’ясувалося, останнього Шах-ін-шаха Ірану Мохамеда Реза Пехлеві. Йшлося про жінку, котра займала скромну посаду завідуючої виробництвом усього комплексу. Одна з «продвинутих« підлеглих називала її поза очі «шефинею», а прибиральниці та посудомийки з приміської ліміти перекрутили це ненаше слівце на «шахиню». Так вона і увійшла у міфи та легенди, що поширилися далеко за межі Києва і, як водиться, з роками стають все міфічнішими і віддаленішими від правди.

Офіційна версія, викладена на суді та в тогочасних радянських друкованих органах нечисленних партійних та громадських організацій — від газет ЦК Компартії України до щотижневика Спілки письменників УРСР «Вітчизна« — звучала так:

- На початку 1974-го року уповноважені до цього державні служби провели масштабну перевірку господарчої та фінансової діяльності ресторану «Столичний», включно з обшуком робочих приміщень і службових кабінетів.

- В результаті 26 лютого того ж року було підписано постанову про порушення кримінальної справи — цитуємо — «…за виявленими ознаками розкрадання матеріальних цінностей та грошових засобів… попередня сума вкраденого коливається в межах від 200 тисяч до півмільйона карбованців».

Необхідне уточнення: за тодішньою судовою практикою в СРСР існувала смертна кара за економічні злочини. На жаргоні юристів це формулювалося так: «Украв 100 тисяч — вища міра. Не дотяг — «п’ятнашка». Іронія долі полягає в тому, що деякі з цих статей залишилися в Кримінальному Кодексі незалежної України на довгі 20 років. Звісно, мінус смертна кара.

- Попри, м’яко кажучи, великий розліт у реальній сумі збитків — плюс-мінус 300 тисяч — того ж дня міліція затримала і відвезла до Лук’янівського слідчого ізолятора завідуючу виробництвом Лідію Лазарівну Степанюк та п’ятьох її майбутніх подільниць: трьох контролерок і двох касирів.

- Зазвичай затримання підозрюваних і подальші процесуальні дії розпочинаються після формування слідчої групи. Однак у нашому випадку жінки скніли в СІЗО більше місяця, чекаючи, доки про них згадають і хоч щось пояснять. Бо слідчу групу з шести чоловік сформували тільки 29-го березня. Цієї обставини, до речі, ні тоді, ані зараз фактично ніхто не зауважив. Що насправді діялося весь цей час в СІЗО — залишилося таємницею. На суді звинувачені мовчали, а ті з них, хто дожив до сьогодні, категорично відмовляються спілкуватися з журналістами.

Спочатку, як ми згадували вище, справу розкручували шестеро «слідаків». Проте справа розросталась, як на дріжджах росла і слідча група. На 22 вересня 1974-го року вона складала 33 працівники. Своїх, україн­ських не вистачало! Небезпечними злочинницями зай­мався справжній мілі­цей­ський інтернаціонал з усього СРСР. Як стверджував згаданий письменницький орган, залучили найкращі сили країни! Другий Нюрнберг...

Паралельно збільшенню кількості слідчих росла і кількість затриманих. На лаві підсудних опинилося вже 27 чоловік...

Довгоочікуваний судовий процес, попри титанічні зусилля «кращих сил СРСР», розпочався аж через 2 роки: 1 березня 1976-го року. І отут вискакує ще одна промовиста подробиця, в якій, згідно з відомим висловом, любить ховатися сатана. Справу до виробництва — після закінчення слідства — прийняв одразу… Верховний Суд УРСР, знехтувавши нормами процесуального кодексу. Поза сумнівами, це було зроблено для того, щоб позбавити засуджених та їхніх адвокатів можливості подати апеляції для повторного розгляду справи у вищих інстанціях.

Доки високі професіонали пріли над стосами речових доказів та на допитах підозрюваних, звична для радянського суспільства повна відсутність бодай якоїсь інформації про те, що ж насправді діялось у «Столичному», породила численні міфи. Які з них належали анекдотичній агенції ОБС (одна бабця сказала), а які запустили в обіг професіонали в погонах — тепер уже визначити важко. Головне і найсумніше, що всім цим казочкам вірили.

Ось лише короткий перелік того, про що розповідали на кухнях, у курилках і в чергах: «Шахиня мала власного лікаря, котрий з’являвся по її дзвінку! Наволоч! Стріляти таких мало!«

Наш коментар: на момент арешту 55-річна Лідія Лазарівна ОФІЦІЙНО перебувала під постійним медичним наглядом. За кілька років до того вона перенесла важку операцію — видалення однієї нирки. На додачу хворіла на діабет і була інсулінозалежною. В той час в СРСР з його начебто безкоштовним медичним обслуговуванням існував сумний каламбур — цитуємо мовою оригіналу — «Лечиться даром — даром лечиться». Тож кожен, хто мав бодай одну зайву копійку, намагався завести власного лікаря. Звісно, не за спасибі. Але… психологія оточення, особливо тої її частини, що витрачала навіть далеко не зайву копійку на випивку, гнівно засуджувала такі вияви рефлексу самозбереження.

«Ця Шахиня вигулює свого песика в золотому ошийнику, прикрашеному діамантами і годує його з золотої тарілки! Порозводили собак, а людям в магазинах м’яса не купити. Повісити обох! На одній гілляці».

Наш коментар: перше — численні вимоги окремих радянських громадян і трудових колективів щодо публічних страт і навіть узаконеного самосуду над злочинцями а то й просто підозрюваними навіває сумний висновок про те, що це суспільство було у значній своїй частині важко психічно хворе. Тепер щодо песика. Повірте тим, хто жив у ті роки: Лідія Лазарівна гіпотетично могла вивести його на прогулянку в згаданому золотому з діамантами ошийнику. Але назад, додому вони б не повернулися. Їх у кращому разі затримала б викликана добропорядними сусідами міліція, в гіршому «гопстопнули« оті самі сусіди.

«Шахиня накрала мільйони». Насправді не мільйони. Згідно з матеріалами справи (210 томів!!!), під час обшуку на квартирі головної підозрюваної було вилучено грошей і матеріальних цінностей на суму понад 200 тисяч карбованців. Скільки складало це «понад« — чомусь не уточнювалося. Хоча зазначалося, що рублів асигнаціями віднайдено 14 тисяч 50, а облігацій державного займу — на 40 тисяч 630 крб. Зворушлива точність, котра не спрацювала при оцінці порцеляни і кришталю, килимів і хутра, а також виробів із золота і дорогоцінних металів (так у протоколі). Скрізь фігурує оте одіозне «понад».

Ще одна розхожа байка: з квартири Шахині золото та діаманти відрами виносили. Стосовно діамантів, про них чомусь не згадується у протоколах. Натомість в обвинувачувальному акті вони спливають у приблизно такому тексті: виявлене під час обшуку на квартирі обвинуваченої — то лише частина награбованих нею цінностей. Решту вона завчасно (???) заховала у своїх родичів як на квартирах, так і на рахунках в ощадбанку.

І знову необхідне пояснення: ймовірно так було, але дочка Лідії Лазарівни стверджує, що міліція під час обшуку вилучила не тільки її ОСОБИСТІ заощадження та прикраси, а й меблі, які вона, дочка придбала в розстрочку на власну зарплату. Відповідні документи не справили на слідчих ніякого враження. А тепер замисліться над тим, над чим і досі ніхто не бажає замислитися: якщо вже Лідія Лазарівна собаку на золоті годувала і діаманти відрами міряла, то чого їй вартувало подарувати дочці оті горезвісні меблі й телевізор?

Через 25 років після початку цієї кримінальної справи двоє київських журналістів — Людмила Заглада та Валентина Чепурна — переглянули в архіві МВС України всі 210 томів. Там фігурували цікаві фото — відчайдушні і безстрашні слідаки-інтернаціоналісти демонструють своєму начальству на закритій виставці в міліцейській управі вилучені у ресторанних зловмисників коштовності. Ось враження наших колег: «Шокує, наскільки жебрацькими виглядають сьогодні ці «скарби». На фотографіях видно, що «купи золота« — це насправді жменя стандартних «совкових« прикрас, масивних, типовий «ширпотреб». На додачу — оті неприродно величезні різнокольорові камінчики. Та власне й решта представлених «скарбів« — із тієї ж опери».

Об’єктивка. Зараз це називається резюме. Воно ж — службова характеристика, характеристика-рекомендація і т.д. Одразу після арешту Лідії Степанюк ще не існуюча офіційно слідча група (теж характерна подробиця того часу) зажадала від нового керівництва ресторану вичерпні дані про колишню завідувачку виробництвом. Варто нагадати, що тоді — і аж до розвалу СРСР — діяло єзуїтське правило: у нас безневинних не заарештовують, а якщо слідство чогось не врахувало, то суд знайде пом’якшуючі обставини. При цьому треба зазначити, що навіть у тих рідкісних випадках, коли адвокатам вдавалося довести непричетність своїх підзахисних до конкретних злочинів, «принциповим« слідчим це фактично миналося безкарно.

Попри чітку вказівку партійних органів, котрі одразу взяли справу під свій контроль, негативу у ній не так уже й багато. Навпаки, підкреслюється, що Лідія Степанюк за час роботи в ресторані «зуміла організувати колектив на виконання плану товарообігу і випуску продукції власного виробництва». Щоправда, тут-таки зазначається, що вона ж «у стосунку до підлеглих бувала грубою, грубість виявлялась і у стосунках до старших за посадою, аж до прямих образ». Запам’ятайте це визначення щодо ставлення до старших за посадою.

Лідія Степанюк народилася в 1918-му році на Черкащині в сім’ї заможного селянина. Згодом родину розкуркулили, але цей виграшний для прокуратури і радянської преси факт чомусь залишили поза рамками слідчої справи і судових хронік. Трудову діяльність розпочала в 10 років — помічницею кухаря в Умані, куди розкуркулені батьки встигли відправити її до родичів. У 19 років Лідія була вже шеф-кухарем, тоді ж вийшла заміж за молодого офіцера, переїхала з ним до Гайсина, де працювала, знову ж таки, кухарем в офіцерській їдальні. Чоловік загинув у перші дні війни. Молода вдова встигла евакуюватися з двома крихітними дітками у Кострому, де теж працювала в їдальні. Одразу після Перемоги повернулася на батьківщину, де її професійна кар’єра розкрутилася досить стрімко: директор їдальні на Криворізькому руднику союзного підпорядкування, зав виробництвом у ресторані кримського міста Джанкой, згодом така ж посада в ресторані Симферопольського аеропорту, а з 1960-го року — Київ. Спочатку директор ресторану на залізничному вокзалі столиці, а ще за два роки — новий ресторан-кафе «Столичний« у самому центрі міста. І все це без протекцій, «кошлатих лап« і можновладних родичів. Виключно власний незаперечний авторитет високого професіонала і сильного адміністратора.

А тепер — увага! Три головні таємниці, що не підлягали тоді розголошенню.

- Саму схему «лівих прибутків« Лідія Лазарівна запровадила в ресторані з 1970-го року. Кожна нова справа, особливо, якщо вона не дуже вписується у законний формат, може дати збій, особливо на початку. Так воно і сталося: хтось із «обділених« сигналізував до відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності, сигнал прийняли і доручили попереднє розслідування інспектору Петру Г. Та от притичина: ніхто не знав (ну хіба що крім базару), що чесний слідчий є коханцем тезки Лідії Лазарівни, інженера-технолога ресторану, котра його регулярно підгодовує. До речі, п’ять років потому на суді він зробив усе аби врятувати свою власну шкуру, звинувативши кохану в усіх смертних гріхах. У результаті — жінка одержала 15 років ув’язнення.

Але це було потім, а в 1971-му справу закрили. Природно, що гріхопадіння офіцера міліції не вписувалось у казенну схему «обліко моралє« радянського правоохоронця, тож цей факт старанно замовчали.

- Так, завдяки розробленій Лідією Лазарівною схемі, про яку трохи далі, вона і її спільники економили щодня від 500 до 750 карбованців. Стільки коштував тоді хороший кольоровий телевізор. Середня зарплата радянського інженера складала 120 крб. На місяць. Але! Лідія Лазарівна під час слідства довела — і обвинувачення мусило з цим погодитися — що більша частина «лівих« грошей йшла нагору. Всіх номенклатурників, котрі, висловлюючись ни­нішнім сленгом, «кришували« ресторан, відмазати від лави підсудних не вдалося. Дехто сів. Ось короткий перелік хапуг: завкадрами і водночас парторг (!!!) Анастасія Межуєва щотижня одержувала від Лідії Лазарівни 50 крб, а до відпустки ще 100 крб. Директор ресторану Микола Закалюжний вдовольнявся 50 крб… але щодня. Заступник управляючого тресту ресторанів столиці брав 200 крб щомісяця, а коли став управляючим — 300. Щоправда, йому вдалося відкрутитися від вироку, але кар’єрі настав гаплик. Його підлегла, безпосередній куратор ресторану Тамара Саленко теж закомандувала 200 крб в місяць. Хоча брала і натурою. Якось побачила на Лідії Лазарівні нові модні туфлі, зняла з неї, приміряла і зі словами: «А ти собі ще купиш« рушила в них у своїх справах. Заступник голови Печерського райвиконкому на громадських засадах (була тоді така посада) на основному місці роботи одержував 135 крб щомісяця. Оброк на ресторан «Столичний« він встановив у 100 крб. Скромний товариш.

- І нарешті — третя, найголовніша таємниця. Насправді ні Лідія Лазарівна, ані її спільники не вкрали у держави жодної копійки. Навпаки — ресторан не тільки виконував, а й перевиконував плани. Скарг на якість страв і послуг не надходило! Так у чому річ? Звідки взялись оті, все ж таки чималі для того злиденного часу суми?

Лідія Лазарівна скористалася однією, знову ж таки, суто радянською особливістю: «люфтом« між встановленими державними нормативами витрати продуктів на приготування конкретних страв і їх реальними витратами. Один лише приклад, наведений у тій величезній слідчій справі: кількості масла, передбаченої у рецептурі виготовлення ескалопу, при старанній роботі кухаря вистачало на три порції, та ще й залишалося дещо для соусу. І таких прикладів у справі десятки, якщо не сотні.

А звідки ці нормативи, хто благословив таке марнотратство? Незмінний за всіх вождів член Політбюро ЦК КПРС Анастас Іванович Мікоян. Ще в 30-х роках він наказав розробникам відповідних документів «подбати аби кухарі не залишилися голодними». Тобто — саме з його подачі Політбюро ЦК ВКП(б)-КПРС офіційно благословило масове розкрадання продуктів у закладах громадського харчування та породило справжній клан номенклатурних хабарників, котрі все це покривали.

Що ж насправді зробила Лідія Степанюк? Для початку — жорстко ліквідувала порядок, за якого офіціанти нахабно обраховували клієнтів, а «гарячий цех« виносив дефіцитні продукти торбами. Вона позбулася не тільки нечесних, а й непрофесійних підлеглих. За рахунок реальної калькуляції — 2-3 порції замість однієї «офіційної« — щодоби й набігали оті 500-750 незафіксованих карбованців. Їх Шахиня і ділила між усіма учасниками схеми. Ділила чесно, це зафіксовано у судовій справі.

Щодо мотиву, яким вона керувалася, запускаючи цю ризиковану структуру — він простий і, знову ж таки, спровокований радянською дійсністю. Ще в 30-х роках той же Мікоян дозволив харчовикам красти, але водночас встановив для них найменші посадові оклади і мізерні пенсії. Вижити за таких умов хворій на діабет фактичній каліці було неможливо. І всі ті «скарби« були лише засобом, єдино доступним тій же радянській людині, зберегти свої заощадження за умов старанно прихованої, але все ж таки інфляції.

Несподіваний фінал. Лідію Степанюк на процесі захищав один із найкращих радянських адвокатів, колишній фронтовик-окопник, кавалер бойових орденів і медалей Григорій Гінзбург. Незадовго до своєї смерті, вже в наші дні він неодноразово повторював, що його підзахисна була людиною з прекрасною господарською жилкою. У наш час вона стала би щонайменше успішним підприємцем. Але такі, як вона, радянській владі були не потрібні.

Додамо від себе — не просто не потрібні. Небезпечні! Адже вони, нехай навіть несвідомо, але розкривали справжню злодійську сут­ність радянської планової економіки, яка породжувала тотальні хвилі крадіжок. Крали всі! Від прибиральниці в робітничій їдальні до членів Політбюро. Тож криміналізація нашого суспільства насправді є не стільки набутком реального капіталізму, скільки спадком соціалізму.

Ласі на халяву коханець-інспектор, заступник голови виконкому на громадських засадах та хтива на поживу парторг ресторану недовго гріли нари у «діда Лук’яна». Вже в квітні 1975-го року їх судили закритим судом, відписали на перший погляд грізні строки — від 5 до 10 років — проте вже невдовзі засуджені перетворилися на достроково звільнених. Партія берегла свою номенклатуру.

Лідію Лазарівну і її спільниць мотузили більше року. Процес над ними розпочався 1 березня 1976-го року, вирок оприлюднили 4-го червня. Попри всі зусилля захисту,  Лідію Лазарівну засудили до 15 років позбавлення волі. Її заступницю — до 10. Любителька чужого взуття відбулася п’ятьма роками, решті відписали від 10 до 5, однак уже через 3 роки всі вони опинилися на волі. Крім головних звинувачених.

Незважаючи на численні чутки, що ходили навіть серед правоохоронців, жодного прізвища найголовніших хабарників на суді не прозвучало. Подейкували, що Лідію Лазарівну покарали не за те, що вона привласнила зекономлені державні ресурси, а за те, що, передаючи гроші «нагору», дозволяла собі уїдливі репліки на рахунок тих, хто жне там, де не сіяв. У світлі цієї версії її передчасна смерть у «зоні« є більш ніж підозрілою: одного дня в медпункті колонії «чомусь« не виявилось інсуліну.

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com